Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Тепло душі і теплі шкарпетки від Іідії Зубрій

Тепло душі і теплі шкарпетки від Іідії Зубрій

 

Жителька Семенівки Лідія Іванівна Зубрій не називає себе волонтеркою, хоча кожного дня, навіть попри погане самопочут­тя, працює на цій ниві, робить свій маленький внесок у перемогу України. Вона вже передала для наших захисників 70 пар шкарпеток і 15 пар рукавичок. Лідія Іванівна не вживає ви­соких слів про патріотизм, натомість просто каже: «Як же ж я жалію всіх наших хлопчиків... Як же ж я їх жалію. Я не можу нічим їм допо­могти, тож хоч шкарпетки для них зв’яжу і ру­кавички, щоб не мерзли руки-ноги. Ми у теплі сидимо, а вони.». І голос її бринить, і сльози застилають очі.



Лідію Іванівну багато хто знає в Семенівці, адже довгі роки працювала в баклабораторії санепідстанції, а до цього - медичною сестрою в дитячому садочку на Ірванцівському торфобрикетному заводі. Всі, хто знає родину Зубрі­їв, говорять про них тільки добрі слова. Соціальна працівниця Світлана Кекух, яка опікується цією роди­ною, каже, що Світлана Іванівна і її чоловік Віктор Михайлович - дуже при­вітні і порядні люди, з яки­ми приємно спілкуватися, і що господиня дуже багато часу приділяє саме в’язан­ню шкарпеток для наших захисників.

- Я прокидаюся рано. Вже приблизно о шостій годині беру до рук спиці. Якщо є світло, то добре, а якщо нема, то чоловік підключає акумулятор, і я працюю до восьмої години. Потім готую їжу, снідаємо - і знову сідаю до своєї ро­боти. Пообідали - і знову за спиці. Увечері, якщо світла нема, то також акумулятор включаємо, щоб петельки було видно. Так, шия заті­кає, спина колом стоїть, а що робити? Я ж нічим ін­шим не можу допомогти, - розповідає жінка.

- Знаєте, - каже, - ось приходили вони, наші хлоп­чики, до мене за шкарпет­ками - і стільки радості у них, стільки вдячності... Гроші мені пропонували. А я й кажу: «Які гроші? Но­сіть, діти, нехай вам тепло буде». Вони кажуть, що шкарпетки такі на холодну пору - саме те, що треба, але ж їх ніде купити. От і стараюся.

Лідія Іванівна зітхає, і каже, що їй і в страшному сні не могло привидітися, що буде така страшна вій­на з країною, яку колись вважали дружньою і від якою не очікували такої не­нависті.

- Неначе люди там всі подуріли. Навіть деякі наші семенівці, які тут виросли, стежками семенівськими ходили, тепер про свою батьківщину не згадують, з рідними не спілкуються, про якихось фашистів роз­повідають. Де ви їх бачили,

- тих фашистів? Що ото у них там в головах і серцях діється? - каже жінка.

- Лідіє Іванівно, - запи­тую, - де Ви пряжу берете? Ціни на неї зараз чима­ленькі.

- Спочатку в’язала зі своєї пряжі, тієї, що мала. Потім виписувала по пошті. Раз виписала, потім другий,
- розповідає жінка. - Пен­сії у нас з чоловіком неве­ликі, а на ліки і для нього, і для мене грошей чимало треба. Але що ж робити, якщо треба? Свєті кажу, що ти ж чоловіку моєму нічого не кажи, щоб не ла­явся. Наче ото він нічого не бачить і не розуміє. Не лається він. Ми знаємо, як важлива підтримка людей. Коли потрібно було чоло­вікові робити шунтування, то до людей за допомогою зверталися. Дуже соромно було просити, але виходу не було, адже не мали ми таких грошей. Люди нам допомогли, назбирали на операцію. Всім їм від душі вдячні і про їх доброту пам’ятаємо. Нехай щасливі
всі будуть! І з пряжею мені також добрі люди допома­гають. Це дружини і матері семенівських хлопців, які служать, і колеги невістки, й інші дівчата, які знають, чим я займаюся. Всі ми одну справу робимо, всім я вдячна. І хлопчики наші дуже вдячні. За всіх моли­мося, адже багато хто з них зараз на гарячій Донеччи­ні. Я знаю, як хвилюються рідні за тих, хто на війні. Коли вже вона закінчиться? Стільки людей загинуло, стільки доль загублено, стільки болю принесено. Як це все пережити нашим людям?

- Ми ж непогано жили. Не було багатства, але всього вистачало. Ми й цього року картоплю поса­дили, і врожай зібрали. Го­родина є своя, яблука. До­помогу отримували. Тож не голодні, і не холодні. Три­вожно тільки на душі. Але панікувати собі не дозво­ляємо. Але оті перші тижні початку війни ще й досі зга­дувати страшно. Але жити треба! Я тільки ще дуже боюся за свого чоловіка. Як я без нього, куди? Нехай живе довго, - говорить Лі­дія Зубрій.

Лідія Іванівна давно вже не була у центрі - болять ноги, по двору ходить з па­личкою. Проте є телефон, з усіма спілкується, тож у курсі всіх українських і се­менівських новин. Хочеться тільки, щоб хороших новин було якнайбільше.
І хочеться звернутися до наших місцевих в'язаль­ниць: якщо є у вас залишки пряжі, щоб на шкарпетки згодилася, подаруйте на­шій землячці, щоб вона не сиділа без роботи. Ми всі разом, по краплиночці, крок за кроком, хто чим і як може, але маємо допома­гати нашим військовим на­ближати перемогу. А Лідія Іванівна зараз натхненно працює, щоб передати те­плі шкарпетки на передову під Бахмут одним з наших земляків, який невдовзі туди повертатиметься піс­ля короткої відпустки.
- Я ж так стараюся, щоб встигнути зв’язати хоч десять пар.

Джерело: газета “Життя Семенівщини” від 15.12.2022, Катерина ДИКА

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Зубрій, Семенівка, шкарпетки

Добавить в: