Родині переселенців у Великій Дівиці рідний дім лише сниться

 

Велика Дівиця у відлигу не дуже привітна. Багнюка на узбіччях та калюжі на дорозі - на красиву природу за селом не відразу і увагу звернеш. У дворі, де тимчасово проживає родина Хомовських, також стоять калюжі. Поки з господарем Віталієм акуратно проходимо по дощечках до хати, назустріч, не розбираючи дороги, чалапають гуси, а попід сараєм, на сухому, за ними спостерігають кури. «Молодці переселенці, - думаю. - Обзавелись господарством».

Віталій Хомовський, його мама Надія Василівна та син Тимур - внутрішньо переміщені особи. Так записано у їхніх довідках. Все інше записано у їхній пам’яті. У тому числі, і гіркі спогади про війну. Розумію, що хорошого у таких спогадах нічого немає і зайвий раз про це не треба говорити, але професійний обов’язок кличе.

 

МОВНЕ ПИТАННЯ

- Знаю, що ви зі сходу, то говорити будемо російською? - запитую Надію Василівну, яка запрошує у простору і світлу кімнату із заквітчаними занавісками і такими ж шпалерами. - Вам як зручніше?

- Та ні, україномовних громадян у нашому Лисичанську вдосталь, - сідає на стілець поряд. - Я вдома балакаю, як оце з Вами. Не така чиста українська у нас, більше суржик присутній. Так розмовляю з дитинства. Так само й бабуся моя говорила. Вона з села була, з Мостків поблизу Старобільська. У школу ходила російськомовну, але українська мова і література у нас були. До сих пір пам’ятаю вчительку Юлю Макарівну, яка суворо так з-під окулярів нас оглядала, повторюючи: «Вчіть українську мову!» А от син і донька у мене російськомовні. Манюсінькими віддала до дитсадочка, потім - школа. Всюди говорили російською.

«Надія Василівна - говірка, товариська і привітна», - сказали мені перед тим про переселенку у Малодівицькій селищній раді. Правдивість сказаного відчув вже з перших хвилин розмови з нею.

- Я - корінна лисичанка, - розповідає далі. - У місті народилась (у 1964 році), закінчила школу, працювала і пішла на пенсію. Пішла у 45 років, бо мала шкідливі умови праці. Працювала на шахті, в одному з цехів.

ЯК ВСЕ ПОЧИНАЛОСЬ

«Мутити воду» у Лисичанську сепаратисти та їхні господарі з росії почали ще у 2014 році. Тоді у Лисичанську було багато кадирівців. Ходили містом, обвішані гранатами, людей лякали.

А тоді, коли у місто зайшли ЗСУ, вивісивши над Лисичанськом державний прапор, все затихло.
- Жила, працювала на своєму городі, - згадує пенсіонерка. - Дітям допомагала свіжими овочами і консервацією... Хоча лінія фронту тоді і недалеко була. Коли йшли бойові дії, було чути - земля тремтіла. А коли над Сіверським Дінцем бачили наші вертольоти - знали, що то поранених на Харків повезли.

Зранку 24 лютого 2022 року бахнуло вже у місті.

- Син з онуком прибігли, аби всім разом заховатись у мене у погребі, - згадує Надія Василівна, розтираючи руками сльози. - У погребі сиділи до 8 квітня. Півтора місяці. Поставили там ліжко і розкладачку. Спали одягнені. Вилізу вдень - і зразу назад. Наверху стріляли дуже. Найстрашніше, то - авіація. Ті нічого не шанували, навіть, по кладовищу били. Хати у людей складались в купу, гинули сусіди. У одного сусіда у городі стирчала ракета, що не розірвалась. Ми дуже боялись: не дай, бог, вибухне - і пів вулиці не буде.

ЕВАКУАЦІЯ

Виїжджати вирішили, коли горів сусідній Сєвєродонецьк - там влучили у газове господарство. Полетіли важкі бомбардувальники. Терпіти далі не було сил та й старша донька Ольга, яка виїхала з сім’єю у Кременчук, кликала.
- Я відмовлялась довго, - згадує переселенка. - З хати, мовляв, нікуди не поїду. Страшно все залишати. У мене є своя хата, у сина - своя, донька жила у дев’ятиповерхівці. Тоді вона Віталію зателефонувала: «Терміново вивозь маму з Тимуром, бо сильні бої у вас будуть». Тоді син (він, до речі, батько-одинак) каже: «Мамо, рятуй Тимура, а я ще залишусь. Може, комусь допоможу».

Евакуаційний автобус відходив від Лисичанського пивзаводу. Спочатку бабусю з онуком та іншими втікачами від війни довезли до Золотарівки-2, а звідти дизелем - до Слов’янська. Далі треба було їхати поїздом до Львова (там, до речі, старший онук Надії Хомовської Євген здобуває зараз вищу освіту).

- Думала, що у Слов’янську ми вже у безпеці, - каже пенсіонерка. - Але якраз у той день ракета впала і вбила більше півсотні мирних громадян на вокзалі у сусідньому Краматорську, звідки наш поїзд мав їхати на Львів. Тоді нас швидко-швидко порозсаджували - і поїзд поїхав зі Слов’янська.

ГОСТИННІ ЛЬВІВ’ЯНИ

- Приїхали ми у Львів, а там люди - такі добрі-добрі і дуже гостинні! - веде свою розповідь лисичанка. - Ще коли у поїзді були, знайома Оля по телефону мене «бандерами» лякала. Їдь, їдь, каже, будеш там за миску супу гімн співати. А я їй кажу, що і так його знаю, бо з малим вчили, коли йому у школі задали.
У Львові волонтери спочатку доправили бабусю з онуком на спортивну арену, де був тимчасовий прихисток. Майже непритомними вони добрались до двоярусних ліжок, де нарешті виспались, бо довго перед тим не спали: вдома - через вибухи, у поїзді - через те, що у купе було 8 людей і ніяк було лягти.

Наступного ранку переселенців забрали у карпатське село Стрілки Старосамбірського району.
- Дуже гарне село! - згадує Надія Василівна. - Як манюнє містечко. А люди які добрі! Директор гімназії, у гуртожитку якої ми жили, Ярослав Іванович Тимурчика на навчання відразу влаштував. Пані Тетяна, вчителька, одразу взяла його під своє крило. Вчитись йому подобалось. А ще Карпатами мандрувати. Одного разу ледве у Польщу не зайшов. Вона там недалеко.

ВИЇЗД ВІТАЛІЯ

- Від сина з 8 травня не було нічого чути. Я хвилювалась і плакала, - згадує пенсіонерка і з її очей знову течуть сльози. - Піду, поплачу, щоб Тимурко не бачив. А потім - дзвінок: «Мамо, я в Бахмуті».

У хату знадвору, де щойно лунав вереск бензопили, заходить Віталій. Запрошую чоловіка розповісти про себе самого. Струшуючи тирсу зі штанів, він сідає на стілець поряд з матір’ю.

- А що розповідати? Народився у Лисичанську у 1989 році. У 90-их життя було важке. З 14 років почав працювати. У 16 років поїхав на заробітки у Москву. З 18 років працював на шахті. Прийшли «визволителі» і від всього хорошого мене «визволили». А мені до пенсії лише п’ять з половиною років залишалось. І пішов би за шахтарським стажем у 38.

Після від’їзду Надії Василівни і Тимура Віталій ще півтора місяці просидів у підвалі. Залишився, каже, не лише, щоб людям допомагати, а і за своєю собакою доглядати. Вівчарці Грею - 3 роки. До господарів дуже прив’язаний, вірний пес. І за хатою чоловік дивився. Зараз, каже, все немає її. Через пробитий дах течуть дощі і рятувати там вже нічого.

Врешті жити стало так нестерпно, що Грея довелось залишити сусідам. За ним всі Хомовські зараз тужать, але зробити нічого не можуть. Немов розуміючи їхній біль, кожному об ноги треться кішка Лапка, яку взяли до себе вже тут, у Великій Дівиці.

Виїжджати Віталій вирішив з другом Володимиром. Однак вже на другий день у місті пропав мобільний зв’язок. У невідомості чоловік взяв велосипед, сумку й рюкзак, і побрів у бік центрального ринку. Поряд з ринком розміщена пожежна частина, від якої ще відходили евакуаційні автобуси.

- Спитав у них, скільки це коштує, зауваживши, що грошей у мене немає, - згадує чоловік. - Відповіли, що безкоштовно. Я велосипед біля дверей кинув, сів на одне з пасажирських місць - і все. Вже коли були у Бахмуті, дуже здивувався, що люди тягнуть з собою у мікроавтобус не лише великі сумки, а й навіть матраци. Налякані ще були. А я навіть документи не всі встиг зібрати.

Будинок Віталія від материного знаходиться за 5 кілометрів, поряд із заводом залізобетонних виробів. Там у наших військових був склад боєприпасів і продуктів харчування. Хтось здав місце розташування - і орки туди влучили. Набої почали детонувати. Вибухів було багато, і великих, і малих.

Зараз новини з рідного міста, яке рашисти окупували майже відразу після його виїзду, чоловік отримує через знайомих, а ті - через інших. Вірити, каже, можна не всьому. Але точно знає, що у Лисичанську нині роздають російські паспорти, п’ятизначний поштовий індекс знову поміняли на шестизначний, а жителів у 100-тисячному місті залишилась п’ята чи, навіть, шоста частина.

ГОСТИННА ВЕЛИКА ДІВИЦЯ

Аби жити всім разом, їхати вирішили у Велику Дівицю, куди кликали знайомі. Інші знайомі з Києва вислали гроші на переїзд.

- Тут добрі люди допомогли, - плаче, але тепер, мабуть, від щастя Надія Василівна. - Хату дали пожити. Огірків і картоплі надавали. І сусіди, і Малодівицька селищна рада дуже допомогли. Лариса Вікторівна Писанка, яка працює діловодом у раді, постійно телефонує, піклується, повідомляє, коли нам гуманітарну допомогу забирати. Покривало люди дали, подушки, каструлі, мисочки, тарілочки, рушнички, постільну білизну.

За іншим Хомовські їздять у Прилуки. Зізнаються, що це не дуже зручно, бо маршрутка лише раз на тиждень приїздить, а щоб найняти приватний транспорт, треба заплатити 600 гривень. Це великі для сім’ї гроші, але іноді доводиться наймати машину, бо Надія Василівна має хворі ноги. На маршрутці, каже, проїзд коштує вдесятеро дешевше (60 гривень), і якби вона приїздила частіше, пасажири б знайшлись.

- Ось і зараз треба до Прилук їхати, насіннячка купить, - каже пенсіонерка. - Хочу посіяти. Вдома ж у мене і парники були. Розсаду вирощувала, полуницю. І тут ось розсади полуниці сусідка Інна (вона - депутат селищної ради) пообіцяла дати.

Господарка будинку жива, але дуже вже старенька і немічна. Зараз живе у доньки у Прилуках. Господар, який мав хворе серце, помер. їхні портрети, на яких ще у молодості сфотографовані, висять у хаті під стелею.

- Мені казали, що можна зняти, - говорить Надія Василівна. - Я кажу: не треба. Це ж - господарі. Родина другої їх дочки живе поряд, у Малій Дівиці. Часто до нас приїжджають. Питають, що нам треба. Привозили і огірочків, і помідорчиків, і капусточки.

У хаті, де тимчасово господарюють лисичанці, і газ є. Але вони ним не користуються майже, бо дорого. У селищній раді їм показали дерева, які можна пиляти, видали дозвіл на спилювання. Через знайомих знайшли і купили дешеву бензопилу - за 3700 гривень. І тепер не мерзнуть.

На допомогу від ООН купили трохи одягу, електроплитку, курчат і гусенят. Орендатор Олександр Чужба дав пшениці і кукурудзи.

- Лялякалася з пташками, няньчилась, аби хоч трохи розвіятись, - зізнається пенсіонерка. - А коли вранці прокидаюсь, а наді мною стеля не рідної хати, зразу починаю плакати.
Поки бабуся розповідає, Тимур сидить тихо на лавці і гладить Лапку. Малодівицьку школу, де вчиться у 9 класі, того дня він не відвідував, бо застудився.

- А так його шкільний автобус, як директора, від самого двору забирає, - нарешті посміхається Надія Василівна. - Відвозить і привозить.

Харчується у школі хлопчик безкоштовно. Класний керівник Наталя Анатоліївна Манько опікується не лише ним, а і родиною. Привозила їм і картоплю, і капусту.

Серед однокласників Тимур має друзів, а улюблені предмети у нього - фізкультура, географія, історія і українська література. А ще йому дуже-дуже подобається інформатика. Вдома нижче 11 та 12 балів не отримував з цього предмету, каже.

Освоїв мову програмування Python. Вдома на комп’ютері писав програми. Думав, що стане програмістом. Зараз, каже, якби мав комп’ютер, так само б займався програмуванням. Ноутбук для цього цілком підійде. Можливо, у наших читачів є зайвий? Якщо так, звертайтесь у редакцію. З радістю передамо ваш подарунок хлопчику.

Джерело: газета “Прилуччина і Прилучаночка спецвипуск” від 30.03.2023, Андрій БЕЙНИК

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.