«У Мені нам добре, але хочемо найшвидше додому»: історія внутрішніх переселенців з Харківщини Світлани та Петра Голубів

 

Буча, Ірпінь, Гостомель, Бородянка, Макарів, Охтирка, Чернігів... Можливо, хтось раніше і не чув цих назв міст, але за останні десять місяців вони стали впізнаваними не лише в Україні. Цей перелік не є вичерпним, бо таких міст, містечок і сіл, про героїзм та трагедію яких часто говорять сьогодні, дуже багато в Україні. Ізюм, що на Харківщині, - також одне з них. Подружжя Петра та Світ­лани Голубів в період окупації Ізюмщини знайшли прихисток у Мені. Вони переповіли нам сумні спогади того, як почувалися в окупації, а потім змогли вибратися на Чернігівщину.



ШЛЯХ З МИРУ У ВІЙНУ

Світлана все життя прожила в селі Капитолівка на Ізюмщині, що в Харківській області. Петро ж на Харківщину перебрався з Донецька у 2014 році, коли зрозумів, що там з його проукраїнською позицією жити неможливо. В Капитолівці мешкав його дідусь, тому і зупинився тут. Згодом познайомився зі Світланою і вони створили сім’ю.

Жили, як і всі, спокійним життям. Працювали, ви­ховували дітей (у Світлани дві доньки від попереднього шлюбу), вели домашнє господарство. В якісь моменти висловлювали незадоволення владою, політикою, бо ж всі ми прагнемо кращого для себе. Але по-справжньому зрозуміли, наскільки ті обурення були нікчемними, лише після 24 лютого: саме тоді в серцях кожного українця оселились тривога, неспокій і переживання за майбут­нє. Майбутнє не тільки власне, а й усієї держави. Такі почуття переповнювали і Петра та Світлану.

Ізюмщина - це частина Слобожанщини, яка нині пере­буває впритул до лінії фронту. З одного боку знаходиться тимчасово окуповані території Донеччини та Луганщи- ни, з іншого - рукою подати до російсько-українського кордону. Тому з самого першого дня повномасштабного вторгнення цей край відчув на собі все, що можна від­чути під час ворожої агресії та окупації.

- Перші два тижні ми були лише свідками протистояння, яке все більше наростало, - розповідає Світлана. - Наші Збройні сили чинили опір, але це викликало ще більшу агресію з боку ворога. У нас же посилювався страх. Більш- менш спокійно було до 2 березня. А потім над нашим селом постійно пролітала російська авіація, яка прямувала в бік Ізюму. Якщо не за першим разом, то, розвернувшись, літаки обов’язково скидали на місто бомби.

Капитолівка знаходиться зовсім поряд з Ізюмом. За словами Петра і Світлани, з села відкривається чудовий краєвид на гору Кременець, що височіє над берегом Сіверського Дінця. Тому те, що відбувалося там, було дуже добре видно. А потім почалася окупація.

ЖИТТЯ В ОКУПАЦІЇ

- Сьомого березня ми вже побачили ворожу техніку у нас в селі, - згадує Петро. - Ізюм тримався. Навколишні ж села були окуповані. Росіяни розставили в полі, в лісі поряд з Капитолівкою свою артилерію, спрямували її в сторону міста. Далі тривали безупинні обстріли. А 1 квітня й Ізюм потрапив в окупацію.

Світлана і Петро разом з односельчанами були свідка­ми всіх ворожих маневрів. Окупанти діяли так, як вони звикли робити будь-де: з околиць села розставили танки, артилерію та реактивні системи залпового вогню між будинками, прямо в людських дворах.

- Часто рашисти виїжджали ближче до Сіверського Дінця і, закріпившись на його березі, гатили по Ізюму, - розповідає Петро.

Світлана говорить, що в тій ситуації мирні жителі дуже натерпілися. У них вживаним стало слово «прильот», бо вибухати почало в будь-який момент і будь-де.



Через пошкоджені комунікації жителі Капитолівки, аби мати зв'язок з рідними, йшли заряджати телефони до сільради

- Звідки стріляли, чий саме снаряд прилітав - ми не можемо точно сказати, - говорить жінка. - Ми опинилися на самій лінії зіткнення. А росіяни просто прикривалися нами.

Жити доводилося в постійній напрузі, бо переживали і за власну безпеку, і за майно. Дискомфорту додавала відсутність умов, без яких не уявляємо свого життя: не було світла, газопостачання, зв’язку. Водночас значна частина будівель Капитолівки, розташованих ближче до центру села, зазнали також руйнувань. Петро каже, що переважно це будинки, в яких квартирували російські військовослужбовці.

- Вони займали будинки, власники яких виїхали, - ді­литься він. - Поселившись, вели себе там як господарі: користувалися усім, що було в домі, їли те, що було в погребах. Звісно, що наші Збройні сили вираховували базування і завдавали ударів.

НІЯК НЕ НАВАЖУВАЛИСЯ ВИЇЖДЖАТИ

Навіть за таких умов люди не втрачали надії на швидке звільнення. Але його так і не було - Ізюмщину звільнили лише у вересні 2022 року. Тоді ж подружжя Голубів стало замислюватися над тим, щоб виїжджати з села на безпечнішу територію. Звісно, що в умовах окупації це було небезпечно. Куди саме їхати вони знали: у Петра на Одещині живе мати, а у Світлани - в Мені сестра. Вперше змога виїхати була тоді, коли зробити це разом запропонували друзі. Але Світлана і Петро все ж не на­важилися. А оскільки свого транспорту у них не було, то без сторонньої допомоги зробити це було неможливо.

- Ми маємо власне авто, але його рашисти у нас були спочатку «віджали»: просто прийшли і сказали, що їм потрібен автомобіль, - розповідає Світлана. - Я спитала, чи не можуть вони обійтися без нашого авто? У відповідь почула: «Ви далжни нам памагать, вєдьукропи раздалбалі нашу техніку. А нам же нужна на чьомта пєрєдвіґаться». Звісно, що суперечити ми не могли. Згодом автівку повернули, але ми все ж побоялися на ній ви­їжджати. В перші дні окупації багато хто з односельчан намагалися виїхати: комусь це вдавалося, а комусь - ні. Були випадки, коли росіяни розстрілювали машини, є загиблі і серед моїх знайомих. Якщо в деяких населених пунктах проводилася організована евакуація, то у нас, в Капитолівці, такого не було.

Останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння, стали трагічні наслідки чергового обстрілу на початку червня. По сусідству з обійстям Голубів внаслідок прильоту касетних снарядів був зруйнований двоповерховий при­ватний будинок, троє людей загинули, ще троє - отримали поранення.

ЇХАЛИ У НЕВІДОМІСТЬ

Голуби відшукали перевізника, який зголосився довезти їх до Куп’янська (місто на Харківщині, розташоване за 40 кілометрів від кордону з росією). Звісно, що це було не безкоштовно. Виїхали вранці 10 червня. Вимушена подорож з Харківщини на Чернігівщину тривала п’ять діб.

- Виїхати можна було лише через Куп’янськ, який від 24 лютого перебував під окупацією, - розповідає Петро. - Нас в авто, крім водія, було четверо: я, Світ­лана, наша донька і 17-річний хлопець. Аби оминути частину блокпостів їхали польовими дорогами. Десь об 11 годині прибули до Куп’янська. Там в приміщенні школи-інтернату діяв пункт збору. Людей було дуже багато. Там провели три доби, бо почули, що кожного понеділка дамбою через Печенізьке водосховище дають змогу перебратися на підконтрольну Україні територію. Самим до дамби не дозволяли йти, треба було знову ж винайняти транспорт, щоб туди дістатися.

Петро каже, що тим, хто прямував на виїзд, окупанти влаштували сувору фільтрацію. Особливо прискіпливо контролювався виїзд чоловіків. Тим, хто мав вік від 18 до 65 років, виїжджати забороняли. Виключення стосува­лися тих, хто мав інвалідність, або ж міг довести, що він прямує на лікування, бо потребує термінової операції.
- І то навіть цим категоріям чоловіків не всім щастило, - каже Петро. - Я маю інвалідність. Ще коли їхали до Куп’янська, то на блокпостах не один раз мені говорили, що мене не випустять. Нашому 17-річному попутнику також не гарантували, що він отримає дозвіл на виїзд. Загалом від самого Куп’янська до дамби треба було пройти перевірку на п’ятьох блокпостах. Перший, як казали, був найголовніший: якщо на ньому пропускали, то далі шанси виїхати зростали. Страху тоді пережили дуже багато: їдеш у невідомість і не знаєш, чи дадуть змогу виїхати, чи розлучать з родиною.

ПЕРЕСЕЛЕНЦІ-ВОЛОНТЕРИ

На щастя, Голубам тоді повезло. Вся родина змогла вибратися з окупації. Коли вже постало питання, куди рушати далі, то обрали саме Мену.

- Вважаємо, що вибір зробили пра­вильний, - переконана Світлана. - Нас тут дуже добре прийняли. У сестри про­жили тиждень, одразу по приїзді стали займатися пошуком житла. Це нам вдалося і наразі винаймаємо квартиру. В перші дні дуже допомогли рідні та знайомі сестри, її сусіди: і посуд, і по­стільна білизна, і продукти. Ми вдячні за це, вони просто неймовірні! Люди вперше в житті нас бачили, але готові були надати підтримку. Зараз живемо за рахунок фінансової допомоги, яку отримуємо від держави, - маємо статус внутрішньо переміщених осіб. Також вдячні за допомогу, яку надають волон­тери, міські соціальні служби. Доньку, 12-річну Тетяну, влаштували до школи, наразі вона навчається в сьомому класі міської гімназії.

У Мені Голуби не стали сидіти без діла. Вже в липні Світлана влаштувалася до «Менакомунпослуги». Меняни могли ба­чити її на міських клумбах, за якими вона доглядала. Але оскільки стан здоров’я не дозволяв їй працювати на вулиці, то в листопаді довелося звільнитися.

- Одразу як тільки ми прибули до Мени я стала казати сестрі: «Мені треба чимось займатися», - ділиться жінка. - Сестра знала про «Волонтерів Меншини» і від­вела мене туди. До того я ніколи подібним не займалася, але тут мені одразу спо­добалося. Згодом стали приходити сюди разом з чоловіком. Маємо вже багато нових друзів та знайомих.



Разом з однодумцями Петро та Світлана їздили до Новоселівки, що під Черніговом, на до­помогу 

Зі своїми однодумцями, такими ж во­лонтерами, Петро та Світлана їздили до Новоселівки, що під Черніговом, на до­помогу в розбиранні руйнувань, яких за­знали людські оселі. Кажуть, що побачене там їх неабияк вразило, хоча і зустрічали подібне у своїй рідній Капитолівці.

ДОДОМУ ПОЇХАЛИ Б ХОЧ СЬОГОДНІ, АЛЕ...

Старша донька Світлани 24-річна Оле­на зі своїм чоловіком Максимом жили в місті Барвінкове, що також на Хар­ківщині. Хоч саме Барвінкове і не було окуповане, але близькість фронту дава­лася взнаки. Вони стали свідками подій
початку вересня, коли ворога виганяли з Харківщини. Розбита інфраструктура, пошкоджені комунікації та зима змусили їх півтора місяці тому також приїхати на Сіверщину. Наразі вони зупинилися в Чернігові, де ви най мають житло, влашту­валися на роботу.

Як би не добре було Петру та Світлані Голубам в Мені, але вони все ж мріють про повернення до Капитолівки - туди, де залишився їхній дім, який, на щастя, уцілів. Світлана хотіла б повернутися на свою роботу - до 24 лютого вона пра­цювала молодшою медсестрою у пси­хоневрологічному інтернаті. Хоча наразі він не функціонує: пацієнтів в перші дні вторгнення евакуювали, а приміщення потім частково зазнало руйнувань і було пограбоване окупантами.

- Хоч вже і минуло три місяці, як Із­юм шину деокупували, але ми не можемо поки наважитися на повернення, - зі­знається Петро. - Фронт залишається зовсім близько. Ми час від часу чуємо повідомлення про обстріли Краматор­ська, Слов’янська, Дружківки. Сватове та Кремінна взагалі перебувають на лінії зіткнення. А це зовсім поряд. Підтриму­ємо зв’язок з родичами та знайомими, які перебувають там, вони розповідають про те, що часто чують гучні звуки війни. Також там ще не повністю відновлена інфраструктура. Тут же ми почуваємося у відносному спокої та безпеці.

Джерело: газета “Наше слово” від 12.01.2023, Віталій СЕРГІЙКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.