Військовий з Борзнянщини розповів, як пройшов АТО і чому подався на Бахмут

 

Його війна почалася ще 2014 року, коли для біль­шості з нас події на сході країни справжньою війною не видавалися. Цікаво, що спочатку молодого чо­ловіка навіть до армії не брали - «забракували» за станом здоров’я. Але він, як і його брат-близнюк, старший на якихось 15 хвилин, свого життя без ар­мії не уявляв, змалечку захоплювався чоловіками у формі. І сьогодні Владислав, нагороджений ще 2015 року орденом «За мужність» ІІІ ступеня, так само у перших лавах боронить українську землю.



Мужній почин

«Моя контрактна служ­ба розпочалася з 10 січня 2014, коли у серці країни вирував Майдан. А вже на початку серпня із бажаю­чих сформувалася брига­да, яка колоною виїхала на Крамоторськ, - повер­тається думками у минуле Владислав. - За посадою брат Максим не потрапляв у ту ротацію, але ми дуже постарался, щоб поїхати разом. Увесь час ми були удвох.
За два тижні наш зве­дений батальйон переїхав до Дебальцевого, де був штаб командування. Пер­ша ротація була відносно спокійною, якщо не брати до уваги постійні арти­лерійські обстріли. А ще того випадку, за який я й отримав свою нагороду.

Тоді мене вперше по­ставили на спостережний пункт. За добу змінили, сформували екіпаж із восьми чоловік на БТР, і ми командою рушили об'їжджати наші пости. Вже й завершували виїзд, коли під Комісарівкою на­штовхнулися на трьох чоловіків, фактично босих. Виявилося, їхня колона з п'яти машин везла споря­дження - 152-мм снаряди для артилерії - але коман­дир трохи промахнувся по карті, і вони потрапили на російський пост, де їх і розбили. З восьми чоло­вік вдалося втекти лише трьом, бігли так, що й по­губили взуття. Наш екіпаж попросили вступити у бій, щоб забрати решту хлоп­ців, живими чи мертвими - ніхто не знав. Також тре­ба було побити свою техні­ку, щоб снаряди погоріли і не дісталися ворогові. Наш командир отримав від командування «добро» на операцію, дочекалися підкріплення з ще одно­го БТРа та двох УАЗиків - приїхали хлопці, які брали участь у звільненні Слов'янська та Краматор­ська.
Виїхали туди з боєм і поверталися з боєм. Що­правда, коли забирали поранених (усі п’ятеро, на щастя, виявилися жи­вими) і вантажили їх до БТРа, ми зайняли кругову оборону, але жодного по­стрілу в наш бік не було.

На ворожому посту, як я пізніше прочитав у одно­му з газетних матеріалів, тоді стояла славнозвісна Псковська дивізія, біля 300 чоловік. Нас же було вдесятеро менше, але ми все одно «насипали» їм знатно - 50-70 десантни­ків поклали.
Понесли втрати й ми: коли вже від’їжджали, по нашому БТРу вдарили з РПГ. А оскільки у броні сховали поранених, чима­ло хлопців сиділо зверху. Багатьох пошматувало осколками, один чоловік помер у госпіталі».

Вітання від «Васілька»

Радості батьків не було меж, коли сини вперше приїхали у відпустку. Звіс­но, що відпускати їх ніхто не хотів, як могли вмовля­ли не повертатися до зони АТО. Але брати тихенько зібралися і 2 грудня знову рушили боронити східні рубежі.

«Мама, мабуть, тижнів зо два вірила, що ми сто­їмо десь у тилу, - продо­вжує розповідь співроз­мовник. - Допоки одного разу брат не вийшов поговорити з нею, коли по­чався черговий обстріл. Вона почула вибухи, тож довелося все розповісти.

У другій ротації що не день - суцільні емоції. Під новий рік ситуація заго­стрилася, почалися дуже масовані обстріли. У бік нашої позиції падало не менше 80-90 снарядів. І так - щодня. Почали ги­нути побратими: один хлопчина з нашого відділення згорів у БТРі, троє загинуло від удару по ла­герю. Я сам потрапив під вогонь, коли поїхав до Краматорська за дизелем - снаряди падали в 15 ме­трах. Із першого лютого почалося справжнє життя «в норах»: їли і готували лише в бліндажах, щоб ви розуміли, навіть в туалет вискочити було дуже про­блематично.



Орден «За мужність» у Чернігівському шпиталі вручав тодішній Президент України

14 лютого наш взвод поставили на резервну групу - у разі чого ми мали відбивати атаки. Десь о пів на шосту вечора мені потрібно було заправити БТР на виїзд. І тут - чер­говий обстріл «Васільками» - касетний міномет, який за раз вистрілює по 4 снаряди. Перший впав у 70 метрах, всі почали бігти до бліндажів. Мені не вистачило якихось 12 метрів, коли зовсім поруч розірвалася міна...

...Так мене привітали з Днем закоханих. Я від­чув різку вібрацію у ногах. Відкрив очі, але не відра­зу зрозумів що сталося. Сперся на руки, хотів під­вестися, але встати не міг. Сам собі сказав: «Влучило по ногах, треба повзти до укриття». Звідти вже кри­чали хлопці, підганяли, останній метр самі мене затягнули, брат кинувся надавати першу допомо­гу.

На той час із вивезен­ням поранених уже була велика проблема. Дебальцеве фактично перебува­ло в «оперативному ото­ченні», а «дорога життя» повністю прострілювала­ся. Буквально за два дні до цього на ній «у лоба» розстріляли хлопців, які поїхали за шинами для наших транспортерів. Тож особливо ніхто не ризику­вав висовуватися, чекали колону в бік Миронівського. О пів на другу ночі мене нарешті повантажили до БТРа й під обстрілами ви­везли. А брат залишився у Дебальцевому...»

За 12 годин після пора­нення Владислав опинив­ся на операційному столі. Із великою крововтратою, без наркозу і знеболю­вального чоловіка розрі­зали, проводили «ревізію» - перевіряли, щоб нічого в ногах не залишилося, не почалося запалення, адже він задовго пролежав у бліндажі, далекому від са­нітарних вимог.

Владислав отримав чотири серйозні оскол­кові наскрізні поранення, а разом із ними - й інва­лідність. Коли його перевезли до Харківского шпиталю, туди ж відразу приїхала й мама. І вже ра­зом вони з завмиранням серця моніторили новини - українські війська поча­ли вихід із Дебальцевого, а вони довго не могли до­дзвонитися до Максима. Зрештою, обірвавши те­лефон побратимів, зі сло­вами «Чому мовчиш, мати сивіє на очах!» Владислав почув від брата коротке: «Владік, ми біжимо. Добі­жимо — передзвоню».

Того дня Максимові вдалося цілим і неушкодженим вийти з оточення. Для Владислава ж участь у бойових операціях на цьому скінчилася. І ще рік йому довелося витратити на те, щоб стати на ноги, нарешті відкинувши мили­ці.

Захисник. Без варіантів

Коли почалося повно- масштабне вторгнення, Владислав уже жив ци­вільним життям. Кілька років як одружився, перебрався до Києва, влашту­вався на роботу в таксі, народилася донечка. Чи думав про війну? Каже, якщо людина побуває у «гарячих» точках, то війна залишається всередині неї. Залишається наза­вжди. Та й без того як вій­ськовий бачив, щось насу­вається.

«24 лютого мій робочий графік розпочинався о пів на шосту ранку, - розпо­відає чоловік. - Коли вже йшов до машини, почув над головою приліт. Якось раніше не доводилося чути крилаті ракети, тому спочатку подумав, що то літаки. А коли невдовзі пролунали вибухи, відра­зу подзвонив дружині й попросив з дітьми (окрім донечки родина виховує старшого сина дружини, поруч проживали сестри з двома племінниками) за­лишатися вдома. Скоро в новинах розповідали про початок повномасштабного вторгення.



Брати. У народженні різниця – 15 хвилин, а відданість службі – однакова

Я ще допрацював змі­ну, добу пересиділи в столиці, а потім дружина запропонувала поїхати до знайомих, у село Рудницьке. День було тихо, а наступного туди вже за­їхали росіяни - ми опини­лися в окупації. Я відразу зателефонував до поліції, залишив заяву, а пізніше скинув геолокацію пере­бування ворожої колони. По ній вдало відпрацюва­ла наша артилерія, але вже наступного дня росі­яни почали ходити дво­рами - вишукували, хто співпрацює з розвідкою та «зливає» дані. Тож усі свої документи, передов­сім - військовий квиток, мені довелося спалити. Врятувало ще й те, що був немісцевий, тож ніхто не знав, що я - учасник бойо­вих дій».

За кілька днів рашисти повиставляли селом свої пости, розграбували всі магазини. Ні світла, ні води, ні газу не було. Ма­ленька донечка, ледь біль­ше року, була на штучно­му вигодовуванні, а його - не знайти.

«Треба було звідти ви­биратися, тож пішов до­мовлятися, - продовжує розповідь Владислав. - Дружина вклала доньку у візочок і рушила за мною, щоб мене просто на місці не розстріляли. На посту було чоловік 70, але лише п’ятеро - росіяни, решта - регіони. Пощастило, що натрапив на адекватно­го лейтенанта, десь мого віку. Кажу: «Дитині малій їсти нічого, ще троє - вдо­ма чекають, ми хочемо виїхати». «Збирайте речі, через годину приїжджай­те, ні хвилиною пізніше чи раніше», - відрізав той. На щастя, за годину ми про­їхали порожній пост, їхні БМП і вся піхота кудись знялися. Це був єдиний пропускний пункт на на­шому шляху, тож до Києва ми повернулися відносно спокійно. Хоча від того було не менш страшно. Вже через день, як чита­ли новини, дізналися: у сусідньому селі Перемога колону жінок та дітей, які так само домовлялися про виїзд розстріляли просто у спину. Тож я до сьогодні впевнений: з нами був янгол-охоронець...».

Як не вмовляли дружи­на і мати, але сидіти вдо­ма Владислав уже просто не міг. Відновив втрачені документи, попросився до штурмової бригади від полку «Азов», пройшов бойове злагодження. На той момент, коли ми писали це інтерв’ю, чоло­вік уже знав, що є бойове розпорядження - скоро виїжджатимуть у Бахмутський район.

Питаю, з якими думка­ми знову збирається на фронт. «Страшно, - за­мислившись на кілька се­кунд, відповідає співрозмовник. - Тепер у мене є родина, тож є, що втра­чати. Але що поробиш? Простіше жити я не вмію. Свою сім’ю, наших людей, рідну землю треба захи­щати. І я, і брат, ми стоя­тимемо на захисті стільки, скільки це буде потрібно».

Джерело: газета "вісті Борзнянщини" від 01.12.2022, Марина ГРИНЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.