Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Загиблий азовець Владислав Донець повернувся з Польщі, аби захищати Україну

Загиблий азовець Владислав Донець повернувся з Польщі, аби захищати Україну

 

У травні Коропщину сколихнула недобра звістка. На фронті нова втрата - загинув азовець Владислав Володимирович Донець із Шабалинова. Чекали на батьківщині, що невдовзі мають привезти воїна на поховання, але так і не знайшов він вічний спочинок на рідній землі. Його тіла так і не привезли. Спочатку в батьків жевріла надія, що їхній син живий, але наприкінці травня згорьована мати вдягла чорну хустину.



Повернувся з Польщі, аби захищати Україну

Владислав Донець - учасник бойових дій. У 2018 році підписав контракт на три роки і пішов служити на схід України. На­весні 2021 року повернувся додому, а на­прикінці літа поїхав до Польщі на заробітки. Працював там зварювальником. І завжди говорив батькам: «Як розпочнеться війна, буду їхати, гукають побратими».

- Та я не вірила в те, що війна буде, бо ніхто не вірив. Ось ви вірили? - пере­питує мати воїна Надія Михайлівна. - А о пів на шосту ранку 24 лютого дзвінок від Владика. Питає: «Ти що, спиш? Уже Київ бомбили і Харків, і Суми... А ти казала, війни не буде. Я їхатиму в Україну». Я відговорювала його, ніби відчувала недобре, ото така я патріотка. Не хотіла, аби він по­вертався. Але Владислав стояв на своєму, казав, увечері отримає гроші за роботу і буде виїжджати - боронитиме від ворога дітей і Україну. Планував їхати у Дніпро, там його діти. Сину - 15 років, а доньці -13. Говорив, що піде у 93 бригаду. Напевне, там його побратими.

Владислав зміг виїхати із Польщі тільки надвечір наступного дня. Казав, що разом із ним в автобусі їхало багато молодих хлопців і дівчат, які поверталися в Україну. Але довезли їх тільки до Житомира. Водій відмовився далі везти українців, оскільки житомирська траса вже обстрілювалася, стояла розбита техніка, на дорозі лежали загиблі. Добрався до поліцейського посту, де його посадили в машину з тероборонівцями, які їхали до Києва. А вже наступного дня отримав автомат і кулемет. Батькам по­відомив, що його зарахували у полк «Азов Київ». Третього березня прислав рідним своє фото - за кермом автомобіля, поряд автомат, і повідомив, що їдуть у Бучу.

- Я просила його, щоб мені постійно писав. А третього березня ввечері зате­лефонувала сама, відповів незнайомий чоловік, щось нерозбірливо сказав. Я тут голошу. Прошу синового друга зателе­фонувати, з'ясувати, що трапилося. Та виявилося, що він на завданні, а телефон на базі залишився, коли повернеться, сам подзвонить, - розповідає Надія Михайлів­на. - Чотири дні телефон мовчав. Я місця собі не знаходила. А потім Владик за­телефонував з невідомого номеру. Каже, що живий, але на базу ще не добрався. Розповів, що чудом вийшов, наших багато загинуло. А він заліг за машиною, кинув гранату по ворогу. І декілька секунд, поки граната зірвалася, казав, здалися вічністю. А потім ворожий БТР розвернувся і давай гатити по машині, за якою Владик. Машина загорілася. А Владик відкотився та лежав на сирій землі, не рухаючись, поки і не стемніло, годин вісім. Вони подумали, що всіх вбили, та і поїхали. Тільки тоді піднявся та пішов до своїх. Три доби пішки доби­рався до бази. То в одному місці заночує, то в іншому. Дійшов до тероборони, хлопці попросили кулемет, то залишив. А 8 берез­ня телефонував, казав, що поїде за своїм кулеметом. Потім потрапив у госпіталь - піднялася висока температура - застудив нирки і ногу підвернув.

А через десять днів знову в Бучу - на зачистку їздили, уже коли вигнали ворога. 4 квітня повідомив батькам, що їдуть до Маріуполя, то планує дітям у Дніпро за­везти гроші, які заробив у Польщі. Але так і не вийшло у нього побачити дітей. Наступного дня прийшло повідомлення, щоб не хвилювалися, коли не писатиме, значить, на завданні, телефон брати не можна. Вони вже були під Запоріжжям. 7 квітня прислав відео, де він на БМП їде. У АТО він був танкістом. Востаннє мати говорила з сином 8 квітня. Казав, що у них два механіки-водії, то переганятимуть БТРи, навчатимуть хлопців. Думала, що може тиждень-два на передову не підуть. Але наступного дня син уже на зв'язок не вийшов.

Прикрив відступ побратимів

Надія Михайлівна пам'ятає всі дати: коли телефонував, писав, що говорив. Пам'ятає все. За декілька місяців очіку­вань і пошуків вона сотню разів відтворила у голові всі деталі. Скільки всього переду­мала, куди тільки не телефонувала, кого тільки не звинуватила. Скільки тільки разів обнадіювалася і знову втрачала віру.

Півтора місяці про Владислава зму­чені тугою і тривогою батьки нічого не чули. Ні до кого зателефонувати, ні в кого розпитати. Знають, що на війні. Але він не телефонує, ніхто нічого не повідомляє. Горе поселилося у хаті, материнські очі не висихали від сліз. Від тієї невідомості, чекання можна було з'їхати з глузду. Зна­йомі говорили, що може треба подавати на розшук через інтернет. Але боялася, аби не наробити гірше, якщо син у полоні. А потім усе-таки розмістили повідомлення у соціальних мережах про розшук сина.

І тоді зателефонувала якась дівчина, дала номер телефону Владиславиного побратима. Батько Володимир Петрович зателефонував. Те, що почув, повністю вбило всі надії на те, що вони ще побачать свого сина живим. Батькам повідомили, що Владислав Донець загинув 11 квітня біля села Новозлатополь Гуляйполівського району Запорізької області. Тоді там були жорстокі бої. Їхню колону, в якій рухалися й азовці, розбили, а Владислав добровільно визвався прикрити відступ своїх бійців. Той побратим казав, що бачив, як куля снайпера потрапила йому під бронежилет. Дав номер телефону помічника командира. Додзвонилися.

- Тоді нам казали, що нашого сина пред­ставлять до Героя, бо врятував багато людських життів, уже і свідчення зібрані, але. немає тіла. Це вже ми згодом дізна­лися, що там ще два воїни з їхньої роти загинули, але їх вдалося забрати і похова­ти. А наш Владик залишився на окупованій території, бо прикривав відступ. Ми тому командиру все телефонували і писали, і молили, він нам обіцяв, що заберуть тіло і привезуть. Так обнадіяли. Ми накупляли всього на похорони, але так і не дочекалися нашого Владика, - заливається сльозами мати. - Телефонували у патронатну службу «Азова». Якийсь «лівий» підполковник ка­зав, що він то у моргу, то у рефрижераторі, то тіло десь на окупованій території - у росіян, коли визволять, тоді і привезуть. Оце і ждемо все. Була весна тоді. Уже і сніг пішов.



Надія Михайлівна ДОНЕЦЬ з портретом сина

Після всіх цих повідомлень Надія Ми­хайлівна вдягла чорну хустину. Почорнів від горя і батько Володимир Петрович, душа якого також розривається від болю. Щодня. Щохвилини. Щосекунди... Спо­дівань на те, що їхній син ще живий, не залишилося. Але батьки не полишали пошуків, аби хоча б поховати сина, як належить, щоб були віддані загиблому Герою всі військові почесті, аби була хоча б могилка, до якої можна було б сходити і де вилити свої сльози.
Порадили знайомі пошукати Владис­лава на російських сайтах. Це було ще у травні. Спершу ніяк Надія Михайлівна не могла переглядати ті жахаючі фото загиблих і понівечених українських воїнів. А потім таки пересилила себе, бо ж треба розшукати свою кровинку. Знайшла по­леглого закривавленого бійця і сказала, що то її син. І хоча сусіди, знайомі, синові
друзі говорили, що це не він, але мати оплакувала ту світлину день і ніч. Вона була впевнена, що то її Владик. А ще - дуже боліло і рвали душу думки - де тіло? Чи поховали, чи так і лежить там при доро­зі. Літо, спека. Невимовний біль. І сльози, сльози, сльози.

Є у Донців рідня у Запоріжжі, то проси­ли, аби дізналися через своїх знайомих, що там відбулося у Новозлатополі і де тіла загиблих. Їм повідомили, що місцеві жителі казали, що нібито загиблих, а їх було багато, ховали у братській могилі. Бої були страшенні, у полон рашисти нікого не брали.


« ...А ми загинемо за сина»

- А ще нам кажуть, що доведеться у суді доказувати, що наш син загинув, захища­ючи батьківщину, - каже батько Володимир Петрович. - Як це так, що батьки повинні щось доказувати, збирати свідків, шукати адвокатів. Це безпрецедентний випадок. Ми заявили у військкомат, у поліцію. Усе чекали. І тільки тепер нам сказали, що він не був зарахований до військової частини, що був добровольцем і ніякого контракту не укладав.

Десятки разів Надія Михайлівна теле­фонувала у патронатну службу, бо сили чекати вже на межі. Але новин жодних - Гуляйполе наші ще не відбили, тіла загиблих не знайдені. До помічника командира не додзвонитися, у патронатній службі нічого толком не кажуть. Одне добре, що місяць тому створили групу у Телеграмі, у котрій 29 родин азовців, які загинули у тому бою. Тепер батьки мають змогу обмінюватися інформацією. Таким чином дізналися, що контракти не встигли зі всіма укласти і більшість воїнів не була зарахована. Тих, хто вижив після того бою, закріпили до іншої частини, а загиблих - ні до якої час­тини ніхто брати не хоче. Виходить, що більше двох місяців Владислав Донець воював і залишався добровольцем, не був зарахований до війська. Батьки разом із 29 родинами загиблих азовців написали звернення до Президента, Верховної Ради, щоб прийняли законопроект 73-22, який зареєстрований вже давно, про визнання добровольців учасниками бойових дій, що вони захищали Україну і загинули у бою. Але цей законопроект так і не прийнятий.

- Контракту може і немає, хоча як це так, що за півтора місяця не встигли їх укласти, але десь у документах напевне є, що Владислав воював у складі «Азову». Але нам тільки довідку прислали, що наш син був залучений до захисту батьківщини.

І все. Нам тепер треба доказувати, що він загинув у бою, на фронті, - каже батько. - Спершу все всі обіцяли, а тепер... Не можемо дізнатися ні контактів командира, нічого. Усе засекречено. Усе в позивних.

- А ще не можемо ні від кого добитися, аби передали хоча б документи сина: два паспорти, довідку учасника бойових дій. Я вже не говорю про гроші, які він хотів завезти дітям, але так і не вийшло в нього. Бог з ними, з тими грошима. Якийсь Богдан обіцяв вислати речі, навіть адресу нашу за­писав, казав, у командира все під описом. Я сто разів телефонувала і просила, і пла­кала. А тоді нам сказали, що документи втрачені. Хоча побратим говорив, що сам пакував речі і вони були переправлені до Києва. У нас уже боїв не було, куди ж вони тоді поділися? Уже кажуть, що і свідчень жодних немає. А якщо ті побратими за­гинуть, хто ж тоді підтвердить участь і за­гибель нашого сина? Кажуть, він числився у частині 4790, але її вже немає. Живих зарахували до іншої частини, а мертві - у невідомості. Їх ніби і не було.

- Скрізь одні бюрократи. Син загинув, захищаючи Україну, а ми напевне загине­мо, захищаючи сина, - підводить підсумок своїх митарств Володимир Петрович. - Тоді, щоб воювати, наш син був потрібний, а загинув, то і діла до нього ніякого немає.

- А може, він ще живий, може поране­ний, може у полоні? - висловлюю надію.
- Дай Боже. Але син нам говорив, щоб у полоні його не шукали, він не здасться. Є ж свідки, які бачили, що куля потрапила під бронежилет. Я піду у церкву, аби почитали за упокій. А вони не читають, кажуть немає документів, не похований, - не висихають очі в матері. - Читають о здравії. А треба ж за упокій.

- У поліції тільки 27 жовтня відкрили кримінальне провадження за фактом зникнення. Та ми знаємо, де він зник. А ми зверталися за фактом загибелі. Здали генетичний матеріал. Чекаємо все і чека­ємо, - додає батько.

У молитвах за сина і його побратимів

І оте чекання не дає батькам спокою. Мати все дзвонить і дзвонить на різні номери, плаче і молить повернути сина. Хапається за будь-яку соломинку, яка може привести до їхньої дитини. Ще вдень якось справами по господарству себе відволікає, а вечері, вночі місця собі не знаходить. У думках - тільки її Владик. У душі - пекучий біль, який не вщухає ні на секунду. І все плаче і плаче над світлиною загиблого воїна у телефоні.

- Добре, що хоч цілий. Лежить і у небо дивиться. Він так хотів жити, - каже.

Уже наступного дня після нашого візиту у родину телефонував Донцям побратим Міхо, який був тоді з Владиславом у тому бою. Вислала мати йому фотографію загиблого воїна із російського сайту. Але він сказав, що то не їхній син. На фото - хвоя під вбитим, а там, де це сталося, хвойних дерев не було. Та і бронежилет у нього був не такий. Він ще раз підтвердив, що Владислав - герой, він визвався при­кривати відступ наших воїнів, бачив, як його ранили у живіт, потім, за свідченням тероборонівця, Владислав отримав ще одне поранення, але накрили артобстрі­лом, і вони не змогли його винести з поля бою. Він був патріотом України, чесним, правильним, відважним, справжнім другом і загинув як Герой.

- А мені ще важче стало, - ридма пла­че мати. - Думала, може, десь хоч цілий лежить, а тепер як ми його взагалі зможемо знайти. Я хочу, щоб шукали мого сина. І щоб був визнаний, що загинув, захищаючи Україну. Хочу, щоб люди знали, що мій син — Герой.

Ця кровопролитна війна забрала найдорожче - життя - у тисяч українців. Багато і таких, чиї тіла залишилися на окупованій території. Така доля спіткала і Владислава Донця. Але все ускладнюєть­ся ще і тим, що ніяких документів, що він воював у складі «Азову», у батьків немає. Ні сина, ні документів, ні доказів. І всі від усього відхрещуються. Воно то і зрозуміло, що війна, усяке буває. Але ж так не пови­нно бути, що батьки воїна, який зі зброєю у руках боронив батьківщину, повинні ще і доводити, що їхній син загинув чи пропав безвісти на фронті, а не деінде.

- Ви не хвилюйтеся, якщо ми зали­шимося живими, всі дамо свідчення, що ваш син загинув на фронті як герой, - обі­цяв згорьованій матері побратим із по­зивним Міхо.

І тепер Надія Михайлівна молиться не тільки за свого Владика, а вже і за не­знайомого воїна Міхо та його побратимів. Дай Боже, аби вони залишилися живими. Може, хоч із їхньою допомогою вдасться довести, що їхній син по-геройськи загинув за Україну і, прикриваючи відступ, вряту­вав життя українських воїнів. А ще чекають визволення України і. повернення їхнього сина батькам.

Джерело: газета “Нові горизонти” від 08.12.2022, Людмила КОВАЛЬЧУК 

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Донець, Азов, Шабалинів, загинув

Добавить в: