Переселенка Наталя Яковець: «Потрібно вірити в Господа, ЗСУ і Україну, в нашу швидку Перемогу»

 

Наталя Яковець переїхала у Прилуки перед вій­ною. Вона мешкала з доньками в селі на Хмельниччині, а через якийсь час після трагічної загибелі другого чоловіка, вирішила змінити місце проживання. Вона мріє дати гарну освіту двом своїм маленьким донькам, а живучи в селі, це не завжди можливо. Спочатку якийсь час вони перебували в Києві, але Наталя зрозуміла, що велике гомінке місто - не для неї. Хотілося в невелике затишне містечко, де є гарні школи, церкви, бо вона змалечку звикла бувати в храмі і - не лише по святах...



Вона ще раніше облюбувала Прилуки, купила у нас не­величкий будиночок. Переїхала в місто зі всім скарбом та доньками 23 лютого 2022 року, а вже завтра почалася вій­на. Треба було жити, але ж жити якось по-новому, виходячи з нових обставин. Не шкодує, що опинилася тут, бо вважає, що Господь знає, де їй з дітьми краще в цей непростий час, не дарма ж Він розпорядився саме так. До того ж, їх радо зустріли в нашому місті, допомогли всім у перші тижні війни.

Лютий та березень були важкими - навколо міста точи­лися бої, люди відчували загрозу окупації, було неясно, що буде з Україною, чи вистоїмо ми? Вона молилася разом з доньками при світлі свічок, просила у Бога захисту їх родині і всьому народові... Пішла до церкви Трьох Святителів, яка розташована в їх районі, познайомилася з отцем Сергієм і матушкою Ксенією. Тепер співає на кліросі, бо має гарний голос. Та ще й навчається на заочних курсах регентів, бо глибоко цікавиться церковним співом, бо віра для неї - річ сакральна, сокровенна.


Вона змалечку відчувала Бога, як духовного небесного Батька, який дав їй можливість ; народитися на Землі. Наталя і навідує свій улюблений при­луцький храм разом з Варварою (їй 12 років) і десятирічною Світланою.

Доньки вже звикли до Прилук, полюбили наше місто, завели багато друзів і частенько говорять мамі - яка ж ти розумничка, що привезла нас сюди! Відвідують міську школу мистецтв, де вчаться вокалу, дитячий театр міського Будинку культури, навчаються у школі № 10. Прижилися тут, полюби­ли наші Прилуки і прилучан.

Десь в квітні, коли в місті ста­ло спокійніше, вона познайоми­лася з місцевими волонтерами і почала шити балаклави і одяг для наших хлопців на фронті.


Привезла з Хмельниччини дві свої швейні машинки та інше обладнання для швейної май­стерні. Вміє шити і церковне облачення.

Але турбот про доньок, кліросу і волонтерства їй було зама­ло - хотілось співати більше і краще. Стала шукати колектив І у місті, в якому б її серце літало. І знайшла «Горлицю». Вона й на Хмельниччині співала в жіночому ансамблі сіль­ського будинку культури. Говорить, що своєю приналежні­стю до «Горлиці» дуже пишається, бо керівник Вікторія Лемещенко - дуже грамотна, душевна і відкрита людина, бо тут вони вчаться справжньому народному співу, бо люди в місті люблять цей колектив.


Є у Наталі ще одна донька від першого шлюбу - старша Альона. Альона Крижановська. Дівчині всього лише 19 років, а вона вже встигла закінчити Городецьке духовне училище при Свято-Миколаївському монастирі, що знаходиться не­подалік міста Рівне. В цьому училищі навчають швачок, ре­гентів для храмів. Альона три роки навчалася на відділенні іконописців і жила, як і всі інші, при монастирі. Спідниці ниж­че коліна, голова завжди повинна бути прикрита хусткою чи шаллю. За­няття, молитва, послухи. З вдячністю згадує подруг по навчанню та виклада­чів. Живопис викладала матушка Аліпія, а строга матушка Єліферія була наставницею, керівницею їх курсу, інші педагоги з академічною освітою при­їздили до них з Рівного.

Просиналися вони рано, день починався мо­литвою, з 9.00 і до 17.00 були заняття, потім - ве­черя, і знову молитва. З 21.00 до 23.00 — вільний час.

Зазвичай свій вільний час вона проводила наодинці зі скетчбуком - це такий альбом чи блокнот для ескізів, начер­ків з різнокольоровими сторінками (є білі, чорні, жовті.). Такі зошити для швидкого малювання мають всі художни­ки. Саме на його сторінках при допомозі звичайного олівця народжуються замисли й ідеї юної талановитої художниці. Вона малює портрети, пейзажі і створює копії ікон відомих святих, Божої Матері та Ісуса Христа.

За ці роки вона написала Ісуса Христа в різних варіантах (до прикладу - копію ікони Ісус Христос “Еммануїл», свого улюбленого святого Серафима Соровського, а її диплом­ною роботою була ікона Божа Матір - «Умілєніє», намалю­вала й ікону Княгині Ольги, Святої Воїтельниці. Деякі за­лишилися в монастирі, написані ж — роздарює.

Хоче написати Спасителя, який несе Свій важкий і жер­товний хрест на Голгофу, а також - один зі своїх улюблених епізодів Його життя, про який знають всі з Біблії - Його розмову з самарянкою біля колодязя.

Божа Матір завжди бачиться їй в червоних кольорах, Ісус - в білій туніці-хітоні та блакитному плащі поверх нього. Безумовно, перед тим, як почати працювати над іконою, вона має отримати благословення свого священика, при­тримуватися довгий час посту, причащатися.

Ікона чи її копія - це не звичайний малюнок з сюжетом чи чийсь портрет. Існують строгі правила для тих, хто їх ство­рює. Ікона - не світський живопис, лики святих не схожі на обличчя звичайних людей, а євангельські події - не наші з вами епізоди життя. Ікони пишуться за загальними, визна­ченими Церквою канонами, пишуться в особливому емо­ційному, піднесеному стані. Вони - вікно в Божественний світ, і допомагають нам глибше зрозу­міти суть і дух Віри. Якою щасливою повинна бути людина, якій дозволено торкатися цього величного сакраль­ного таїнства!..

Альона стала випускницею разом з подругами училища за день до почат­ку війни, і не змогла приїхати до своїх у Прилуки. Два місяці вони перехову­вались від бомб і ракет в льоху оби­телі, а коли ворога відігнали від Києва та Прилук, тоді і приїхала до родини.

У свій нещодавній приїзд до мами і сестричок її чекала визначна подія життя - її перша авторська виставка в міській центральній бібліотеці імені Любові Забашти. На ній були пред­ставлені портрети (їх у неї багато, і всі вони намальовані майстерно, оригі­нально), іконописні роботи і картини, присвячені війні в Україні.

Альонин батько (перший мамин чоловік) - військовослужбовець, був поранений, підлікувався і нині знову на фронті. Весь цей час вона підтри­мує тата та його побратимів молитва­ми, і впевнилася, що молитви мають велику силу і допомагають, захища­ють того, за кого молишся.

Альона частенько відвідує храми, і досі їздить в монастир, при якому на­вчалася - саме там їй затишно, саме там, так їй здається, Господь чує її. А в Прилуках вона ра­зом з мамою та сестричками ходить до храму Трьох Свя­тителів. Говорить, що незнайомі люди часто вважають її з мамою сестрами, бо хоч мамі майже 40, виглядає вона зовсім юною.

За кавою, під час зустрічі з цими дивовижними дівчатами, ми говорили про війну, життя-буття, про важливість трима­тися всім разом. Про спілкування Альони з діточками - нині вона мешкає в Рівне і працює в дитячому садочку.

А ще - про Бога і Віру, про спорідненість людей однієї сім'ї, роду, про бабусь, які вперше ведуть нас до церкви, про важливість молитви в житті людини.

Альона - надзвичайна талановита дівчина, Господь на­городив її живописним даром, але вона розуміє, що їй по­трібно багато чому ще навчитися в професії, багато читати, терпляче пізнавати таємниці життя і мистецтва, пізнавати людей.

Ось так живе ця родина. З Вірою, з молитвою, поруч з цілющим життєдайним світлом ікон.

В цей важкий час не потрібно вірити екстрасенсам і віщу­нам - це все від лукавого. Потрібно вірити в Господа, ЗСУ і Україну, в нашу швидку Перемогу. І молитися - в домі, в храмах, навіть на вулиці - про себе.

Афонські монахи стверджують, що в дні війни особлива важлива і сильна молитва жінки - молитва матері, дружини, доньки, сестри. Наші молитви будуть почуті Господом, і Він допоможе. Дасть нам силу, терпіння і мудрість, дасть Україні перемогу. Він - з нами, завжди з нами, хоч ми цього й не бачимо.

«Якщо ми з Богом, то чого нам боятися, якщо ні - то на що ми сподіваємось?..»

Джерело: газета "Прилуччина + Прилучаночка" від 16.02.2023, Лілія ЧЕРНЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.