Подружжя Грушків залишило 11-кімнатний будинок у Василівці на Запоріжжі, через російських окупантів

 

Подружжя Грушків до останнього надіялося, що їхню Василівку, що на Запоріжжі, звільнять від рашистів, та після псевдореферендуму про приєднання оку­пованих територій до росії Юрій Павлович і Тамара Миколаївна вирішили виїздити з рідного містечка, напівзруйнованого і малолюдного. Жити з російськими паспор­тами на українській рідній землі не схотіли. Прихисток переселенці знайшли у Пустій Греблі, де їх гостинно прийняли Наталія Василівна та Юрій Павлович Лунеки.

Уже другого березня містом ішли танки

Війна... Скільки горя-біди вона вже принесла українцям. Скільки забрала життів, скільки скалічила доль, скількох розкидала по всьо­му світові.

Серед тих, хто змушений був залишити рідну домівку, - і по­дружжя Грушків, яке нині мешкає у Пустій Греблі. Тамара Микола­ївна та Юрій Павлович - праців­ники медичної галузі. Жінка пра­цювала медсестрою в дитячому відділенні, чоловік - водій карети швидкої допомоги. Нещодавно з ними познайомилися і почули гірку історію життя на окупованій території, втечу з рідного містечка і заповітну мрію переселенців.



Юрій Павлович і Тамара Миколаївна ГРУШКИ

- Ми - із Василівки, що на Запоріжжі. Це районний центр, по якому нині проходить лінія фронту. За нами - фільтраційний центр, сіра зона. А за п'ятнадцять кілометрів від нас - Кам'янське, яке підконтрольне Україні, - почи­нає знайомство 57-річна Тамара Миколаївна. - Для нас війна, як і для всіх українців, почалася 24 лютого. Чоловік був на роботі, я - вдома. Розбудив телефон­ний дзвінок близько п'ятої ранку. Серце відразу відчуло щось не­добре, бо ж ніколи так рано Юра не дзвонив. Чую у трубку від чо­ловіка: «Умикай телевізор - Київ бомблять».

Але того дня почали бомбити не тільки столицю.

- Диспетчер із самісінького ранку повідомив, що почався обстріл Запоріжжя, тому дав розпорядження терміново заправити всі машини до повного баку, усі каністри, використати всі талони на пальне. Ми скоріш до АЗС..., - згадує перший день війни 59-річний Юрій Павлович. - Саму Василівку почали обстрілювати 27 лютого, а 2 березня нашими вулицями вже пішли російські танки. Тож із початку березня ми вже опинилися в окупації. І до сьогодні в нашому містечку хазяїнують орки.

Розповідають переселенці, що їхню лікарню зруйнували ж у перші дні: розбомбили хірургію, реанімацію, інші відділення.

- Із дитячого відділення зали­шилася тільки одна палата, яку ми переселили у підвал лікарні. Там і лікували діток, там дев'ять днів і жила, додому не приходила: треба було хворих із інших відді­лень у підвал переводити. Рук не вистачало - багато медичних працівників залишило місто, - згадує Тамара Миколаївна.

- А російських військових ліку­вали? - питаємо.
-Як привозили, то мусили лікувати, - відповіла жінка. - Та згодом, досить швидко, в уцілілих приміщеннях рашисти створили свої шпиталі, там уже працювали медики з росії. А до того лікували й орків. Вибору у нас не було. Мусили. Бачили важко ранених, бачили, як вони помирали.

- А не розповідали рашисти, чому вони приперлися на нашу землю?
- Лише одиниці казали, і то - чи правда, що не знають, що роблять в Україні, що автомат тримають уперше в житті. Біль­шість же переконана, що росія прийшла нас визволяти від бан­дерівців, нацистів. Питала в них: «А де ж ви бачили у Василівці нацистів чи бандерівців? І вза­галі, хто вони, бандерівці, для вас?». На це відповісти вони нічого не могли, - розповідає жінка.
- Зате свої порядки вони встановлювали швидко. Нас уже змушували заповнювати історії хвороб російською мовою. Укра­їнська заборонялася. Рідною мовою ми говорити не мали права. Усе життя розмовляли суржиком, але з початком війни почали викорінювати суржик і говорити українською. Навіть зять, який є етнічним росіянином і нині мешкає у Польщі, через ві­йну почав принципово говорити українською мовою.

- Ви ж розуміли, що в місто прийшли справжні убивці? По­чуття страху було?
- Звичайно ж, було. І через часті обстріли, і через те, що жили в окупації. Я жодного дня з початку війни у ліжку не спала, - ділиться Тамара Миколаївна. - Намостила на підлозі за диваном халабуду - таке собі сховище під стіною. Розуміла, що мене воно не врятує, але і в ліжко лягти спо­кійно не могла. Ніхто ж не знав, куди прилетить і коли.

- Одного дня повернувся із зміни, думаю, зараз котел запа­лю. За дровами пішов - і нічого не зрозумів. Ні навісу, ні дров немає - усе знесло касетною мі­ною. Зачепило і дах будинку. Але то дрібниці. У сусідів хати - без дахів, є і зруйновані. Наш двір від руйнувань трохи захистив сад, який узяв удар на себе. А бу­динок у нас великий, одинадцять кімнат. Ось погляньте, - Юрій Павлович показує відео їхнього добротного обійстя, де все зро­блено, видно, з любов'ю. - Зняв на телефон за три дні до від'їзду. Хтозна, чи вистоїть наш будинок під обстрілами. То хоч на відео залишиться наш двір. Перегляда­ємо інколи своєї рідне гніздечко. Сусіда попрохав, аби наглядав за будинком.

І таких порожніх будинків та квартир у Василівці дуже багато.

- Ще до травня із Василівки виїхала більшість людей. А на­селення чимало було - 16 тисяч. Нині і тридцяти відсотків людей там немає. Місто - напівпорожнє. Ось для прикладу. Стоїть будинок на сто квартир: в одному під'їзді - одна сім'я живе, в другому під'їзді - дві родини. Або взяти будинок, де мешкала наша донька: в одному під'їзді п'ятиповерхівки лишилася одна-єдина бабуся. Наші дві доньки з дітьми, у нас четверо онучаток, теж виїхали. Нині живуть і працюють у Польщі. У місті лишилися ті, кому немає куди виїхати, або ті, хто чекав путіна. А в будинки, господарі яких виїхали, заселяються орки, хазяїнують там на всю. Хтось уже рвався і до нашого будинку, мовляв, наглядати за ним по­просили. Та сусід «відшив» не­знайомця.

«Російський паспорт нам не потрібен»

Подружжя до останнього лишалося у місті. Тамара Ми­колаївна та Юрій Павлович усе ще надіялися, що їхню Василівку звільнять, але ... Восени на оку­пованих територіях росія провела нелегітимні референдуми про приєднання українських території до рашиської федерації. Такий псевдореферендум наприкінці вересня відбувався і у Василівці.

- Те, що російські ЗМІ пишуть, що референдуми пройшли чес­но і прозоро, - брехня, - кажуть переселенці. - Візьмемо для прикладу нашу вулицю. Ми на їхній референдум не пішли, хоча до нас приходили додому. Ми просто не вийшли. І сусіди також.

І таких, як ми, хто хоче жити під українським прапором в рідному містечку, - більшість. Хоча, ніде правди діти, є такі, які проголо­сували за приєднання до росії.

- А проросійсько налаштова­них у місті багато?
- Сказати, що дуже багато, не можу, але є, - почули від Тама­ри Миколаївни. - Навіть серед знайомих є такі. Вони сьогодні вже відкрито говорять: «Дякуємо Володимиру Володимировичу, що прийшов до нас, на Україну». Питаю у них: «За що дякувати? За те, що прийшов нас убивати, знищувати?». А у відповідь від прихильників руського міра чую: «Так це ж ЗСУ по нас стріляють». А чому ж, поки путін не ступив на нашу землю, ЗСУ не стріляли? Ми ж там жили і бачили, звідки летить, хто стріляє. Бувало, лу­понуть орки по якомусь об'єкту, тут же камери і російське ЗМІ показує, мовляв, ЗСУ обстріляло Василівку.

Відразу після референдуму подружжя вирішило правдами-неправдами залишати місто. Жити з російськими паспортами, які ось-ось мали видавати, на рідній землі вони не схотіли. І 27 вересня вирушили в дорогу.

- А як же вам вдалося вирвати­ся з окупації, пройти фільтрацій­ний пункт? - цікавимося.
- Можна сказати, що нам просто пощастило, - каже Юрій Павлович. - Мені по роботі раз на місяць доводилося їздити до Запоріжжя, бо наша служба підпорядковується обласному центру. Їздив за медикаментами. Перші два місяці орки пропускали з міста тільки карети «швидкої». А потім і їх заборонили випускати за межі міста.

- Чому?
- Коли в місто зайшли рашики, вони відразу забрали в лікарні п'ять нових машин. Тож наші медпрацівники вирішили потроху виганяти з міста машини. Орки це усікли і заборонили виїжджати «швидким». За медикаментами їздив уже своєю машиною. Спо­чатку перевіряли і авто, і людей поверхнево. А потім стало жор­сткіше. Те, що везли по накладній, пропускали, а ті ліки, які везли для населення, так звані передачі, викидали, топтали ногами. Вони хотіли, аби населення лікувалося тільки російськими препаратами. А вони ж ніякого лікувального ефекту не мають. Дагестанці не дуже чіплялися до медикаментів, а ось руські просто звіріли.

- А коли залишали місто, на фільтраційному пункті дуже при­скіпувалися?
- Трохи було, - каже Юрій Павлович. - Та через те, що я примелькався за сім місяців на фільтраційному центрі, нас пропустили. Звичайно ж, пере­віряли машину, робили відбитки пальців, дивилися татуювання на тілі, перевіряли телефони, пере­писку, дзвінки. У мене два теле­фони. Один сховав. Старенький показав. Головне, щоб на ньому були дзвінки за декілька днів, щоб повірили, що він робочий. Чіплялися з різними дурними пи­таннями. Запитували також, чому і куди їдете? Пояснював, що везу дружину в лікарню в Запоріжжя. Попереджали, аби ми до 1 жовтня повернулися до Василівки, бо 1 жовтня планується наступ на За­поріжжя. І дійсно, через пару днів, як ми залишили місто, Запоріжжя обстріляли. А ще на фільтрацій­ному пункті орки вітали нас, що ми вже - громадяни росії.

- Ми ще встигли благополучно і своєчасно виїхати, - додає дру­жина. - Знайомі кажуть, що після референдуму з міста вирватися просто нереально.

Прийняли, як рідних

А чому саме Пуста Гребля стала прихистком для людей із окупованої Василівки?
Свого часу Юрій Павлович мотався у наші краї за картоплею. У Пустій Греблі колись познайо­мився із подружжям Лунек. Інколи телефонували один одному. Коли почалася війна зв'язок Василівка-Пуста Гребля теж не втратився. А почувши, що василівці збирають­ся залишати місто, Наталія Васи­лівна та Юрій Павлович в один голос сказали: «Приїжджайте до нас. Не чекайте того референ­думу. У дворі - дві хати. Жити є де, їсти вистачить». І василівці подалися у наші краї. Забрали з собою і Тамарину маму - Ніну Яківну, якій вже 87 років, вивезли і рідну сестру Тамари. Забрали з собою і Джесіку - собачку, бо ж вона теж - член родини. Речей — мінімум.

- Скільки будемо жити, стільки будемо вдячні Наталії Василівні та Юрію Павловичу, - неоднора­зово повторювали вдячні пересе­ленці. - І дах над головою дали, і дрова, кажуть, беріть, і картоплю, і консервацію. Чим багаті, тим і діляться. Прийняли, як рідних, з усією душею, з усією гостинністю. А ми ж просто знайомі.

Як важливо у такий складний час бути просто людяним: допо­могти тим, хто цього потребує, а для когось, можливо, стати єди­ним рятівним колом.



Юрій Павлович та Наталія Василівна ЛУНЕКИ

Заповітна мрія

Та де б ти не був, як би добре не було, а душу завжди тягне до рідного дому. Рветься зболена душа і в наших героїв розповіді до рідного будинку, який весь вік добудовували, облаштовували. І живе в тій душі надія, що жовто-блакитний стяг повернеться і в їхню рідну Василівку.

- Яке було гарне наше міс­течко, - каже з трепетом Юрій Павлович, - і знову показує відео, яке зробила донька. - Ось це наша Василівка до війни: красива, квітуча, щаслива. А це - як орки прийшли, «асвабадітєлі». Місто — напівживе, розгромлене. Ось школи побиті. Ось це наша лікар­ня, вірніше, те, що лишилося. А це нова амбулаторія: тільки від­крили її - орки зруйнували. Ось це обстріляні будинки, магазини. А це - наші онучата у підвалі: 62 дні діти не виходили взагалі із сховища, не бачили сонця. А це залізниця знищена. А ось хлібні поля - рашики спалили все...
До речі, Юрій Павлович — теж хлібороб. Має десять гектарів землі - паї рідних. Садив пшени­цю, кукурудзу. Але врожай торік так і не зібрав. Не схотів. Чому?

- Орки сказали зерно їм відда­ти, мо колись, через півроку гроші заплатять. Ми не схотіли їм свого зерна віддавати. Лишили міс­цевому фермеру свої поля, свій урожай: хай що хоче, те і робить із ним, - каже Юрій Павлович.

Згадувало подружжя у роз­мові і мера Василівки. Теплих слів на його адресу не шкодували. Ка­жуть, дуже допомагав містянам, поки у Василівку не зайшли орки.

- У нас мер - класний. У перші дні війни допомагав чим міг, адже магазини спорожніли вмить. Мав землю, де вирощував зернові та всяку городину, тому про­сто роздав людям овочі. Хліб розвозив, - розповідає чоловік. - Попереджав, якщо в місто за­йдуть орки, то він виїде. Бо ж він - перший, хто був би страче­ний. Та обіцяв мер, що у день звільнення Василівки зберемося всі разом у Запоріжжі і колоною під жовто-блакитними полотнами повернемося у рідне містечко. Ми вже навіть прапор тут купили. Чекаємо-не дочекаємося новини про звільнення Василівки.

Та новини з рідного краю поки що йдуть невтішні. Обстріли стали частішими, багато чого в місті ще зруйнували рашисти. Дім, де мешкала донька, теж потрапив під обстріли, квартира її зазна­ла руйнувань. Але надіємося, віримо у ЗСУ. Якби дізнався, що наше місто звільнили, то і серед ночі зірвався б з місця, полетів би додому. Тож мрія наша, як і в багатьох українців, - Перемога і повернення до рідної домівки під українським прапором.

Джерело: газета “Нові горизонти” від 02.02.2023, Людмила ВЛАСКО 

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.