Мати з Борзнянщини майже рік чекає з полону сина-азовця

 

Для них війна в Україні не почалася 24 лютого 2022-го, а триває ще з 2014-го. За ці надважкі роки їм довелося бачити, як вмирає їхнє рідне місто, як відвертаються люди, які ще вчора вважалися друзями; довелося відчути біль, розпач, нерозуміння і страх, опиняючись на волосині від смерті. І дотепер, у надважкий для родини час, головне, що дає їм сили аби проживати кожен наступний день, - це надія і віра. Віра в те, що вони знову будуть разом.



Світлий. Свідомий. Сміливий

Майже тридцять років схід України був другим домом для жительки Борзнянщини Тамари (всі імена змінені, аби не наражати на небез­пеку учасників історії). Тут вона створила сім’ю, тут народився єдиний, вихований у любові син. Про нього можна було б скласти зовсім іншу, щасливішу історію. Адже хлопчик ріс надзвичай­но розумним, обдарованим і щедрим душею. Ще у школі він чудово малював, його навіть за­просили розписати сірі стіни дитячого будинку, аби його маленьким ви­хованцям було веселі­ше гуляти на подвір’ї. А ще Матвій змалку ходив до церкви. У п’ять років сам підійшов до свяще­ника: «Хочу бути Вашим помічником». «А чита­ти вмієш?» , - спитав той. - «Вивчи спочатку церковнослов’янську мову, тоді візьму тебе».

«Через два роки син таки пішов служити до церкви, - розповідає Та­мара. - Всю першу служ­бу і вдома я плакала, бо розуміла, яка це тяжка праця, тим паче для ди­тини. А він зайшов за мною до кухні і сказав: «Мамо, не плач. Богу служити треба». Відтоді ці слова закарбувалися в моєму серці на все жит­тя.

Він ріс не за роками зрілим, а тому відразу зрозумів, що на сході відбувається щось не те. Все почалося ще восени
2013 року, до захоплен­ня Криму й частини Дон­басу. Масово з’являлися чужі люди, які закликали відділити регіон від України. 15-річний Матвій ка­зав: «Це все погано, що тут коїться. Самостійної «днр» ніколи не буде, буде війна!». А я дивувалася й насторожено думала, що в мого сина якісь не ті думки. Він не сприймав тих закликів, натомість скрізь по місту розмальовував графіті «Слава Україні!»».

Коли полетіли бомби, голова родини вирішив вивезти сім’ю до родичів на Борзнянщину. Хлопця радо прийняли у одній із місцевих шкіл, а ось батьку знайти роботу не вдалося. Для багатьох він був чужинцем, «доне­цьким», до якого стави­лися насторожено. Бать­ко мусив повертатися додому, за ним поїхала й родина, не бажаючи за­лишати його самого.

Не такий, як інші

«Ми поверталися до­дому під обстрілами, бачили підірвані мости і обірвані дроти, із землі скрізь стирчали снаряди, - згадує співрозмовни­ця. - Це вже було зовсім інше місто. Наш мікрора­йон більш-менш вцілів. Дехто навіть заспоко­ював: «Не хвилюйтеся, сюди Україна стріляти не буде». Я ще дивува­лася: якщо Україна така погана й знищує місто, то чому так вибірково? А тоді одного разу, до­рогою до супермаркету, відчула, як під ногами гуде земля, і побачила, як за магазином стоять російські «Гради» і вій­ська, як з нашого мікро­району гатять по іншій частині міста. Після цьо­го мене б вже ніхто не переконав, що стріляє Україна.

У жовтні син пішов до 11 класу. Поки був перший дзвоник, у місті падали снаряди, підбили марш­рутку, загинули люди, росія, як завжди, зробила на цьому свою пропаганду. Відтоді я щоранку, проводжаючи сина до школи, молилася, щоб він дістався туди цілим і так само живим повернувся додому.
А одного дня до мене по­дзвонила завуч, плакала і кричала, що сина забрала поліція «днр». Коли ми з чоловіком прибігли до школи, нам почали погрожувати й звину­вачувати сина у проукраїнській пропаганді.
У телефоні нічого пі­дозрілого не знайшли, але суворо попередили: більше ніяких графіті.

За кілька місяців школа закінчилася і Матвій ви­рішив виїжджати з міс­та. Успішно склав іспи­ти та пішов до духовної семінарії».

Треба сказати, що хлопець із дитинства обирав між дво­ма життєвими стежками: слу­жити Богу чи державі, у ар­мії. І спочатку обрав перший шлях, не знаючи, що до пере­ломного моменту, який і вирі­шить подальшу долю Матвія, залишився рік. А за рік, коли він приїхав до батьків на ка­нікули і зранку вийшов до церкви, його вже чекали. Тоді друга життєва стежка сама обрала хлопця.

Перелом

«Я вже звикла щоразу, коли син кудись йде, про­воджати його з вікна. А тут визирнула - ніде немає. Ви­явилося, щойно він вийшов із під’їзду, підійшли незнайомці, запхали його в машину, одяг­нувши на голову мішок. Під дулами автоматів вивезли на терикони, поставили на колі­на, стріляли, били допитую­чись, чи він не агент. «У мене все життя, наче мультик, пе­ред очима пролетіло. А через мішок я бачив небо...», - ка­зав потім син.

Я відчувала, що з ним щось трапилося. Мене колотило, годі було заспокоїтися. А по­тім син зайшов до квартири. З розбитої губи текла кров. «Не виходить, це страшні люди», - схопив зі столу документи й знову вийшов. Я кинулася за ним, але поки збігла сходами з дев’ятого поверху, їх вже не було. Почала дзвонити по знайомих, набрала чоловікові на роботу, кричала і плакала, відчуваючи свою безпоміч­ність. Хтось навіть викликав швидку, лікарі щось вкололи, я лише повторювала: «Мені не погано, просто поверніть сина!» Потім приїхала «днрівська» поліція, п’ятеро з ав­томатами, провели обшук. Коли забирали синову зубну щітку, чесно скажу, думала, що Матвія вже немає на цьо­му світі. Зрештою, мені ска­зали: «Якщо він ні в чому не винен, ввечері відпустять». Увечері Матвій прийшов та­кий побитий, що навіть ноги зігнути не міг. І все це за те, що рік навчався на «ворожій» території.

Від нас взагалі тоді всі від­вернулися, одиниці залиши­лися поряд. Синові знайомий, із яким служив у церкві, на­віть руки не подав, сказавши:
«Я з тобою, бандера, вітатися не хочу». Матвій сприйняв це дуже болісно. До кінця літа виїхав до Одеси, працював там. А у вересні я дізналася, що він забирає документи з семінарії та йде доброволь­цем на фронт».
Спершу юнак не зізнавав­ся матері, що пішов воювати. Говорив, працює. Але мате­ринське серце годі було об­дурити. Вона відчувала сина душею, писала у повідомлен­ні: «Мені так здається, що ти зовсім поруч». Лише за пів­тора роки дізналася: Матвій справді тоді зі своєю брига­дою був у Пісках. Потім пішов на строкову службу, а за тим мріяв підписати контракт і піти у «Азов».

«За рік ми вперше зустрі­лися, - згадує Тамара. - Він став таким мужнім, плечис­тим, не впізнати. Промайнула думка: ким буде мій син після того, як пройде війну? Ба­тюшка тоді присоромив: «Да­ремно себе накручуєш. Він залишився таким же чесним і світлим, як був».

А потім був «Азов». По те, що син став спецпризначен­цем, як і хотів, я дізналася ви­падково. Просто відчувала, що він там. У нашому місті про цей загін відзивалися дуже погано, «днрівці» люто ненавиділи їх, бо у 2014 році «Азов» відстояв Маріуполь. Я перевернула всю інформацію в Інтернеті, яку тільки могла знайти, всі відео і фото, поки на одному з них не побачила Матвія. Син тоді ще здиву­вався моїй інтуїції. «Ти мій Шерлок Холмс», - написав у СМС. А мені було страшно, щоб у місті люди не дізнали­ся, що він тепер «азовець».

Пекельна боротьба

«21 лютого мені подзвони­ла сестра: «Тамара, вас (ма­ється на увазі «днр», - Авт.) визнали!». Я тільки й закри­чала: «Це все, буде війна!» Подзвонила чоловікові, по­чала й на нього кричати, він говорив, що це просто істери­ка. А вже опівночі на нашу те­риторію повністю зайшли ро­сійські війська, містом почали їздити машини з «зетами», полетіли ще літаки й верто­льоти. Днями міста й села по­близу обстрілювалися. Місто наче вимерло. Я перший тиж­день взагалі не виходила з квартири, лише молилася.

Перші чотири дні ще отри­мувала повідомлення від Матвія, а тоді він зник на 15 днів. Як можна пояснити, що відчуває матір, коли не знає, що з її дитиною? Я була сама не своя. Розшукувала різні номери і організації, де мож­на було отримати інформа­цію, пересилала все сестрі (у нас інтернету не було, та й сама дзвонити я не могла, аби ми з чоловіком не потрапили «на підвал»), ті шукали далі. Мені приходили повідо­млення: «Матвія у списках 200-х і 300-х немає». І кожне таке СМС відривало у мене шматок серця. Не знаю, звід­ки й брала ті сили, щоб це пережити. Чоловік хвилю­вався, щоб я не збожеволіла, силоміць виводив на вулицю розвіятися. А я ходила при­марою, не здатною навіть рук підняти.

Тоді почали приходити по­відомлення з незнайомих но­мерів, що Матвія бачили жи­вим. Потім він і сам мені почав писати. Знаєте, його СМС не­можливо читати без сліз. Я знала, що вони на «Азовсталі», по голосових повідомлен­нях чула, який він знесиле­ний. «Мамуля, молись за нас. Тут чеченців наїхало - тьма, нам треба протриматися», «Якщо що - я вас люблю». А 9 травня набрав із чужого номера і покликав батька, вперше за весь цей час. Вони поговорили три хвилини, а я побоялася навіть питати, про що саме. Я не знала звідки, але була впевнена: вони не загинуть. «Сподіваюся...» - писав син. «Ну, хоча б спо­дівається», - зітхнув чоловік. Він знав, що ніякого коридору для виходу їм не дадуть.

В СМС 13 травня ще писа­ла до сина: «Тільки залишся живим!», на що він відповів: «Я намагаюся, але це не від мене залежить. Я вас лю­блю» і три сердечка. Моєї від­повіді він вже не прочитав.

Мене охопила така сильна тривога, що я не могла навіть дихати. А потім дізналася, що «Азов» виводять із «Азов-сталі». Думала, їх вивезуть у третю країну, але радість змі­нилася розпачем, коли дізна­лася про полон. «Чому, чому полон?» - знову зривалася на крик. «Слава Богу, що по­лон», - казав чоловік. «Як ти можеш так говорити?», - не розуміла я. «14-15 травня я був за 70 км від сина. Бачив, навіть відчував всім тілом, як їх нещадно бомбили. Від фос­форних бомб там все світило­ся і палало. Люди горіли жив­цем. Тому, слава Богу, що він залишився живим».

Життя в надії

Із того моменту життя Тамари - це низка днів пошуку, надії, очікуван­ня, розпачу і знову - на­дії. Аби знайти сина, вона залишила Донбас, через три країни їхала до Украї­ни. У росії Тамару, єдину з усього рейсового автобу­са, затримали, допитува­лися про чоловіка та сина і лише якимось дивом від­пустили. Жінка тепер знає: дороги назад їй нема. Як і ба­жання повертатися. Тоді там її тримав лише чоловік, який не міг залишити хворої мате­рі. Тепер Тамара не могла за­лишатися, допоки не знайде і не поверне свого сина.

«Через Червоний Хрест ді­зналася, що він у Оленівці, - тихо промовляє жінка. - Коли почула про підірвану казарму, в мене трапилася істерика. По всіх службах намагалася дізнатися бодай щось. А на­ступного дня з’явилися спис­ки. Я читала їх, затамувавши подих. Мого Матвія ні серед загиблих, ні серед поране­них не було. Потім я дізнала­ся, що їх вивезли до росії, у листопаді знову повернули на Донеччину.

Час від часу до мене долі­тали звісточки від сина. Че­рез обміняних військових ді­знавалася, що він живий. А 26 жовтня мені прислали відео-допит Матвія. Я цілий день намагалися його подивити­ся, але щоразу мене душили сльози і гнів: «Що вони зроби­ли з моїм сином?!» Змучений, худий, змарнілий. Пізніше один молодий хлопчина, який був із сином у полоні, подзво­нив: «Дякую дуже за Вашого сина, він - неймовірна люди­на. На допитах нас примушу­вали говорити багато чого, але ми вистояли». Інший вій­ськовий розповідав: «Матвію діставалося дуже багато, за­раз його майже не б’ють. Він мало їсть, бо ділиться їжею з побратимами». Більше роз­питати мені завадили сльози. Єдине, пам’ятаю, всі гово­рять: «Наберіться терпіння і чекайте!». І я чекаю. Бо мій син і надія нарешті побачи­ти його - це все, що наразі в мене є. І мені більшого не потрібно. Лише дочекатися зустрічі з моїм Матвійком.»

Джерело: газета “Вісті Борзнянщини” від 09.03.2023, Марина ГРИНЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.