Загиблий від кулі снайпера Валентин Льовочкін — був хлопцем із стержнем

 

Валентин Льовочкін поспішав жити. Ніби відчував, що наживатися тре­ба тут і зараз, бо його життя буде коротким. Одним пострілом обірвав його ворожий снайпер під час наступу на Попасну.



«Народився Валик 30 січ­ня 2001 року. Народився у Куликівському пологово­му будинку, оскільки ми на той час жили у Салтиковій Дівиці Куликівського райо­ну, - оповідає мати Вален­тина Оксана Шнейдер. - У сім місяців у нього з’явився перший зуб, у вісім — пішов.

Навіть не пішов, а зразу побіг. Таким швидким на все і ріс. Командир його підрозділу говорив, що інші ще роздумують як виконати завдання, а Валентин уже його робив. А як ми із чоло­віком розлучилися, він став за чоловіка у нашій родині. Допомагав мені і виховував молодших братів і сестер».

Хлопець був старшим се­ред шести дітей. У силу сі­мейних обставин родина переїздила з одного місця на інше. Жили у Куликівці, потім у Бобровиці. У 2014 році купили будинок в Іржав- ці. Ще в Бобровиці Валентин всерйоз зайнявся футбо­лом. Після переїзду вирішив продовжити тренування в Ічнянсь­кій спортивній школі і умовив матір віддати його до ічнянської гімназії №І, щоб після уроків ходити у секції волейболу та футболу.

Щодня рано вранці він їхав до Ічні і повертався уже потемки. Ритм життя хлопця був важким і виснаж­ливим, але край поклало не це. У родині не стало грошей на його що­денні поїздки, і доучуватися Вален­тин пішов уже в Іржавецьку школу. Закінчив її у 2018 році. Після школи вступив у вступив у Дігтярівський професійний аграрний ліцей. А на­ступного року, щоб заробити гро­шей на весілля, підписав контракт на проходження військової служби. Служив у Житомирі, у 95 бригаді.

Під час служби навчався у Львові разом з європейськими військови­ми. Брав участь у розмінуванні на Донеччині. Там отримав і контузію.

У 2021 році здобув професію «слюсар з ремонту сільськогоспо­дарських машин та устаткування, тракторист-машиніст, водій».

І 30 серпня цього року підписав новий контракт із військовою частиною А 1910, де служив на посаді старшого стрільця-на- відника 13 батальйону 95 де­сантно-штурмової бригади.

Його любили усі хлопці, гово­рить Оксана Шнейдер. Завжди біля нього гуртувалися. Я була аніматором, організовувала свята. Валик так само умів на­раз щось веселе придумати. Він був душею колективу. В армії також займався боксом, гартуючи дух і тіло.

«Це була дійсно смілива лю­дина, - відгукується про Вален­тина Льовочкіна його командир Андрій Остапенко. - Характер­на, я б сказав людина, із стер­жнем, що його не зламати. На­приклад, надходила команда: «В укриття», а він хапається за зброю і далі працює, і виконує свою задачу. Він не умів хова­тися. Як саме він загинув, я не бачив, бо напередодні мене забрали із пораненням. Знаю, що під час бойових дій він отримав кульове поранення у груди. Куля пробила наскрізь легені. Йому рани закрили, але, мабуть, під час транспортування пов’язка зсунулася і стався гемоторакс».

ТІЛО ШУКАЛИ ВІСІМ МІСЯЦІВ

Валентин Льовочкін загинув 12 березня під час боїв за По- пасну. Далі почалася неймовір­на історія із пошуком його тіла. Вісім місяців шукали тіло заги­блого героя. Було відомо, що його везли у Дніпро, у лікарню Мечнікова, та завернули у Бахмут. А довідку видали, що при транспортуванні із Слов’янська до Дніпра тіло було загублене?!

Важко уявити, що відчувала мати усі ці місяці пошуків. Вони виявилися дуже важкими, бо довелося мати справу і з добри­ми людьми і не добрими. Одні намагалися всіляко допомогти, а інші щоразу видумували різні причини своєї бездіяльності.

Мати вийшла на чоловіка, який перевозив з фронту вантаж 200
у Бахмут. Він точно підтвердив, що сюди доставив тіло хлопця. А в лікарні це не підтверджува­ли. Потім виявилося, що тіло забрали у 4-ту клінічну лікар­ню Дніпра, але документально це не зафіксували. 30 березня Валентин був захоронений на Краснопольському кладовищі у Дніпрі як невідомий.

ЗНАЙШОВСЯ У СПИСКУ ТРАНЗИТНИХ ТІЛ

Вісім місяців пошуку і невідо­мості, мук і страждань нарешті почали давати результати. Че­рез знайомих, через Генштаб, СБУ Оксана Шнейдер змогла нарешті дізнатися номер під яким поховали її сина - №155.

«Та під цим номером було чуже тіло. Тобто актовий запис наш, а номер другий. Я тричі робила аналіз ДНК. І лише як забирали тіло, внесли запис ДНК у базу. Весь цей час Валю шукали у загальному списку загиблих і не знаходили. А тоді мені підка­зали, щоб у Генштабі, хто зай­мається похованням, подивилися у другій базі, зелененькій, до якої заносять транзитних. Тобто у списку тих, кого мали забрати рідні. Там Валик і знайшовся».

Я хочу подякувати міському го­лові Олені Бутурлим, яка дала контакти людини, що допомогла нам у пошуках, нашому старості Сергію Сироті, керівнику місце­вого сільгосппідприємства Сер­гію Карапишу. Вони мене всяк підтримували і допомагали.

29 листопада тіло старшого солдата Льовочкіна Валентина нарешті упокоїлося на місцево­му цвинтарі в Іржавці. Так хотів Валентин. Бо зі слів матері, він ніби відчував свою кончину. Та й наречена була недалеко, у Па- рафіївці, з якою вони планували одружитися 9 березня. А 12-ого його не стало.

Матері важко змиритися із втра­тою своєї опори у житті, яким був Валентин. Та життя триває.

«Я сильна. Мушу бути такою заради дітей. Треба триматися, тим паче, що середній син Віталик нині теж служить у Криво­му Розі. Доки буде війна, доти матері не матимуть спокою», - журливо закінчила розповідь Оксана Шнейдер.

Джерело: газета “Трудова слава” від 08.12.202 Ніна НАЛИВАЙКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.