Командир Микола Кушнір розповів, як боронили Ніжин у лютому-березні 2022-го

 

«25 лютого, близько 11 години було отримано інформацію про рух першої ворожої колони в на­прямку Ніжина. З боку Ніжина, по трасі Р21 зведені підрозділи військової частини висунулися на рубіж північної околиці села Хвилівка, по правому березі річки В'юниця».

З цього запису у робочому зошиті командира військової частини А 3160 Миколи Кушніра фактично розпоч­неться відрахунок часу оборони Ніжина. І це буде час, коли ніжинці на власні вуха почують як «працюють» Смерчі, дізнаються що таке повітряна тривога, побачать наслідки «прильотів». Це буде час, коли інженерна військова частина стане бойовою...



Від того запису у зошиті й ми розпочали нашу розмову з Миколою Кушніром. Саме рішення про вихід і стримування ворожої колони, вже за три місяці, він назве найголовнішим своїм рішенням того часу.

- Думаю, це було найголовніше рішення.

- Скільки часу Вам знадобилося, аби прийняти його?
- Це були три години: з 8-ї до 11-ї.

- Це був час Ваших особистих роздумів, чи сюди ввійшло й спілкування зі шта­бом, з підлеглими?
- Це було суто моє обдумування.

- Де Ви приймали це рішення?
- Тут, у кабінеті. Наодинці. А доводив його, зібравши командирів підрозділів. Я розка­зав про рішення, і те, як бачу наші дії. Став­лячи завдання, я ставив і питання: в кого є питання чи заперечення? Ні в кого не було, ні питань, ні заперечень. Стримати ворога - це рішення, я думаю, визріло в кожному з нас.
25 лютого в районі 11 години, військові вийшли на рубіж. У тому першому бойовому виході їх супро­воджуватиме залізний побратим - шляхопрокладач БАД-2. У нього буде своє завдання. І вже невдовзі цивільні назвуть його танком і він стане своєрідним символом для Ніжина.

- Чому саме БАД-2?
- Це одна з найважчих за вагою техніка, яку дуже нелегко зсунути зі свого шляху, аби зробити собі прохід. Ми розуміли, коли загородимо шлях якимись блоками, то є спеціальна машина розгородження. Вона розчищає шлях і колона рухається далі. А щоб зрушити наш БАД, треба техніка не мен­ша за вагою. А ще, наш БАД на гусеничному ходу й ставиться на всі можливі гальмівні важелі. Більше ми ні на що не розраховува­ли... Машина вагою майже 40 тонн.

Прийняли рішення перегородити міст саме нею. По обидва боки - водна перешко­да сприяє обороні. Щоб подолати її, треба, як мінімум, влаштовувати якийсь надводний або наплавний міст. Це час і робота для во­рога. От саме тому ми й взяли з собою БАД. Розвернули його впоперек мосту, а попере­ду, метрів за 300 - 400 до нього виставили міни протитанкові. Це теж елемент зупинки колони. Але на той час ніхто не знав, що це міни були навчальні. Адже на момент цього повномасштабного наступу, у нас в частині не було передбачено утримання інженерних боєприпасів, та власне, як і на всій території нашого міста не передбачені склади для утримання інженерних боєприпасів.

Ми виставили ці міни, з розрахунком, що перед ними колона обов'язково зупинить­ся. І або працюватимуть сапери, або будуть спроби прибрати міни. Ми їх не ховали, ви­ставили просто на асфальт. Не помітити їх було неможливо. Тому й розраховували на зупинку й подальше нанесення вогневого ураження по ворогу. Були створені невеликі групки по 5 чоловік на чолі з офіцерами. Вони мали автомати, а хто вмів користувати­ся, отримав і гранатомет Їх у нас, на той час було 4. А от, автоматами Калашника (АК), були озброєні усі. Кожен мав по ще по дві гранати.

- Яким був перший бій?
- Коли ворожа колона дійшла до рубежу де були встановлені міни, вона, звісно, зу­пинилася. Як пишуть «бойові книжки», коли колона зупиняється, бойові екіпажі мають спішитися і зайняти позиції навколо своєї техніки. Так, як з нашого боку вогневого ура­ження не було, то бійці рф не спішувалися. Лише з поодиноких машин та 2 - 3 БТРів вийшли. А от вже після цього ми відкрили
вогонь. Це був перший бій. З боку ворога вогонь вівсі по нас і зі стрілецької зброї, і з БТРів, а там стволи 30-го калібру. І це було серйозно проти наших АК.

- Як наші хлопці, що відчували в той момент?
- Було страшно. Перший постріл з гра­натомета зробив мій заступник, потім вже рашисти вдарили потужно. Хлопці по­чали відступати лісами: хто наліво через смітник, хто направо. Коли інструктували групи перед виходом, ми обговорюва­ли хто й куди має відходити: хто через полігон сміттєвий, хто через Рибацький хутір, залізничні коліїй т.д. всі мають по­вернутися до Ніжина. В принципі так і було. Практично всі групи у нас відійшли окрім однієї. З неї повернувся лише ко­мандир. Хлопці втрапили у полон. Після того першого зіткнення, про 4 наших ми нічого не знали. А через два дні з телефо­ну одного з них, вже не знаю хто, мабуть, офіцер рф, вийшов на зв'язок. Він озву­чив дві пропозиції. Перша - обмін, а дру­га - пропуск їхньої колони через Ніжин. Цю пропозицію ми отримали 27 лютого.

- Якою була Ваша перша емоція на цю пропозицію? Що сказали у відповідь?
- Дослівно вже не згадаю. Я спитав: навіщо, навіщо ви взагалі сюди прийшли? У відповідь почув: «для борьби с нацистам/'». Ми говорили по гучному зв'язку, а поруч зі мною був один із моїх заступників і він ска­зав: «Так ми тут всі нацисти. Шукайте іншу дорогу, по Ніжину ви однозначно — ні!».

- Ви ж розуміли, що оце «по Ніжину ви однозначно - ні» спалює вам всі «мо­сти», відходу назад не буде і вам дове­деться до останнього тримати місто?
- Так, ми це знали.

- Те військове спорядження, яке ви мали, той запас боєкомплекту.. В момент рішення стояти до останнього, у Вас, як командирі, «спрацював» військовий чи людина?
- Напевне більше людина, ніж
військовий. Для рішення військового, тре­ба чітко розуміти що у тебе є, чим будеш зупиняти ворога, чим воюватимеш... А та наша відповідь, більше залежала від того, що ми українці. Ми розуміли, що запусти­ти ворога у місто - це запустити ворога до себе додому. Вони нам розказували: ми пройдемо містом, нікого чіпати не буде­мо; нас так ніде не зустрічали, ми всі села й міста проходили без проблем; ви єдині, хто відкрили вогонь. Це все було сказано під час телефонної розмови. Але у нас на той час, вже була інформація стосовно Ох­тирки. Там теж підрозділ інженерних військ взяв на себе відповідальність за місто, не пускали ворога в місто. Правда, вони по­страждали набагато більше: їхня частина була розбита, багато людей загинуло.

Ми не могли прийняти інше рішення. От одні вчинили так, а ми якось інакше. Тим більше ми ж розуміли, що тут наші сім'ї, ро­дини. До цього часу ніхто не повиїжджав. І впродовж усього періоду активних бойових дій навколо Ніжина, говорю за себе конкрет­но і за своїх офіцерів, що станом з 24.02 і по 21.03 жодна сім'я військовослужбовця не виїхала з міста. Ми розуміли що тут наш дім, наші родини, друзі.

- Що почули у відповідь від рашистів на свою відмову?
- А у відповідь почули, що вони все одно у Ніжин зайдуть, бо за ними іде друга хвиля, іде підмога. За підмогою і другою хвилею, йдуть кадирівці. Це була їхня «страшилка»: якщо перших їх не пускаємо, підходить їхня підмога, у будь-якому випадку вони захо­дять, за ними йдуть кадирівці й «зачища­ють» місто.
«я вам не рекомендую ставать в позу. По­думайте і прімітє правільноє рєшєніє» - це нам сказано в телефонній розмові, а потім була пауза, дали час на «обдумування».

В цей день до нас доєдналися вже і прості ніжинці, приїхав і Станіслав Прощенко зі своєю командою. І ми вже в той же день, 27, пішли назустріч наступній колоні ворога.

- Яким був результат першого бою під Ніжином для ворога?
- Коли відбувся перший бій, з гранатомету була вражена одна одиниця ворожої техніки - БТР. Вони його відтягли у бік Талалаївки, а самі пішли в бік Великої Дороги.
27 числа ми отримали інформацію про рух ворожої колони техніки. Там їх було ну дуже багато і вперемішку все: танки, БТРи, всього. Нам в той час про це повідомляли й люди з навколишніх сіл. Тоді ще люди в се­лах жили «сільським» життям: виглядали у вікна, з-за парканів. По них ще не стріляли... Нам почали телефонувати й повідомляти що й коли рухається у бік Ніжина, з Крут, Хоро­шого озера та інших сіл. Телефон був «черво­ним» від повідомлень, що з усіх напрямків у бік Ніжина іде рух ворожих колон. Дорогин- ка, Бакаївка, Талалаївка, усі в кого там були родичі, прибігали з повідомленнями до нас.

Ми територію військової частини за­лишили. Штаб, пункт управління, місцеві жителі з дітьми - всі разом розмістилися в підвалі одного з навчальних закладів на­шого мікрорайону. Сюди з'їхалися і сім'ї військових. І всі на листочках зносили до штабу повідомлення від своїх рідних і друзів з-за Ніжина. Ми все це збирали, аналізували і приймали рішення як реагуємо на дії воро­га, де і як діємо.

- З погляду абсолютно цивільної лю­дини питання: стільки інформації про рух ворога, стільки ворожої техніки практично з усіх напрямків, як Ви при­ймали рішення, адже це бойові дії, а ваш досвід зовсім інший....
- Одному важко приймати рішення при та­кому потоці інформації. Звісно, вся вона зби­ралася докупи, потім проводили оперативні наради разом із заступниками та началь­никами служб, аналізували, розробляли варіанти дій, приймали рішення.
25 лютого ми вже зрозуміли, що частина наша переходить на функціонування в умо­вах воєнного стану, воно так і відбулося. При цьому зросла кількість особового складу, значно зросла: почали приходити місцеві цивільні з міста, з сіл навколишніх.
До 24 числа у нас були відповідні плани того, як частина переходить на функціонування в умовах воєнного стану. Давалося як мінімум 0 - 15 днів. У нашому випадку, так, як ми не були бригадою, не бойова частина, ми набули ста­тусу підрозділу швидкого реагування з 31 січня 2021 року. Тож на перехід до функціонування в період воєнного стану нам і виділялися оті 10 - 15 днів. За цей час велика кількість комісаріатів по країні (це військові комісаріати 6 областей) мали укомплектувати нашу частину. Звісно, так не сталося. 24 масований обстріл всієї України, а вже наступного дня 300 км маршем і війська рф уже під Ніжином. Знаю, що заходили з насе­лених пунктів Тьоткіно, Рижовка, Білопілля через Конотоп. Станом на 25 лютого, коли ми мали б розгорнути пункти прийому техніки та особово­го складу, що мав надходити на доукомплекту­вання частини, то на дзвінок до цих комісаріатів вже була тиша... їх вже не було як таких. їхню діяльність згорнули, всі архіви та «сєкрєтка», облікові картки військовослужбовців спалені. Доукомплектування не відбулося. Вийшли на своє пряме керівництво з питаннями що роби­ти: виходити з міста, здаватися, розгортатися, що робити? Щоб вивезти техніку нашу, треба було поїхати на одну з баз, отримати акумулятори до техніки, пальне, зброю - це ціла логістика розро­блена. Та цього не відбулося, бо за лічені години вся логістика пішла шкереберть. Всі логістичні шляхи перекриті, відходити нікуди. Наші запасні полігони на першому етапі - Бровари, на друго­му колишній Новоград-Волинський, нині Звя- гель . 24 лютого три наші групи вибули в район Прип'яті, Чорнобиля для підриву мостів. А вранці 25 офіцер наш звідти телефонує і каже: «Мико­лайович, тут війна, тут стріляють, тут гелікоптери, тут літаки, капець». Та ми встигли підірвати всі мости які були з боку білорусїїв наш бік, на Госто- мель та інші населені пункти. Таким було бойове розпорядження. Так що у нас варіанту відходити не було. Не було куди відходити. У нас на той час ще було відносно тихо, а під Києвом вже велися повноцінні бої. Тож мирної території на вдхід у нас не було, а відходити на територію, де йдуть бойові дії, ніякий здоровий глузд не виправдає. І залишати всю нашу техніку, все військове май­но - це означає все взяти й передати все в руки ворога.

Ранком 25 лютого, ми відправили ко­лону техніки на отримання інженерних боєприпасів: бойових мін, підривачів.. Так що на кінець 26 лютого ми вже були прак­тично в бойовій готовності.

- А як з особовим складом?
- Люди приходили звідусіль: з міста, з навколишніх сіл. Приходять і кажуть: дайте зброю, хочу воювати. І ми почали самостійно, не через військкомати, набирати людей. Ми вносили їх у загальні списки. На початку навіть плутанина вийшла: у військову ча­стину чи в ТРО записується людина. Близько двох тижнів ми вели роз'яснювальну роботу, а хочете, навіть боротьбу з незнаннями. Бо люди розмірковували так: ТРО - це значить узяв зброю і пішов додому захищати свою сім'ю. Тобто сидиш вдома. Ніхто не хотів вхо­дити у якісь там підрозділи, ставати під чиєсь керівництво і т.д.

- Що стало переломним у цій ситуації?
- Швидше роз'яснення, чим відрізняється ЗСУ від ТРО. Хоч ТРО це теж структура ЗСУ, а не сама по собі, вона підпорядковується певній військовій частині, виступає під її ко­мандуванням. Але частина людей, близько 150 осіб не схотіли приймати такі умови: от ми тро, готові воювати зі зброєю, але не в частині. Такий собі «партизанський загін» на власний розсуд. Та ми їх всіх вишикували, сформували взводи, роти, призначили стар­ших. Все це ми робили, щоправда, назвемо так, умовно. Комплектували частину самі.

- Чим закінчився ваш бойовий вихід на дру­гу колону, 27 лютого?
- Коли зустрічали другу ворожу колону, то вже підбили 5 БТРів, захопили танк Т-72 разом з кацапським екіпажем. Вони були в нас у полоні до останнього дня бойових дій навколо Ніжина.

Коли ми вже озброїлися, коли мали інженерні боєприпаси, ми створили ряд диверсійних груп, мінометні розрахунки. Можна сказати, що ми вже розгорнулися як бойова частина. Відновили трофейний танк, а полонений кацапський екіпаж провів на­вчання для наших хлопців. Самі вони не хотіли воювати проти своїх, та ми й не переконували, бо як їх пустити на бойове завдання: спочатку поїдуть, а потім розвернуть дуло по наших... ризикувати не хотіли. Так що на їхньому танку працював вже наш екіпаж, і виходив на бойові завдання як повноцінна бойова одиниця.

- Понад місяць бойових дій навколо Ніжина, які з цих днів були найважчими?
- Найгарячішим був період десь з 25 люто­го і по десь по 9 березня. Це був накал.

- Скільки атак було на день?
- Не більше однієї: вони сунулися, ми дали «по зубах» і вдруге вони вже не розвертали­ся.

- Коли ворог задіяв по місту потуж­ну техніку, коли пішла авіазброя, чи змінилася ваша тактика?
- Ми в дуже гарних відносинах з коман­диром 58 бригади Дмитром Кащенком. Вони вийшли з Конотопа і розосередилися у Вертіївці. Вони займали певну лінію обо­рони, у них різноманітні бойові підрозділи. Тому, коли було ну дуже скрутне станови­ще, коли відчували, що маємо роботу по інженерному напрямку - мінування - й розуміли що нас треба «прикрити», треба допомогти, то ми зверталися до 58, і вони «насипали» ворогу.

На території нашої частини на постійній основі були розміщені два бойові розра­хунки БМ - 21 «Град». Тобто щоденно, перед початком роботи, як це і годиться по військових канонах, всі роботи під при­криттям артилерії: з 5 години ранку і 7 годи­ни вечора, ми щоденно, мінімум по одній касеті запускали у бік ворога. Щоб вони не розслаблялися, чекали «пригод". Залучала­ся і самохідна артилерія. Був такий 13 ба­тальйон, який дислокувався у нас в Ніжині, частина техніки в районі с. Перебудова, то й звідти залучали артилерійську підмогу.

- За весь цей час, з чого найбільше обстрілювався Ніжин?
- Найбільше зі «Смерчів».

- З чим новим зіштовхнулися під час протистояння ворогу?
- Коли виводили техніку з території військової частини, зіштовхнулися з но­вим для себе. Ми розуміли, що працюють безпілотники ворога, але ми не стикалися з тим, що є поняття і бойового дрона. Чули, що щось гуділо, знали що рф хизувалися «Ор­ланами». Та вони на великій висоті працю­ють, а засобів ураження у нас не було ніяких. Хоча з допомогою наших сусідів з 63 складу, дечим розжилися. Зайшли до них у музей зброї, подивилися на зразки озброєння їхні: були й міномети, й інша види зброї... По­просили їх і вони відновили це озброєння, повернувши його у бойовий стан. Це ми й застосовували проти ворога. А за те, що не знали про існування бойових дронів - по­платилися. Коло воно прилетіло й висіло над нами, думали просто знімає і все. А вияви­лося, вони коригували вогонь. Ми тоді втра­тили 4 чоловік. Десь о 6-ій ранку був удар по військовому заводу, а потім і другий удар по території військової частини, де розташову­вався склад з боєприпасами.

- Коли зрозуміли, що все, можна тро­хи перепочити від цього адреналінового марафону?
- Насправді, коли повернув останнього свого полоненого. Це було 12 квітня. Поперше - вже не було таких активних бойо­вих дій навколо Ніжина, а по-друге, відчуття виконаного обов'язку - як командир, я по­вернув своїх людей з полону. Хоча зробив це з порушенням усіх правил: нікому не повідомив, нікого не попередив. Зробив так, як мусив.

- Відзначали свою маленьку перемогу над ворогом під Ніжином?
- Ні. Ми не закінчили війну. Говорити про перемогу, хай і локальну таку, ще дуже зара­но й не вважаю за доцільне.

- Що для Вас особисто означатиме Пе­ремога?
(тривала пауза) - Може скажу жорстко й дуже задалеко, та Перемога настане тоді, коли перестане існувати ця нація як нація. Поки вони будуть у нас «під боком», ось такі нелюди, а не нація, то спокою не буде. Не буде перемоги, буде постійна законсервова­на небезпека. Коли вибухне, хто знає..

- А коли святкуватимете звільнення України, яким буде перший тост?
- Це буде не тост. Це буде хвилина мов­чання за всіма... за полеглими...

- Чим запам'яталися перші спокійні дні навколо Ніжина?
- Весняною грозою. Тоді гучно гриміло, яскраво блискало й телефон розривався від повідомлень та дзвінків з єдиним питанням: що знову наступ, обстрілюють? А це була весняна гроза.

Ту грозу запам’ятали усі. Тоді отой озон Від грози добряче ВитраВ­люВаВ запах Ворога з ніжинської Землі. Але стерти наслідки його спроб пройти містом, гроза не могла. І найбільшим наслідком став досвід самих людей. Ми на­вчилися втрачати й по інакшому реагувати на гучні звуки, спала­хи вогню... Страшно звучить... на­вчилися... Тепер би не забути, якою ціною то все було, і яку ціну пла­тимо й понині... А тоді це була гроза. Весняна гроза.

Наталія СОКОЛ. Фото Валерія КИЧКА та з соц. мереж

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.