Варвара Байдалова з Кинашівки перетнула 100-літній рубіж життя

Добавить новость

Воскресенье, 22 Января 2023 16:46  |  Просмотров: 5769

Насправді Варварі Петрівні Байдаловій із Кинашівки 100 років минуло вже кілька місяців тому. Бо ж мати казала, що народилася вона у липні, у жнива. А вже якось так склалося, що батько записав її груднем... Це вона добре знає, хоча останнім часом і скаржиться на пам’ять. Каже, вдень їй важко зібрати всі думки докупи. А ось ночами, коли довго не може заснути, усе життя, від початку і до сьогодення, в голові перекладається, вимальовуються яскравими картинами, потім перемежовуючись зі снами. І в них, у снах, як колись у дівуванні, старенька чує пісень, що так любила співати: «Ой, Уляно, Уляно, чого сумна ходиш.»



Гірке дитинство

«Ох, і багато треба розповідати, якщо починати все з початку, - посміхаючись промовляє Варвара Петрівна. - Батька звали Петро, мати - Лісавета, народили вони десятьох дітей, я - наймолодша. Яким було наше дитинство? Росли, як собачата. Хоча батьки й мали землі чимало, корову, пару коней, птицю. Але коли почалася колективізація, всіх зганяли до колгоспу, то в нас забрали все. Наче зараз бачу, як батько обережно поскладав уяки рала та плуги, що були, на воза і відвіз. А ми у голод росли на тому, що знаходили: то листя з липи нарвемо, намнемо, то конюшини нажуємося; то мати піде, купить десь шматочок макухи гірчичної, трохи більше долоні, вимочить її у воді, а вона ж - як тирса. І гірка така. А ми їмо. Аж тіло труситься, як згадати за те життя. Але ж вижили якось. Правда, двоє сестер зовсім малими померли, чи то від тифу, чи від скарлатини.

Наукам особливим ми не навчалися, закінчили по два класи школи, бо не мали в чому туди ходити. Із деревини якоїсь зробили довбанці, одні на всіх. Хто взув, той і пішов, інші сиділи вдома.

Коли мені було років десять, не стало батька. Він порав бугаїв у колгоспі. Якось один із них добре його побив. Батько ще трохи похворів і помер. Мати залишилася сама з 8 дітьми. Ще чотирьох із п’яти братів забрала війна».

Саму ж Варвару Петрівну ледь не відвезли до Німеччини. її разом зі ще однією дівчиною та хлопцем вже й схопили, зачинили у якійсь конторі, та юнакові дивом вдалося вибити двері, і вони втекли. Якийсь час ховалися по родичах і знайомих, а коли вже все стихло, Варвара повернулася додому.

Працювала у колгоспному свинарнику, а як вийшла заміж, перейшла у ланкові.

У постійній роботі

«Мій батько - білорус, після війни до Кинашівки заїхав - так і залишився, - розповідає дочка довгожительки Галина Михайлівна.

- Він хоч і був на чотири роки молодшим за матір, але вибирати їй особливо не доводилося. Казала, всіх хлопців, із якими до війни їхні дівчата гуляли, на фронті повбивали. Так вони з батьком і зійшлися. Купили хатинку старесеньку у Кинашівці, в якій пройшло моє дитинство. Досі її пам’ятаю: одна кімната, долівка земляна, отакенькі маленькі вікна, взимку шибки повністю замерзлі. Ми зі старшим братом малими на них хекали й дірочку протирали, щоб на вулицю подивитися.
У нас дитинство теж було непросте. Мати тяжко працювала у колгоспі, але грошей не давали - трудодні самі. Словом, ходила за «палички» (відмітки у журналі про відроблені години, - Авт.). Казала колись, що за цілий рік змогла заробити лише на один верх жакетки.

Тоді ще хатами, бувало, старці ходили: співали пісень, щоб за це щось отримувати. Брат їх побоювався. Тож колись я його у шафі зачинила, а сама на лавці за столом сховалася. Вони поспівали та й пішли собі, бо що з нас узяти?
Із нами, малими, няньчитися часу теж не було. Я, наприклад, у ясла кілометрів півтора сама ходила. Бувало, випроводить мене мати, одягнувши гидке пальтечко. А я, хоч і мала була, але вже добре розуміла, що воно таки гидке було. То я біля сусідки у канаву сховаюся, дочекаюся, поки мати на роботу піде, повернуся, те пальто у козятнику на гвіздок повішу і так у садочок біжу. Довішалася до того, що кози стягли й притоптали ту одежину, і мені більше не давали її одягати.

Я ще була зовсім малою, коли батька посадили на рік до в’язниці - він із колгоспу одну шалівку додому приніс. Після відбуття покарання у колгосп він не повернувся. А у нас, знову ж таки, забрали чималий шмат землі з обробітку.
Важко нам доводилося. Батьки самі й торф заготовляли - ніхто раніше дров не давав. Вони нарізали, возиком додому тягли, а ми, малеча, носили і викладали.

І полотна самі білили. Мати пряжі напряде, віддасть людям, у кого ткацький верстат удома був, а тобі ми біля річки цілісінький день його тягаємо: то намочимо, то на сонці розстеляємо - так і білилося.

А коли корову завели, ще роботи додалося. Тоді людям не давали ніде косити, тож ми ночами різали якусь лепеху. Накидають батьки цілого воза тієї трави, мене ще зверху посадять - і їдемо додому.

Пізніше батько поїхав до Сибіру - дерево заробляти. Привіз звідти вагон деревини. З неї й будували нову хату. А пиляли ж як - вручну! На «козли» колоду клали і здоровенною пилкою на шалівки розпускали. В мене й досі на горищі десь ця пилка лежить. У новій хаті ми жили вже вп’ятьох - ще й молодший брат з’явився».

Жага життя

Так спливли роки, як вода, не встигли й зогледітися. Діти повиростали, вже й внуків, правнуків та навіть двох праправнучок має Варвара Петрівна.

«Років 13 тому я забрала маму до себе, у Борзну, - розповідає Галина Михайлівна. - Я вже й сама чоловіка поховала, тож живемо тепер удвох. Мама, хоч і сили зовсім не ті, але ще до роботи хоче братися: то травину яку в дворі порве, то квасольку перебере. Лише останній рік зовсім важко стало. Та й очі стали підводити. Вона ж бо дуже любила газети читати, тепер, каже, хоч заголовки продивляється».

Проте роки не відібрали у бабусі її споминів. Тож вона й зараз, довгими зимовими вечорами, може з радістю розповідати, як вони дівували з подругами, як вона грала на балалайці (а вміла вона це добре робити, не так гидко, як подружка Галька, не вміючи, по струнах била), як вони жартували один над одним. І як співали пісень. Ой, як любила Варвара Петрівна співати... Може тому вони чуються їй у снах, виринають із пам’яті, ніби повертають у молодість.

«Ось бачите, й руки вже покрутило, й слаба добре чути, а живу досі.Так Бог мені дав, то й живу», - говорить бабуся.

Сто років - це справді велика дата. Це роки злетів і прагнень, перемог і мрій, наполегливості і праці. За плечима - гідне, мудре і повне емоцій життя. І сьогодні ми хочемо побажати ювілярці кожен наступний день зустрічати з посмішкою, бути оточеною любов’ю дітей, внуків, правнуків та праправнучок, щоб Ваше життя було повною чашею, а здоров’я Вас не підводило. З ювілеєм Вас, Варваро Петрівно!

Джерело: газета “Вісті Борзнянщини” від 15.12.2022, Марина ГРИНЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: