З Удаю на Чернігівщині списав плавні Всеволод Нестайко у книзі «Тореадори з Васюківки»

 

Уже давні арійці знали, що земля на­родилася серед вод і завжди від них за­лежатиме. І люди, які поступово заселя­ли нашу благодатну планету, віддавна по­клонялися річкам, ставкам і озерам. Вода сприймалася нашими пращурами як колиска життя, безцінний дар природи. Бо без неї зів'яне квітка, замовкне пташка, по­страждають людина і тварина.

Отак колись і мої предки-українці осе­лилися над чарівною річкою Удай. Та близько тисячі років тому заснували на її березі поселення Варин. Його назва з ча­сом змінилася і нині це чимале селище Варва на південнім кордоні Чернігівської області. Ближче до теперішнього часу на протилежному березі річки притулився до Варви і наш Федоренків хутір. Веселий, кмітливий, працьовитий на­рід, що за географічними та мовно-куль­турними ознаками більше тяжіє до Полтавщини, розселився близенько до Удаю по зручних кутках та ще й досі з ни­ми себе ототожнює. Тож варвинчани ми лиш офіційно. А так - зарічани, рудяни, підгоряни, хуторяни, перекопівчани та ін­ші. І лиш Удай у нас один-єдиний на всіх. Мов магнітом притягує він до себе кож­ного із нащадків наших мудрих предків, що обрали його собі колись за життєдай­не джерело.



Назва нашої річки походить зі склад­ної мішанини давніх східних мов і в пе­рекладі на українську є близькою до слів «хвиля», «глибока вода». Перша докумен­тальна згадка про Удай сягає 1390-го ро­ку. Та вчені переконливо довели, що цій, порівняно невеликій, прісноводній ар­терії мільйони років. Більше того, у пра­давні часи Приудайський край був зато­плений мілководдям, котре доходило до Чорного моря. Власне, ми малими й самі зробили подібне відкриття, виколупуючи мушлі та гладенькі камінці у глинищі гли­боченного провалля, що загрозливо зяя­ло за шляхом і відділяло наш хутір від су­сідньої Підгори.

«Тихоплинним блакитним дивом» наз­вав Удай поет Дмитро Луценко, який на­родився в селі Березова Рудка поблизу Пирятина. Спокійною, з майже непоміт­ною течією, густими очеретами та буйно- зеленими заростями лепехи при березі пам’ятаю і я нашу річку. Щоправда, такою ми її бачили лиш влітку та восени. Із гли­бин моєї пам’яті Удай постає ще й під вес­няну повідь. Таким, як його описав Олекса Десняку романі «Удай-ріка». Повноводим, сердитим,схвильованим, грайливим, ши­роким, як море, коли прямо на твоїх очах тала весняна вода все прибуває і прибу­ває. І верби понад берегом із поглинутими аж до нижнього віття стовбурами вже зві­шують до самісінької води жовтаві брунь­ки, які одна за одною спадають на бистри­ну і мчать униз за водою.

Напровесні Удай наповнювала і наша хутірська притока, водне плесо якої ми на­зивали його ім’ям, оскільки вона зливала­ся з ним за кількасот метрів від дерев’я­них кладок, що з’єднували нас із Варвою. Як тільки під березневими сонячними про­менями скресне крига, так одразу ж не­впинні ручаї весело пострумують зі ще вчора засніженої вершини Холодниці та прибережних пагорбів. І ось уже одного ранку наш місток враз опиниться під водою. І вже не перейдеш на проти­лежний бік навіть у гумових чи кир­зових чоботях, по яких аж до весінніх канікул нас хуторян вирізняли у шко­лі. А нам - море по коліна. Хай хи­зуються в начищених до блиску бо­тиночках ті, хто живуть за клубом. А ми заради нашої річки й у чоботях походимо. Та на човнах переправи­мось із берега на берег. І ніхто у нас із душі не відбере тієї світлої радості споглядання над Удаєм відродження всього живого після довгої зими, що її так емоційно висловив наш земляк Василь Симоненко.

І хочеться всю землю обійняти, І йти шукать нечуваних пригод...
О, скільки музики натхненної багато у шумі каламутних вод.

Великий поет також виріс на Удаї - в селі Біївцях, поблизу Лубен. На все коротке життя врізались у пам’ять малому Василеві жінки в прибереж­них очеретах, які ховали від німців корів на болоті. Молоко лишилось чи не єди­ним харчем у ті страшні роки. Туго ув’яза­ними кулями очерету із берегів Удаю його дід, як пізніше і мій батько, обставляв ха­ту на зиму. А під час літніх канікул Василь, так само, як і ми, до нестями купався в Удаї з друзями. Нахиляли на березі донизу молоду вербу і тримали за гілляччя, доки котрийсь із них не вчепиться руками за верхівку. По команді «три-чотири» від­пускали дерево, воно розправлялось і як пружина викидало того, хто був на верхів­ці, у річку. Пізніше, із вдячністю згадуючи своє приудайське дитинство, поет запи­ше в студентському блокноті: «Я тут ко­лись бродив між лепехою і спочивать сі­дав на купині».

З нашого Удаю списані й плавні, про які йдеться у книзі Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки». Про це знаходимо свідчення самого письменни­ка: «Дійсно я їздив на полювання у плав­ні на річку Удай і там уночі біля вогнища познайомився з дуже цікавим хлопчиком та дізнався про його діда Вараву». Тож в описах пригод нерозлучних друзів - Яви Реня і Павлушї Завгороднього-час від ча­су оживають видіння, які й у мене стоять перед очима: вузенькі стежки між бере­гом і островом посеред шурхотливих оче­ретів; невидимі качки, які раптом просви- стять-прошумлять над головою й прича­яться під берегом у густих сплетіннях вер­болозу; риба, що раз-по-раз скидається на чистоводді аби на якусь мить блиснути сріблом над тихою водою; білосніжні кра- суні-лілії і жовті бубонці, розсипані серед латаття немов на картині. А ти навстояч­ки на кормі або й на носі уважно правуєш веслом, аби не загнати свою плоскодон­ку в хащі прибережного очерету.

Від нашого хутору до Пісків - чарівно­го місця, де влітку зазвичай ніжаться вар­винчани, - рукою подати. Якісь там два кі­лометри стежкою через сосну. А якщо навпростки - то ще й ближче. І позаяк у ди­тинстві ми недуже спішили, запросто мог­ли дати кругаля через леваду. Бувало, як тільки минеш бригаду і колгоспний сад, збіжиш крутим схилом вниз до болота, так одразу ж потрапиш у якийсь казковий світ. Море розкішних лугових квітів, пурхають різнобарвні метелики, гудуть зосередже­ні бджоли і діловиті джмелі, а з під ніг роз­літаються навсібіч міріади коників-стрибунців. І тут якщо крикнути голосно, луна покотиться кудись ген-ген за Удай та від­гукнеться далеко в лісі. А ще можна по­чути дзвінке: дзінь-дзінь... дзінь-дзінь! То вже зрання на Йванковому лужку, де со­ковита, пахуча трава по пояс, мій батько мантачкою тишу будить.

На Пісках ми товклися цілісіньке літо. Хіба прибіжиш на обід, вимотаєш миску борщу, вхопиш окраєць хліба і знову на піщаний берег. Та навіть води з собою не брали, бо тоді можна було пірнути на гли­бину й набрати пляшку чистісінької, як кришталь, води. Поки добіжиш або дом­чиш на веліку - розімлієш на пекучому сонці. Отож одразу шубовсть у річку, ігно­руючи застереження батьків, аби розігрі­тим не ліз у воду. Плаваєш, пірнаєш, аж по­ки губи не посиніють і трясти тебе всього не почне. А тоді, так само бігом, на гаря­чий пісок, який тут попід сосною - воісти­ну золотий. А вже як угрієшся так, що аж шкіру по всьому тілу стягне, раптово хтось із друзів, скочивши на ноги, мов ошпаре­ний, крикне.

-Давай у ловки! За мною, вперед! Хто останній до води, той ловить!
І вся хутірська босонога ватага з крика­ми, гиком зривається до води. Аж курява здіймається над узбережжям. І кишить тоді з пів години на воді й під водою засмаг­лими тілами. Наче в’юняччя в козубці, ко­ли мій батько взимку дух відкриє. І сміх, і лемент стоїть такий, що аж у Леляках, а мо’ й у Краслянах чути. Тим часом із бере­га знайомий голос до мене гука.

-Вовка! Ось вилазь уже із води. Он си­ній увесь. Зуб на зуб не попаде.
Це десь узявся (так, ніби з неба зва­лився) старший син мого батька хреще­ного. А раз мене кличе, значить не про­сто так. І він тут же й підтверджує це без будь-яких церемоній.
-Бігом за мною! Якого ото біса дурно у воді бовтатись? Пішли краще раків по­ловимо.

Двічі мене припрошувати не дово­диться. Бо ж у Володьки маска. Ото ма­ска! Такої ні в кого в усьому хуторі, на Перекопівці а, може, й по всій Варві не знайдеш. М’якенька, не давить і води ні грамини не пропускає. А що ж хлопці? Та якось обійдуться й без мене. Хай заз­дрять, що Володя саме мені таке діло до­вірив. А кому ж іще? Хіба це вперше? І раки ловити з ним - одне задоволення. Досвід у нього - дай Боже кожному.

Відходимо подалі від пляжу, де бо­сота всю живність порозганяла, і рухає­мось у бік болота, аж до старезної верби. Великий Володька водою, а менший під­тюпцем - стежкою, що в’ється поміж со­снами й вільхами вздовж берега й за кількасот метрів завертає до лісу. Набравши повітря повні груди, він пірнає по раки на глибину або вишукує їх, шаруючи руками по норах попід самим берегом. А я зби­раю улов у велику полотняну торбу, в яку, зі слів її власника, влазить ціле відро.

Ось Володя пірнає і довгенько його ве­лика голова в масці не з’являється над во­дою. Та я бачу, як його тіло рухається у прозорій воді. Спочатку повільно, бо ви­дивляється здобич. А потім якбовтне обо­ма ногами та як шугоне углиб. Тільки його й бачили. І вже через якусь мить з’явить­ся з піднятою вгору рукою, в якій затисну то двійко раків. А в другій ще одного три­має. І летять клешнюваті в мій бік. І я хут­ко відшукую їх у траві та потроху напов­нюю нашу торбешку.

Та будь-яке полювання - справа примхлива. Згодом мій досвідчений на­парник пірне-випірне: раз, вдруге, втретє.

І нічого нема. А я собі й думаю: «Невже ж більше не вловимо? Краще б я з хлопця­ми лишився». Та ось він надовго зникне під водою. А потім як вискочить на поверхню, хапоне повітря, підніме руку з величезним раком і урочисто крикне:
-А такого ти бачив? Ач який! Як дядь­ко! Я до нього, а він клешні на мене підні- ма. А тоді в нору як шугоне! Думав я йо­го там не дістану. А я його тільки цоп - і є!

Потім Володька знову пірне. А я сам до себе: «Навряд чи той рак щось там ду­мав. Чим там думати? Хоча головешка в нього нівроку. Ще й очищі на мене виря­чить. А може що й думав, раз хотів утек­ти? Володя краще за мене знає. Він їх уже стільки переловив: і в масці на глибині, і по норах попід берегом, і підсакою в куши- рях, і ще й веслом біля мосту викручував разом із кропивкою та лататтям».

Після того щасливо впольованого ве­летня раки пішли один за одним. Дійшовши до верби, ми вже мали їх ледь не повні­сіньку торбу. Володя, як зігріється трохи, поділить раків на дві купелеги. Потім на­каже мені відвернутися, тицьне рукою на одну з них і спитає: «Кому?» Відповідь має бути «мені» або «тобі». Інстинкт власни­ка спрацює поза моїм бажанням і я ви­гукну: «Мені!» Обертаюсь і бачу, що най­більший рак, якого ми охрестили «генера­лом», опинився в його купі. Тінь наповзає на моє обличчя, а Володя весело смієть­ся й каже:

-Ото не треба було спішити. Може, й тобі б дістався.
Тато він такжартує, бо коли я вже май­же у в’язав свою частину здобичі в сорочку, він узяв зі своєї купи «генерала» й доки­нув мені. Не жадний був. Бо ж він син мого батька хрещеного - найщедрішого в світі.

Отепер буде що розказати біля клубу де перед кіном гуртується перекопівська і хутірська братія з ледве не по лікті поку­саними руками. Гамір стоїть, як на базарі, де правду від брехні сам Господь не від­межує. Хтось почне, і пішло:

-Я он учора відрище раків на Другому спусті наловив.

-Та хіба то раки на Другому спусті? Я сьогодні вранці за Лугами відер троє узяв. Такі, як лапті!

-Розказуй! Он я містину знаю! Ото мі­стина, дак містина! Рака там - гибіль!

-Ну дак скажи де! Хоч приблизно. Не тягни кота за хвоста.

-Ага! Вам скажи! Розігнався! Завтра мішок наловлю, тоді скажу.

У такому торговищі мені нічого й згаду­вати про нашу з Володькою торбу. Тільки людей смішити. А тут і дзвінок на сеанс.
І весь Федоренків хутір і Перекопівка по­сунуть до зали, де вже буде не до раків.

Зовсім інше життя починалось на Удаї взимку. Як тільки схопиться перший лід, прозорий, як скло, так одразу ж нас туди, мов магнітом, тягне. І тут головне не схо­дитись у табун, бо лід ще потріскує й за­просто можна провалитися. І тоді проща­вай перша зимова риболовля. А що ж то за риболовля така? Простіше-простого. Ходиш собі із сокирою і вишукуєш чима­лу рибину. Як тільки назириш її поміж во­доростями, що колишуться під льодом не­наче в гігантському акваріумі, так одразу обухом її - бу-бух! Оглушиш, потім лун­ку прорубаєш, доки вона не оговтається, хвать за хвоста і в торбу. Отак і наглушиш, як повезе, на добру сковороду.

А як уже мороз задере градусів до двадцяти, лід промерзне місцями ледь не до дна. І тоді вже почнеться: для риби придуха, а для рибалок розкіш. І в хід пі­дуть значно серйозніші засоби - сак, бовт, сітка. Щуку, лина, в’язя, окуня тягали від­рами та навіть мішками. Що вже казати про плотву й краснопірку. Міліція ліниво ганяла за це. Скоріше, для годиться, бо так повторювалось рік у рік і риби в Удаї не меншало. Цим промислом займалися діловиті дядьки. Переважно з нашого ху­тору, з Перекопівки та із Зарічки, які рибу нюхом чули та наперед знали усякі місти­ни і гузирі, куди вона косяками збиваєть­ся. Тільки й чутно було по всій річці сту­кіт сокири по льоду та хлюпання бовта в трикутних лунках. І ми, малеча, тут як тут. У дядьків та старших хлопців попід но­гами плутаємось та підбираємо плотвич­ку. І якщо не собі, то хоча б котові рибний день гарантовано. А як трохи підростем, то нам уже не треба буде розказувати як із саком і бовтом обходитись.

Розваг на льоду було тоді безліч. Тут тобі й ковзанка, і хокей саморобни­ми клюшками й шайбою з вільхового на­росту. І на санках можна так розкочега- рити, що метрів п’ятдесят нестиме тебе без зупинки. Та найцікавішою була давня українська розвага, для якої ми, хуторяни, обирали місце на чималій чистій ділян­ці льоду між берегом і островом навпро­ти дворища баби Якилини Сорочиної. Цю розвагу зазвичай влаштовували старші хлопці. Прорубували ополонку, застром­лювали туди довгий кілок так, щоб він по­глибте в самісіньке дно зайшов. Лишали на ніч. І вже на ранокополонказамерзала і він тримався надійно. Тоді підберуть біля кузні старе колесо від воза або від гарби, одягнуть його ступицею на кілок так, щоб вільно крутилося. До колеса цепурою чи налигачем прив’яжуть довжелезну жер­дину, а на другому її кінці причеплять сан­ки. Навколо колеса посиплють піском, аби не так слизько було. Двоє-троє хлопців за­кладуть поміж спиці дрючки й починають крутити. Як гігантський циркуль! Ото і вся конструкція. І куди там літньому чортово­му колесу, що височить у міських парках! Як посідаємо на санки удвох чи й утрьох, а хлопці як розкрутять! Летимо, як на кри­лах, аж доки когось одного чи йусіх одра­зу відцентрова сила викине й понесе на пузі чи на спині до самого берега.

Не той тепер Удай! Води в ньому пі­дупало, риби поменшало і раків відра­ми вже ніхто не ловить. А наша притока і зовсім пересохла та заросла очеретом і осокою. Та й не дивно. Життя моє почи­налося серед глибоких снігів, а завершу­ється в краю, де скоро зацвітуть апель­сини і мандарини. Втішаю себе тим, що так буває в природі. А надто, коли люди від неї відвернуться. Хоча минулим літом на Пісках мій сумний настрій дещо розві­яв білий красень-лебідь, який прошурхо- тів крильми прямо в мене над головоюта, ніби пасажирський лайнер, за якусь мить опустився на чистоводді.

Я дивлюся на нашу річку і пам’ять від­носить мене кудись далеко-далеко. Туди, де моя тендітна душа прийняла в міцних татових руках перше в житті своєрідне хрещення водами Удаю. Ось я ніби про­валююсь кудись. Щойно відчував піщане дно, аж раптом воно зникло кудись із під ніг. І страшно ж мені, аж подих перехо­плює. І я міцно хапаю свого тата за шию. А він весело сміється, підхоплює мене і здіймає високо над водою. До самого не­ба. І потім ми стрімко мчимо на його ста­ренькому «мінчаку» до бабусі Олени в су­сідні Леляки. Звивиста стежка петляє кру­тим берегом, а разом із нею і наш велік виписує витіюваті кренделі. Я переляка­но заплющую очі, бо здається мені, що от- от ми попадаємо в річку. Та батькові но­ги впевнено крутять педалі, а руки міцно тримають руля.

О зупинися мить! Прямо отут, над най­кращою в світі річкою, де мої рідні зро­стали, де виросту я, охрещений у її про­холодній купелі. І хай ніколи не буде мій тато все нижче і нижче згинатися, як Ісус під хрестом, під вагою драбини, з якої об­різав пізньої осені дерева у нашім садку. Хай крутить педалі та мчить мене малого безкінечною стежкою понад вічним у сво­їй тихоплинності Удаєм...

Джерело: газета “Слово Варвинщини” від 02.02.2023, Володимир ГОРБАТЕНКО, вчений політолог і правознавець, Почесний громадянин Варви. Ілюстраця варвинської художниці Алли Чернецької.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.