Вчителька з Мени розповіла, як долала життєві перешкоди у дитинстві та юності

Добавить новость

Среда, 1 Марта 2023 13:26  |  Просмотров: 4229 | Обновлено 23 Апреля 2023 16:31

Менянка Валентина Болва має понад 40 років педагогічного стажу, була вчителькою укра­їнської мови та літератури. Валентину Іванівну і зараз не забувають її колишні учні - допомагають, підтримують, вітають зі святами.

З КУКОВИЧІВ - У ДАНИЛІВКУ

Народилася Валентина у Куковичах, там же закінчила два класи місцевої школи. А далі був переїзд у Данилівку через сімейні обставини. Мама Єлизавета Кузьмівна продала хату і переїхала жити в Данилівку. Валя не хотіла полишати однокласників, сусідів, друзів, але її, малу, ніхто не послухав.

Там, у Данилівці, у їхній сім’ї з’явився співмешканець мами - чоловік без обох ніг, пересувався на протезах. Спочатку ніби й нічого собі жили, а тоді чоловік став проявляти агресію як до своєї співмешканки, так і до її неповнолітньої дочки.
Були таки дні, що Валя просто тікала від розлюченого вітчима й ховалася або у подруг, або у родичів. Мама нічим не могла вплинути на домашнього дебошира, його боялася не тільки вона, а й сусіди і просто жителі Данилівки.

Дівчина сама додумалася чи їй хтось порадив напи­сати заяву про прийом її до будь-якого інтернату. Вона написала одразу дві - у Чернігів і Новгород-Сіверський. Валя на той час навчалася уже в шостому класі. І, до речі, наука шкільна їй давалася легко, тому щоденник ряснів п’ятірками. Ще і спорт полюбила, брала участь у різноманітних змаганнях та олімпіадах.

Отримала Валентина лист-запрошення з Новгород-Сіверського інтернату, зібралася сама у поїздку.

НАВЧАННЯ У СПОКОЇ ТА ТЕПЛІ

І роками Валя була мала, і зростом високим не вда­лася.
- Як купувала я квиток на автобус до Новгорода-Сіверського, то не змогла дістатися до віконечка каси на автостанції, тому ставала на кінчики пальців, - пригадує жінка. - І тепер, з висоти прожитих літ, я дивуюся, чому ніхто з дорослих не спитав у мене, куди ж це я сама мандрую.

Інтернат прийняв дівчину з села добре. І годували повноцінно, і гуртожиток був теплим та чистим. І, не­зважаючи на непрості 60-ті роки минулого століття, Валентина Іванівна вважає час перебування в інтернаті найкращим у її житті.

- Училася я добре, вчителі всі були гарними, порядни­ми людьми, - пригадує жінка. - Спортом я продовжувала займатися, однокласники обрали мене старостою.

У село Валя не хотіла приїздити на канікули, аби не бачити вітчима. За мамою скучала дуже, переживала за її життя і здоров’я.

За проживання і навчання в інтернаті треба було платити якісь кошти, а у Валі й копійка не водилася. І ненька не могла їй дати хоч трохи грошей, бо працювала у колгоспі за трудодні. А як десь і вдавалося хоч трохи заробити, то лютий співмешканець матері ледь не з руками відбирав ті копійки.

Одного дня директор інтернату покликав до себе в кабінет Валю і сказав, що їм, мабуть, доведеться роз­прощатися, оскільки ні за один місяць не внесені кошти.

- Порадили добрі люди звернутися мені до райкому, аби там якось посприяли звільнити моє перебування в інтернаті від оплати, - згадує Валентина Іванівна. - Коли я зайшла у райком, його співробітники так дивно на мене дивилися і питали, що треба цій маленький дівчин­ці у такій солідній установі. Провели мене до кабінету першого секретаря, я виклала йому все про своє життя: і про вітчима розповіла, і про бідну та нещасну маму. І мене звільнили від оплати, чому я була безмежно рада і вдячна тим людям, які пішли мені назустріч.

Навчання продовжувалося, уже до восьмого класу Валя ходила. А тоді отримала листа від мами, яка по­відомила, що вітчим помер, тож вона спокійно може повертатися додому.



Симпатичне дівча мало багато друзів і гарних наставників

ОСВІТУ ЗДОБУВАЛА І В МЕНІ, І В КУКОВИЧАХ

Приїхавши у Данилівку, продовжувала навчання у тодішній школі імені Леніна. З села їздила велосипедом, а холодної пори року знімала приватну квартиру.

- Нас тоді багато з Данилівки їздило - і хлопців і ді­вчат, - каже Валентина Іванівна. - Юні були, веселі. Шкільна наука давалася мені як і раніше - просто і легко. Стала подумувати про подальше навчання у виші. Мала одразу дві мрії - стати у майбутньому адвокатом або ж журналістом.

Коли до завершення навчання у школі залишалася одна чверть, захворіла тітка у Куковичах - Пелагея Кузьмівна, рідна сестра мами. Вона все життя про­працювала дояркою на фермі, застудила ноги і надовго злягла до Макошинської лікарні. Тітка просила Валю приглянути за домашнім господарством, яке у жінки було чималеньким. Тому довелося Валі завершувати навчання вже у Куковицькій школі.

Бажання навчатися далі у дівчини не зникло. Аби за­робити грошей на вступ до Ніжинського педінституту, влаштувалася на консервний завод, а згодом успішно склала вступні іспити до вишу на заочне відділення.

Поєднувала навчання з роботою за майбутньою спе­ціальністю - добрі люди допомогли працевлаштуватися у школі. На четвертому курсі вийшла заміж за гарного куковицького парубка. З’явилася на світ донечка, і чоловік їздив до Ніжина разом з дружиною під час сесій і глядів за малою.

А далі ужитті Валентини Болви настали приємні миті - народження ще однієї донечки, улюблена робота з дітьми, зведення власного будинку, закладання саду...

Валентині Іванівни вже за 70. Трійко онуків не дають їй сумувати. А вона і радіє з того.



- Уже і мої деякі учні мають своїх онуків, адже ви­росли давно всі, - лагідно посміхається Валентина Болва. - Може, я когось і впізнаю на вулиці. Зате вони мене не забувають, на поміч приходять: ліки прине­суть чи продукти які, якщо мені не здоровиться. Я намагаюся нікого дуже не обтяжувати, сама собі раду ще даю. Допомагає тримати зв’язок з навколишнім світом мій незмінний і вірний помічник - триколісний велосипед.

Джерело: газета “Наше слово” від 26.01.2023, Раїса МИХАЙЛЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: