Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Переселенці з Сєвєродонецька розповіли, як їх прийняли на Варвинщині

Переселенці з Сєвєродонецька розповіли, як їх прийняли на Варвинщині

 

Історія двох літніх пар – Гражевичів і Полянських із нині окупованого Сєвєродонецька на Луганщині, котрі у поважному віці мусили втікати від війни на мирну територію України, типова для цього важкого воєнного часу: вона драматична і водночас по-своєму життєствердна. Луганчани – вимушені переселенці, нині оселилися у нашій Варві, у будиночку біля електропідстанції, що неподалік колишньої першої дамби по вулиці Космонавтів.

Тут не мають родичів, як не мали і знайомих – на час приїзду до нашого містечка, у квітні минулого року. Як знайшли новий прихисток? Просто їхали із пекла війни туди, куди везли волонтери, розповідає Олена Миколаївна Гражевич. Їхали вони у невідомість і з тим, в чому були одягнуті на момент евакуації. Певно, від цих обставин теп­лий прийом у нашій Варвинській громаді їх здивував і вразив ще більше. Навіть пробувши 9 місяців поза рідним домом, вони не нарікають, не скаржаться, а щиро дякують всім, хто їм допомагає нині у Варві – селищній раді й очільниці громади, соціальним службам, добросердим варвинцям.



Олена Миколаївна дякує за увагу новим варвинським друзям теплими в`язаними шкарпеточками

Пані Олена у розмові підкреслює, що вони – тимчасово переміщені, тим паче у своїй країні, а не біженці. Адже дуже сподіваються, що невдовзі Україна повернеться у їх рідні місця, і вони ще знайдуть своє, як спо­діваються, вці­лі­ле майно, адже починати життя з нуля вже немає ні сил, ні здоров’я.

Кожен ранок поселенці підстанції переглядають новини за добу, а на стіні тимчасової оселі висить карта, де ретельно відмічають, як переміщається фронт. Останнім часом, кажуть, з цим, на жаль, не дуже добре – на їх багатостраждальному Донбасі особливо гаряче, і нашим захисникам там дуже і дуже тяжко.

Домівку ми втрачали двічі, розповідає жінка, коли війна прийшла в Україну в 2014-ому – переселилися із Горлівки, а у 2022-ому, після 36 нестерпних днів у підвалі, під безперервним ворожим вогнем, мусили залишати і Сєвєродонецьк, де придбали невеличкий будиночок.

На їх очах гинули сусіди, маленькі дітки… Пенсіонери зрозуміли, що витримувати те пекло їм вже просто несила. Їхали майже без речей, бо при евакуації було важливе кожне місце, щоб врятувати якомога більше людей.

Війна розкидала по світах і рідню. Приміром, донька Гражевичів нині на прихистку аж у Норвегії, куди із пораненим чоловіком і донькою діставалися з Маріуполя через територію рф. Інший онук (покійного сина) – у Горлівці Донецької області, котра теж окупована. У подружжя Полянських діти аж в анексованому Криму…

Ні на Західну Україну, ні за кордон рухатися старші не ризикнули – вік мають за 60 і 70 років, кожен – свої хвороби. І нині чоловік Олени Миколаївни Сергій Юрійович на лікуванні у Прилуцькій лікарні – підводить серце. Через місцеві медзаклади пройшли й інші поселенці, а нещодавно Олена Миколаївна, котра хворіє на діабет, впавши, пошкодила ногу. Закордону бояться і через мовний бар’єр, адже у віці перенавчатися в рази важче.

Евакуюватися до росії – таких варіантів навіть не розглядали. Кажуть, ми – патріоти, за нашу Україну…

До речі, свого часу кожен з них досягнув своїх професійних вершин. Гражевичі працювали на відомому підприємстві “Геркулес” (морозиво, напівфабрикати) – дружина очолювала відділ продажів, чоловік – експедитором. Станіслав Анатолійович Полянський у Сєвєродонецьку був заступником директора харчосмакової фабрики, його дружина Олександра Григорівна очолювала магазин. І ось, у поважних літах, вони вимушені шукати прихисток подалі від дому, облаштовувати його, починаючи з ложки, стільця, ковдри…

“У вас добре працюють всі служби, громада, люди довкола такі співчутливі і доброзичливі! Ми перший час від людської доброти щоразу плакали… – Щиро відгукується Олена Гражевич. – Нас не залишили наодинці з проблемами і необлаштованістю, забезпечили харчами, одягом, зібрали необхідні меблі і побутові речі, як з гуманітарної допомоги, так і немало добросердих варвинців діляться своїм. Маємо все, що нам потрібно – картопля, овочі, закрутки, тушонка. Отримуємо гуманітарну допомогу, яку розподіляє громада.

Під опіку нас взяла Тетяна Петрівна Козлова і її колеги з центру соціальних служб – часто відвідують, допомагають у всьому. Мені потрібен інсулін, тож дівчата привозили його з Прилук. Коли постала проблема меблів – кинули клич в інтернет і звідусіль люди понесли і повезли допомогу.”

На поміч приходить і громада. Ось, наприклад, коли мали проблеми з комунікаціями в будиночку, селищний голова Валентина Василівна Саверська-Лихошва, швидко організувала роботи.

Немало небайдужих варвинців відгукнулися на біду цих луганчан, а місцевий підприємець Василь Григорович Рептюх вже став для них справжнім янголом-охоронцем. Коли Сергію Гражевичу стало зле, особисто привозив лікаря, доправив у Прилуки на лікування, часто відвідує і надає допомогу.

“Які у вас чудові люди! Молодці!” – знову і знову повторює пані Олена. Має жінка невеличку розраду – любить в`язати, тож рукоділлям не тільки жене сумні думки, а й на знак вдячності роздає новим варвинським друзям теплі плетені шкарпеточки.

“Шановна Варвинська громадо! Вис­лов­лю­ємо вам величезну подяку за вашу підтримку і допомогу. Ми були змушені залишити свої оселі і шукати прихистку у вашому містечку. Ви багато робите для нас своєю турботою.

Особлива подяка В.В. Саверській-Лихошві, Т.П. Козловій та її фахівцям Наталії Петльовій і Тетяні Шемет. А також низький уклін В.Г. Рептюху. Щиро дякуємо всім варвинцям, хто намагається підтримати нас.

Величезна подяка і пошана вам за ваші зусилля і співчутливість, уважність, за ваші великі серця…” – Так звертаються через газету до всіх добросердих людей родини Гражевичів і Полянських.

Отож, і надалі всі ми, з ким поряд опинилися обпалені війною співгромадяни, просто будьмо людьми. Слово співчуття, підтримки, добра порада і підказка, нехитрі домашні смаколики чи речі, якими можна поділилитися, – це так просто і водночас неоціненно для тих, хто через війну втратили все минуле життя. Але не втратили віри в добро і людей. Своїх людей.

Тільки допомагаючи один одному – і на першому фронті війни, і на другому, спільно забезпечуючи життєдіяльність країни, виживемо, переможемо, відбудуємося.

Довідково. За час повномасштабної війни у Варвинській громаді було зареєстровано 1363 внутрішньо переміщені особи. Є ті, хто, дещо перепочивши, повернулися на деокуповані території або навпаки поїхали далі на захід. А немало й таких, хто обрав тимчасове мешкання на Варвинщині.

Держава таким людям забезпечує щомісячну грошову допомогу у сумі 2 тис. грн на особу і 3 – на дитину чи особу з інвалідністю, незалежно від місця проживання – субсидії на оплату житлово-комунальних послуг, громади надають супровід соціальних служб і гуманітарну допомогу. Родинам, які прихистили вдома внутрішньо переміщених українців, виплачується грошова компенсація.

Центр соціальних служб, згаданий у матеріалі, здійснює консультування, інформування, представництво інтересів підопічних, залучення гуманітарної допомоги і благодійників. І що характерно, говорять у центрі, першочергова потреба переселенців – саме інформаційна і психологічна поміч, а не тільки матеріальна.

Джерело: varva-slovo.com.ua, Є. Зима

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: переселенці, Варва

Добавить в: