У Гуль­нари Конох четверо синів воюють на фронті

 

— Вже зовсім скоро, залиши­лися лічені дні. — 49-річна Гуль­нара Конох із Блистови, що на Менщині, мекає народження ону­ка. Передчуття радості в неї та­ке велике, що на деякий час навіть витісняє з душі тривогу. Та надов­го не вдається: у них із чоловіком — чотири сини на війні. У тому чис­лі й майбутній татко. 28-річний Ві­ктор.



— Невістка теж у Блистові? — запитую Гульнару

— Удома, в Івано-Франківську. Я постійно з нею на зв‘язку.

Розказує: Юлія — тележур­налістка. Познайомилися з Вікто­ром в Авдіївці на Донеччині: він там служив за контрактом, вона приїхала у відрядження. У жовтні 2021-го контракт закінчився, у лис­топаді побралися.

— Ми з родичами їздили на За­хід України на вінчання. Усе бу­ло урочисто, душевно. Діти - такі щасливі! Вирішили, що житимуть в Івано-Франківську. А за три місяці — велика війна.

Вітя на ній із перших днів. Ра­зом із побратимами звільняв Бучу, захищав Соледар. Був тричі по­ранений. Через це мало не втра­тив зору. І досі мучать болі в спині — носить спеціальний бандаж для підтримки хребта.

— І все одно воює?

— У Бахмуті. Син до війни сер­йозно займався боксом. Легких перемог у нього не було.




За три місяці до початку повномасштабного вторгнення закінчив­ся контракт і у Вікторового брата Богдана.

- Він теж із 1995-го, як і Вітя, — продовжує Гульнара. — Закін­чив обласний ліцей для обдарова­ної сільської молоді, потім — фіз­мат Чернігівського педагогічного університету.

Підписати контракт він і Вітя вирішили одночасно. Вони жили і працювали в різних містах, та оби­два - у той самий день, не змовля­ючись — приїхали до Мени (місця реєстрації), щоб піти служити. Те­пер постійно згадують, як сторопі­ли, зустрівшись у військкоматі.

На захист країни Богдан став теж із самого початку повномасштабного вторгнення. Захищав Чер­нігів. потім воював на Вугледарському напрямку — Денис (він на 2 роки молод­ший. Авт.) пішов контрактником услід за братами Вони з Віктором за фахом автомеханіки А на служ­бі Денис показав себе ще й як хороший снайпер. Минулорічного 24 лютого, його бригада перебу­вала під Горлівкою, згадує ма­ти. — Син двічі був поранений. Піс­ля лікування приїжджав додому - на реабілітацію Багато розказував про командирів, про хлопців, які стали йому як брати, і всього кіль­кома словами про те, що довелося пережити. Зараз він знову на війні - у районі Соледара.

Наймолодшому із синів Та­расу — 24.

— Контракт підписав у 18. Піс­ля повернення з АТО працював у Чернігові. Там у нього дівчина. Жи­ли цивільним шлюбом Уже, ма­буть, одружилися б, якби не війна.

Через неї замість весілля хлоп­цю випало пекло під Новоселівкою. де він разом із бойовими то­варишами стримував наступ воро­га. Там зазнав першого поранення. Після госпіталю в Чернігові (через Десну Тараса переправили човном) підлікувався у менській лікар­ні — і знову пекло. Під Бахмутом. І ще одне поранення.

- Була ушкоджена артерія. Ро­били дві операції. Лікувався в кіль­кох госпіталях — у Добропіллі на Донеччині, у Дніпрі, Львові, Му­качевому Нога і після реабілітації погано згинається. Та війна для си­на не закінчилася - зараз він несе службу на Сумщині.



Захищати країну всі брати ви­рушили на власних автомобілях. Щоб придбати їх, кожен збирав гроші не один рік — хлопці з ди­тинства звикли всього добиватися своїми силами.

Автівку Дениса (коли він був на реабілітації) вдалося відновити в Мені на СТО. Від оплати майстри відмовились, чим дуже зворушили воїна. Машина Богдана потрапила під обстріл. Відремонтувати її було неможливо Кошти на нову для захисників — збирали всім миром.

— Спочатку - нашою великою родиною, потім підключилися зем­ляки, — каже Гульнара.

Земляки в Конохів не тільки на Менщині, де подружжя живе по­над 20 років, а й на Житомирщи­ні, де народилася і виросла Гуль­нара. Там (на весіллі в сестри) вона зустріла і Віктора. Чоловік родом із Блистови, а в той час працював у Житомирі на бронетанковому за­воді. Невдовзі й самі одружилися.

— Кохання з першого погля­ду? — цікавлюсь.

Гульнара тільки всміхається у відповідь.

— А звідки у Вас таке ім’я (означає «квітка граната»)?

— Батько з Узбекистану. Там воно популярне. У Блистові мене звуть Галею. А з Житомиром у нас не тільки родинні зв'язки. Сюди — у 95-ту десантно-штурмову брига­ду - один за одним були направ­лені сини.

Родиною вона вважає і сватів. Із Михайло-Коцюбинського, де живе і вчителює найстарша (їй 30) дочка Вікторія, і з Івано-Франків­ська. Спочатку одні, потім інші при­хистили наймолодшу із шести ді­тей Конохів 22-річну Оксану яка на початку вторгнення не мо­гла добратися додому з Чернігова.

- Родичі збирали гроші, над­силали, передавали хлопцям ап­течки, бронежилети, інше споря­дження. Ми передавали в осно­вному те, що виростили самі (Гуль­нара домогосподарка, Віктор працює кочегаром у місцевій шко­лі — Авт.). Завдяки їм ми прак­тично одразу знали, у які госпіта­лі потрапили наші поранені сини. Для нас із чоловіком, особливо у випадках, коли хлопці були прико­мандировані до інших частин, це було нереально.

Коли Тарас зазнав другого по­ранення, мені на телефон прийшла тільки фотографія, на якій він на лі­карняному ліжку. Де він, у якому стані нічого не відомо. Усі спроби вийти Із сином на зв'язок були марними. Якби не племінниця (во­на військова), не знаю, що б тоді зі мною було.

— Як Ви взагалі все це витри­муєте?

- Спочатку так боліло, що хо­тілося вити. Постійна тривога, від­чай. сльози - усе це було. Батьки не знаходять собі місця, провівши на війну одного сина, а в нас там - четверо. Та ще й чоловік рвався в ЗСУ слідом за хлопцями.

Невістка розшукала в архівах відомості про те, що рідні Віктора (зокрема прадід і батько - Оверко і Сергій Конохи) були борцями за незалежну Україну. Мабуть, це той випадок, коли говорять, що патріотизм передався генетично.

— І чим закінчилося?

- Звертався у військкомат, але йому відмовили. Може, через вік (Вікторові Коноху-старшому 56 років — Авт.), а може, виріши­ли, що п'ятеро з однієї сім'ї на ві­йні - це занадто. За цей рік він по­сивів, став більш мовчазним, багато курить. Тривога не відпускає, але мусимо триматися і допомага­ти чим можемо.

— Ви розповідали про під­тримку з боку родичів. Чи є вона з боку односельців?

— Одні підтримують, інші на по­чатку вторгнення казали, що при­йдуть кадирівці і повідрізають нам із чоловіком голови. Війна кожному склала ціну.

Уся їхня велика родина що­дня молиться (рідний брат Гульнари — священник ПЦУ) за братів-воїнів і їхніх побратимів, за Перемогу

— Я бачу її в очах своїх синів, — каже мати. — Страху в них не було ніколи. Тільки — на початку війни — сум, пригніченість. А тепер - лише жага якомога швидше вигнати во­рога з рідної землі.

Джерело: газета “Гарт” від 16.04.2023, Марія ІСАЧЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.