Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Прилучанка Тамара Лісовець творить дива із бі­серу

Прилучанка Тамара Лісовець творить дива із бі­серу

 

Багатоповерхівка навпро­ти гімназії № 5. Тут на дев’ятому поверсі, поближче до сонця, творить дива із бі­серу прилучанка Тамара Лісовець. Дива, тому що просто картинами їх назвати важко. Виблискуючи на сонці, кар­тини Тамари Андріївни схожі на інкрустовані коштовним камінням скарби стародав­ніх єгиптян чи ацтеків. Сон­це, хоч і пече нещадно вліт­ку, допомагає майстрині у творчості. З вікон її кварти­ри видно захід світила і це, зізнається, її надихає.



Тамара Лісовець народилась у селі Новий Лад Прилуць­кого району, у робочій сім’ї. Батько, Андрій Махтейович, зга­дує співбесідниця, був головою сільської ради, а коли роди­на переїхала у Прилуки, пішов працювати бригадиром до пересувної механізованої колони. Мама, Ганна Захарівна, була робочою. Зараз вони, на жаль, відійшли у засвіти.

Тамара Андріївна - третя і наймолодша у родині. Має на десять років старшого брата, і на п’ять - сестру. Коли всі п’ятеро Лісовців переїхали до райцентру, героїні нашої розповіді було сім років, тут вона пішла до першого класу. Жила сім’я тоді дуже скрутно, але на навчанні Тамари то не позначилось. Вчилась добре. Школу № 6 закінчила лише з двома четвірками. Могла б отримати «срібну» медаль, але їх тоді, каже, не давали.

Після школи вступила до Харківського сільськогосподар­ського інституту (нині Харківський національний аграрний університет) ім. В.В. Докучаєва. Здобула фах бухгалтера.

Все життя, згадує Тамара Андріївна, пропрацювала го­ловним бухгалтером в «Укртелекомі». Коли прийшла на посаду, пошта і електрозв’язок працювали окремо. Потім їх звели, згодом знову роз’єднали. Після того державне під­приємство приватизували. Всі зміни пережила прилучанка на цій посаді. Працювала, згадує, сумлінно. Адже рахувати любила з дитинства. Ще коли маленькою питали, ким буде, не замислюючись, відповідала - продавчинею морозива. «Рахую дуже швидко, - згадує пенсіонерка. - І в умі, і на рахівницях, і на калькуляторі. Колеги вражались».

Робота розвинула посидючість, яка, між іншим, просто необхідна для вишивання. Але разом з тим з’явились про­блеми з хребтом. Сидіти ж на одному місці доводилось по вісім годин. Потім ще й комп’ютери з’явились, які здоров’я, м’яко кажучи, не додали.

Рукоділлям Тамара Лісовець захопилась від мами. Але майже весь вільний час почала віддавати йому три з поло­виною роки тому, коли вийшла на пенсію.

Незважаючи на проблеми зі спиною, любить копатись на городі. Це теж, вважає, від батьків передалось. Город у неї - у місті. Подруга виїхала до Харкова, забрала туди свою маму, а батьківський будинок попросила доглядати. Там на невеличкій ділянці землі пенсіонерка вирощує всього по­троху. Вирощувала б більше, але через старий сад, який ще й тіні багато дає, техніці до городу не добратись, тому ділянку доводиться перекопувати вручну. А на це треба сил і здоров’я.
«Город дає спокій, - каже майстриня. - Люблю дивитись, як ростуть рослини. Милуюсь квітучим садом. Люблю природу з дитинства. Може, тому у школі одним з улю­блених предметів була біологія».

Другим улюбленим предметом була географія. «Люблю мандрувати, - розповідає Тамара Андріївна. - Була у Ту­реччині, у Польщі». Щоправда, до останньої країни вона не на відпочинок їздила. «Було це у пострадянські часи, - зга­дує. - Польща тоді ще бідною була. І ми їздили туди тор­гувати. Мені треба було заробляти на квартиру, на ре­монт у ній. Вибирала для поїздок вихідні, брала відпустку».

На свій дев’ятий поверх Тамара Лісовець поселилась у 1998 році. Перша у будинку, згадує, зробила ремонт. Це­мент, пісок, паркет - все наверх носила сама, бо у будинку ще п’ять років після здачі в експлуатацію не було електро­енергії. Це зараз, коли її відключають і ліфт не працює, не може спуститись, а тоді здоров’я дозволяло.
«Зараз би з дев’ятого поверху кудись перейти, - каже задумливо. - Але не можу - дуже вона мені дорога, ця квар­тира. Прикипіла до неї».

Та й чи зможе вона творити свої бісерні полотна без тако­го виду з вікна? Вид цей, зізнається, надихає. Всі три вікна її двох кімнат виходять на захід. Зараз у квартирі трохи прохо­лодно. Влітку, після третьої дня, спека починається така, що й дихати важко. Вікна ж від сонця нічого не закриває. Зате місто видно, як на долоні. А ще видно, як за містом заходить за обрій сонце. Хочеш-не хочеш, а замилуєшся.

«Маю ще одну подругу у Мурманську, - розповідає жін­ка. - Вона до війни щороку до мене у гості приїздила. Так вона кожен захід сонця на телефон фотографува­ла».

Зараз видом з вікна Та­мара Андріївна милується лише разом з песиком Чарлі. Щодня вранці і ввечері спускається ліфтом донизу, аби його вигуляти (під час їхньої прогулянки ми, до речі, і поговорили). «Зима, ожеледиця - то страх для нас, - зізнається прилучанка. - Але все одно привчила Чарлі, що двічі на день маєм вийти. Квартал туди, квартал сюди - от і погуляли. Чарлі - мій улюбленець. 26 квітня йому буде одинадцять років. Він і під ковдрою біля мене спить, і телевізор разом дивимось. А коли вишиваю, лежить і не заважає».

Захоплення Тамари Лісовець почалось з картини, яку на 55-річчя їй подарувала дружина племінника-хрещеника. Роботу з двома закоханими, яку подарувала, жінка вишила сама.


«Коли отримала подарунок, я отетеріла! - каже про то­гочасні (та, мабуть, і нинішні) емоції пенсіонерка. - Після того майже цілодобово вишивала».

Навчилась, згадує, самотужки. Взяла голку до рук і стала вишивати. Найбільше часу пішло на одну з її найулюблені­ших і найоб’ємнішу картину «Дівчина з віялом і лебедем». На картині - 52 тисячі бісерин! Два місяці кожну вільну хви­лину віддавала пенсіонерка їй. «Була у захваті - і вишива­ла, вишивала, вишивала, - розповідає. - Навіть по темно­му з лампою. Навіть очі «посадила», але дуже хотілось її зробити!»
Про те, що на картині саме 52 тисячі бісерин, написано на ній внизу.

Кількість зазначена на кожній. Адже вишиває Тамара Андріївна не по білому, а по трафарету, заготовці. Такі заготовки продаються на вході до Прилуцького центрального ринку.

Зараз головним «проектом» пен­сіонерки є весільний атласний руш­ник. Його вишиває для хрещениці Діани, яка живе у Римі. ««Діанка - розумничка, - каже про хрещеницю. - Моя кума сама її виховала. Дівчин­ка вивчилась самостійно, знайшла роботу. Знає дві іноземні мови. Три роки працювала у Дубаї. У Римі за­ручилась з хлопцем. Буде їм сюрп­риз від мене на весілля».

Кумі Тамара Андріївна вишила «Дівчину у шляпі». Це ще одна улю­блена її картина. Як і «Маки», котрі подарувала сестрі. Рахунок вишитих робіт, каже, йде на десятки. З них ве­лику частину вона подарувала.

За заготовкою «Дівчини у шляпі», каже, спеціально їздила до Хмель­ницького. Як і за «Дівчиною з віялом і лебедем». У рідному місті таких картин немає.

Хобі для неї дороге не лише у переносно­му значенні. ««Сама за­готовка коштує 300 гривень, - пропонує підрахувати майстриня.

- 10 грамів бісеру - 15 гривень. У 10 грамах - 800 бісеринок. У карти­ні — 52 000».

Виходить, лише бі­серу на одну картину жінка на 975 гривень купила!
Із залишків бісеру пенсіонерка вишиває ікони. На них матеріалу небагато треба. Зобра­ження святих дарує рідним. Кожному - свій святий. Саму її оберігає свята благовірна ца­риця Тамара, з іконою якої сфотографувалась для нашої газети.



Зараз прилучанка до­шиває картину «Піво­нії». Мріє вишити «Та­ємну вечерю» Леонар­до да Вінчі. Заготовку, каже, у Хмельницькому бачила.

Дуже шкодує майстри­ня про свою найпершу роботу. Вона, каже, ду­же-дуже красивою була. На ній - святі, українська родина, вишневий цвіт. Вишила її для власниці ресторану, у якому перед самою пенсією працюва­ла бухгалтером. Ресто­ран цей стояв на околиці міста, картину власни­ця повісила на другому поверсі. Коли у закладі сталась пожежа, робота згоріла...

Тамара Лісовець нази­ває себе екстравертом. Каже, їй завжди треба діяти. І на плетіння ка­муфляжних сіток для вій­ськових вже ходила, але проблеми зі спиною не дали продовжити. Після уколів лише улюбленим хобі займатись і може.
Як почалась війна, згадує, з улюбленого дев’ятого поверху дове­лось «втекти». Два міся­ці жила у сестри. Щоночі читала новини у телефо­ні. Плакала, коли бачила, як рашисти знущаються над на­шими хлопцями у полоні. Нервовий зрив тоді був, згадує.

««Я і зараз по телевізору лише новини дивлюсь, - зізна­ється. - Бо вся у перемозі. Думаю, вона вже скоро прийде. Вірю мольфару. Сказав, що перемога буде 22 березня 2023 року. Хотілось би раніше. Може, й раніше це станеться. Читаю, скільки хлопців гине. А скільки у нас хоронять! Не передати словами, як важко. Але перемога обов’язково прийде! Віримо і чекаємо».

Джерело: газета “Прилуччина +Прилучаночка” від 08.12.2022, Андрій БЕЙНИК

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Лісовець, бісер, Прилуки

Добавить в: