Закохалися по інтернету, але війна дала побути разом лише 1 місяць

 

Ще недавно корюківчанка Наталія Голяк так раділа, що зустріла нарешті своє справжнє кохання! Випадково, як це і буває. Дякувала долі, що послала чоловіка, який прийняв її двох дітей і був їй розрадою та підтримкою після першого шлюбу, що розпався. Однак вони не встигли стати сім’єю, бо війна забрала життя її коханого Олексія Макея з Семенівки. Росія зруйнувала мільйони доль українців. І це одна з таких історій.



Перший шлюб

Учительці англійської мови і зарубіжної літератури Корюківського ліцею №1 Наталії Голяк – 35 років. За плечима – розлучення, поряд з нею – двійко діток, яких вона повинна підняти на ноги. Не забуває онучат бабуся, колишня свекруха. Колишньому чоловікові не забороняє спілкуватися з донькою та сином. Каже: головне, аби він сам цього хотів, бо ж має іншу сім`ю, де вже є діти.

- Після школи я вивчилася на бухгалтера у Сновську, а потім заочно вступила в Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя, хотіла бути вчителькою, як моя мама, - розповідає свою життєву історію Наталія Анатоліївна. – Рік попрацювала у Будянській школі на Корюківщині, два роки – в Перелюбській. Потім познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. У 2010 році одружилися, повінчалися й перебралися жити в Бахмач, звідки він родом. Та наш шлюб був недовгим. За дев’ять років ми нажили двох дітей і розлучилися, бо чоловік знайшов іншу жінку.

Наталія Голяк покинула вчителювання в Красилівській школі на Бахмаччині й повернулася в Корюківку. Ні з чим. Забрала тільки найдорожче – дітей: Аню, якій тоді було 7 років, і чотирирічного Максима. Перше, що зробила по приїзду додому, - взяла кувалду й безжально розбила старі меблі. Так вона звільнилася від стресу й попрощалася зі своїм невдалим сімейним життям.



Шукала роботу, декілька місяців була на обліку в центрі зайнятості. А потім дізналася, що в Корюківській гімназії є вакансія й ухопилася за неї як за рятівну ниточку. Викладала основи здоров’я, музичне мистецтво, була педагогом-організатором. Та понад усе Наталія Анатоліївна хотіла вчити дітей англійської, тому у 2021 році перейшла працювати в першу школу, де така можливість була. Велика школа, великий колектив, широкі перспективи. Хоча, зізнається, за гімназією все одно сумує, бо встигла прикипіти душею й до учнів, і до колег.

Олексій

Він з’явився у її житті там, де найменше на те сподівалася. Наталія й Олексій познайомилися на просторах Інтернету у вересні 2021 року. Вона – непосидюча, вогняна натура і він – спокійний, душевний чоловік. У обох за плечима – перший шлюб, який не витримав випробувань на міцність. Повні протилежності, які мали багато спільного.

Сорокатрирічний Олексій Макей народився в російському Архангельську, звідти родом його мама. Життя привело батьків в Україну, в Семенівку, на батьківщину батька, де й виросли троє їхніх дітей. Олексій, як і Наталія, теж пережив розлучення. Син, якого на честь тата назвали Олексієм, проживає з колишньою дружиною. Після розлучення Олексій Макей поїхав працювати на будівництво в Бровари, навідувався до мами. В одну з таких поїздок Олексій і Наталія вперше й зустрілися.

- За понад два місяці нашого спілкування ми, здавалося, вже все знали одне про одного, але ніколи не бачилися наживо, - розповідає Наталія. – Аж тут одного разу Олексій телефонує мені: «Ти де?» Кажу: «До куми збираюся». А він мені: «Я біля твого дому». Сказати, що я була шокована, - не сказати нічого! Я виходжу на вулицю, а надворі такий дощ періщить, що не видно нічого! Тоді ми вперше побачили одне одного, спілкувалися в його автівці. Худющий! І дуже уважний. Взяв нам дві кави, тож ми її пили й говорили про все на світі, як давні друзі. Він був дуже приємним у спілкуванні, чим і підкорив мене під час першої зустрічі. Наостанок Олексій передав дітям солодощі, а мені дістав з кишені улюблений білий пористий шоколад (звідки він знав?)





Це було 18 листопада 2021 року. За декілька місяців, 7 січня 2022 року, удвох відвідали Львів. Олексій завжди мріяв побувати у цьому місті. Це була неймовірна різдвяна подорож! Там, у Львові, Наталія зрозуміла, що це саме той чоловік, з яким вона хоче прожити все своє життя. Зрозуміла це за його вчинками, ставленням і турботою про неї, за сяйвом в очах, яке було красномовнішим за тисячі слів! Потім знову роз’їхалися: він у Бровари, вона – в Корюківку. Разом не жили, бо в кожного робота в різних містах, але їздили одне до одного.

У цей час вона з дітьми, мамою і колишньою свекрухою застрягли в заблокованому Чернігові, де після перенесеного ковіду лікувалася донька Аня. Лише через місяць, проживши під обстрілами й бомбардуваннями, змогли евакуюватися. Вона й досі згадує, як авто волонтера, який вивозив їх п’ятьох, ледь не перетворилося на братську могилу через ворожий приліт поруч.

Наталія весь час підтримувала свого коханого. Усюди, де тільки могла, - Гончарівськ, Конотоп тощо - їздила за своїм Олексієм, знала всіх його побратимів і командирів.



- Пам’ятаю, у червні їх мали відправляти потягом з Чернігова на Донбас, тож ми домовилися з друзями Олексія провести його, тримаючи це в секреті, - згадує Наталія Голяк. – Оскільки їх дуже довго везли, друзі не могли чекати, тож передали мені його гітару й поїхали. Дивлюся навколо й сміюся: інші проводжальники стоять з торбами та провізією, а я – з гітарою! Та коли Олексій побачив мене на вокзалі, він так радів, аж кричав від захоплення! А теплі речі, їжу та смаколики я передавала щомісяця поштою.

Один місяць

Їм на двох випав тільки один місяць, коли могли відчути себе сім’єю. Олексій дістав поранення на Донбасі, і його відпустили додому. Він поїхав у Корюківку. З Наталією доглядали його матір, яка злягла в Корюківську лікарню з інсультом.

- Цей місяць – подарунок для мене! – згадує Наталія Голяк. – Усі казали, що ми з ним дуже схожі, як брат і сестра. Увесь цей час ми завжди були поряд. Їздили купатися на Глинище, разом мовчки дивилися на зорі. З ним комфортно було навіть мовчати. Протягом короткого часу Олексій навчив мене бути слабкою. Я відчула, що нарешті з’явився чоловік, готовий брати відповідальність за мене, моїх дітей, наше майбутнє. Завжди казав: «Гроші – заробимо, дітей - вивчимо, все інше – вирішимо». І я йому вірила. До нього всі тягнулися, бо тільки-но опинявся поруч, як заспокоювалися навіть найагресивніші і найнеспокійніші люди. Я його називала батарейкою спокою.



Олексій був всебічною людиною: обожнював риболовлю, гарно грав на гітарі, писав вірші і навіть присвячував деякі Наталії, був душею будь-якої компанії, потужним антистресом. Наталія та Олексій разом підбирали будинок у Чернігові, щоб переїхати туди жити, бо бачили своє життя там…

Один місяць пролетів як день. Але саме про нього в Наталії залишилося найбільше спогадів.

«Чи був на ньому мій жетон?»

Після поранення Олексій Макей повернувся в стрій. Він проходив службу у 58-й окремій мотопіхотній бригаді на посаді старшого водія-електрика одного зі взводів. А 9 листопада чоловік загинув у Бахмуті внаслідок авіаудару.

- Цього дня ми з ним ще переписувалися. Він писав: «Дивись на Місяць – я поруч. Я з тобою завжди поруч». Він так постійно мені казав. Звісно, я не повірила у його загибель. Моєю першою думкою було: «Чи був на ньому мій жетон?», який я подарувала йому з викарбуваними словами підтримки, - згадує Наталія Анатоліївна. – Коли військовий комісар віддав мені жетон, прийшло усвідомлення непоправного. 17 листопада я їздила в Семенівку на впізнання.

Це було пів тіла мого Олексія… І широко відкриті очі з застиглим подивом… Поховали Льошу 18 листопада рівно за рік, як ми вперше побачилися - Наталія Голяк

Наталія розповіла, що тяжко хворій матері Олексія Макея повідомили трагічну новину тільки згодом. Коли хоронили її сина, жінка перебувала в лікарні у Чернігові. Наталія була на похоронах Олексія. Інколи рідні коханого телефонують їй. І хоч вона розуміє, що чужа людина Макеям, але вдячна за гарне ставлення. У цей непростий для неї час Наталія Голяк відчула підтримку друзів, кумів, колег, учнів і навіть чужих людей.

Одне питання до росіян

Вона усвідомлює, що повинна відпустити Олексія. Але не може. Поки що. Він посів вагоме місце у її серці. Розуміє, що життя триває, що її коханий найпершим хотів би, аби в неї все було добре, щоб вона не сумувала. Але як примиритися з утратою надії? Адже він і був її надією на те, що все ще буде у її житті, надією на щастя.

- Дуже боляче від крихкості людського щастя, - розмірковує жінка. - Здавалося б, тільки знайшла своє кохання, набуло нового змісту і сенсу моє життя, як його підступно вкрали, відібрали, вирвали з життя. За що така несправедливість? Як можна так безкарно і безжально знищувати інших?

У мене єдине питання до росіян, які вбивають українців: «За що? За що і навіщо?» - Наталія Голяк

Коли їй стає зовсім кепсько, їде в Чернігів. Омріяне місто, яке так і не стало їхнім спільним домом. Ходить його вулицями, уявляє, згадує, набирається сил на завтрашній день.

«Не все так райдужно, але й не все так печально» - завжди говорив Олексій, характеризуючи ситуацію на фронті. Вона часто згадує й інші його фрази, які тепер набули інших значень. Мріє виконати мрію свого Олексія – зійти на Говерлу й установити український прапор з його іменем. Носить каблучку, яку замовила на згадку про нього зі словами «Рідненька, я поруч» і зображенням Місяця, який зажди означатиме його присутність. Олексій обіцяв.

Джерело: "Сусіди Сіті"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.