Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Загиблий доброволець Ігор Довгий казав матері: «Тепер тобі не буде соромно, що я в армії не служив»

Загиблий доброволець Ігор Довгий казав матері: «Тепер тобі не буде соромно, що я в армії не служив»

 

Справжній боєць зі сталевою силою духу, міцною вірою у Перемогу і з добрим серцем у грудях. Таким його знають побратими. Він боронив країну у складі легендарної 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади, куди беруть тільки найкращих. Крок за кроком у страшних боях відчайдушних гранатометник звільняв українські міста і села від озвірилих рашистів. 2 листопада на Луганщині був його останній бій. Це слово про нашого земляка 37-річного Ігоря Миколайовича Довгого із Шабалинова, який назавжди лишиться для нас Героєм, перед яким ми завжди будемо у боргу, бо ціна перемоги - це ще одне молоде життя захисника



На війну - у день народження дружини

Немає такого дня, щоб не чути було голосіння-плачу. Щодня в наші міста і села везуть і везуть домовини, вкриті жовто-бла­китним полотном. І вже від того людського стогону і надгробного ридання навіть земля здригається і небо падає на коліна...
Скорботний листопад і для Коропщини: одна за одною при­летіли чорні звістки із фронту.

2 листопада у боях на Луган­щині загинув Ігор Миколайович Довгий із Шабалинова. З почес­тями зустрічали свого земляка, з почестями і проводжали в остан­ню путь свого Героя усім селом. Пожурилися люди, поплакали та й розійшлися по домівках, а в будинку Ігоря у кожному кутку назавжди поселився невимовний чорний смуток із заплаканими очима...

Лютий 2022-го. Ігор, який заробляв на життя роботою за кордоном, саме був у селі. Пла­нував, що повернеться до роботи після дня народження сина, якого так рідко бачив. Знав, що на три- чотири місяці знову залишить рід­них, тож хотів, аби синове свято було по-справжньому сімейним.

- Аж тут новина за новиною про те, що росія підтягує до укра­їнського кордону свої війська. Ігор сказав: «Я нікуди не поїду. Боюся одних вас тут залишати», - розпо­відає дружина Інна.

І ось війна. Ігор був одним із перших, хто почав організову­вати місцеву тероборону. Згодом рвався на фронт добровольцем, та все ж вирішив дочекатися по­вістки. І дев'ятого червня він її отримав.

- Повернувся додому із мага­зину такий радісний. Каже: «Мені вже повістку вручили», - згадує Інна той день. - Я в сльози, а він заспокоював: «Не плач. Усе буде добре. Не можуть же всі сидіти вдома, коли у країні війна. Треба комусь її захищати. Я не служив в армії, то хоч зараз буду чимось корисним для країни».

Медкомісія. Очікування дзвінка із військкомату.

- О дев'ятій ранку 28 червня, якраз на мій день народження, - дзвінок: «На завтра маєш бути у Коропі з речами», - розповідає дружина захисника, день наро­дження якої був омитий сльозами, пронизаний тривогою, бо ж чоло­віка збирала на війну.

Рвався удесантники

Їдучи до Житомира на на­вчання, Ігор мріяв потрапити в десантні війська. Знав, що відбір буде жорстким.
- Він не хотів десь просто відсидіти. Він рвався на лінію вогню. Він хотів по-справжньому воювати, - каже дружина. - Відчайдушний такий був. Нічого не боявся.

Місяць навчання у Житоми­рі. Підготовка була серйозною. Багато чому навчився. І ось від­бір. Ігоря зарахували у десантні війська. Оскільки в чоловіка було відкрито чимало водійських кате­горій, шабалинцівцю сказали, що буде водієм.
- Ігор потрапив у 25-ту окрему повітрянодесантну Січеславську бригаду. За документами він рахувався водієм, насправді ж, він був єдиним гранатометником у сьомій роті третього батальйону першого відділення, - розповідає дружина. - Йому пропонували во­зити командира, а він відмовився. Каже: «Я тільки в бій».

Із Дніпра воїнів кинули у Соледар, де готувалися до важких наступальних боїв за Ізюм. Як розповідав Ігор дружині, планува­лося, що на звільнення міста від ворога треба як мінімум півтора-два тижні. А 25-та десантна бригада взяла місто за п'ять днів. Саме бійці цієї бригади першими ввійшли у місто.

«Інно, Ізюм - наш», - почула дружина у телефоні радісний голос чоловіка. - У мене все до­бре». А потім було звільнення Балаклеї 25-ю бригадою. І знову додому добра новина із фронту: «Місто із жовто-блакитним пра­пором уже».

Останній дзвінок

Яке ж то важке чекання звіст­ки із фронту, чекання в молитвах. Чекання щосекунди. І вдень, і вночі.

- Із телефоном ніколи не роз­лучалася, - каже Інна. - Боялася пропустити дзвінка від Ігоря чи повідомлення на вайбер.



На фото вдова Інна ДОВГА із синочком Назаром

- А часто Ігор телефонував?
- Коли хлопці їхали на штурм якогось міста, Ігор писав: «Іду на роботу». І я вже знала, що тиж­нів півтора-два дзвінка не буде. Хоча ж чекала, телефон із рук не випускала. А може. Найдовше чекала звістки 12 днів, - каже молода вдова. - Ігор розповідав, що після звільнення Ізюма та Балаклеї їхня бригада вирушає на Луганщину. Ситуація там ще складніша, напрямки дуже важкі, бої страшенні.

Ще з більшим тягарем на серці чекала новин із Луганщини. Інна пам'ятає кожен день, коли теле­фонував Ігор. Та що там день. Час дзвіночка до секунди. Кожне слово, кожен подих.

- Другого жовтня рано-вранці о 5.57 дзвінок на дві секунди: «Жи­вий. Нас виводять на відпочинок», - згадує Інна. - Через пару днів пише: «Нас вивели. Не ранений. Утомився. Дуже.»

А потім радісна новина: Ігоря на чотири дні разом з дорогою відпускають додому. Мало часу, звичайно, щоб насолодитися те­плом рідного дому і рідних людей. Але яка то радісна і довгождана зустріч. А 13 жовтня знову проводи на війну. Сльози і біль розлуки. Тривоги чекання. І ніхто тоді не знав, що чоловік востаннє в житті обіймає малого синочка, якого любив безмежно, свою люблячу дружину, таку тендітну і таку сильну духом.

Повернувся Ігор до своїх трохи із запізненням, але, казав дружині, не сварили. Свято саме припало на день його повернен­ня - Покрова, День захисника України. Бійцям 25-ї бригади вручили нагороди за відважність, мужність, проявлених у боях за взяття Ізюма. Отримав медаль за взяття Ізюма і наш земляк. Похвалився рідним, фотку скинув нагороди. І знову - в пекло.

Телефонував, казав, що знову йде на роботу, туди, де були і раніше. Заспокоював своїх. Усе буде добре. І завжди з посмішкою це говорив.

Востаннє Інна чула голос чо­ловіка 26 жовтня: «Усе нормаль­но. Лежимо під дощем. Мокнемо. Усі живі».

Першого листопада отри­мала на вайбер повідомлення «Усе добре», а 2 листопада Ігор загинув.


«Надіялася, що це помилка»

- Я спочатку не повірила, коли почула про загибель чоловіка. Надіялася, що це знову якась по­милка сталася, - згадує Інна той страшний день. - Адже такий ви­падок уже був, коли чоловіка вва­жали загиблим. Сталося це якраз на День янгола - день Ігоря. Хлопці ночували під величезним дубом. Аж тут снаряд прилетів. Хлопці загинули. Із сімох, що були під дубом, живим лишився тільки Ігор. Тієї ночі його, мабуть, врятував янгол-охоронець. Та вже по рації керівництву передали: усі хлопці загинули, шукайте іншого гранатометника. Аж тут Ігор по­вернувся до своїх. Живий. Тож і цього разу надіялася, що знову сталася помилка, але.

Слухаю вбиту горем молоду вдову, кожне слово якої скро­плене сльозою, і відчуваю, що той нестерпний біль непоправної втрати наскрізь пронизує кожну клітинку її тіла, кожну частинку душі. Відчуваю якусь таку неба­чену і безмірну, непідробну любов до свого чоловіка, котрий був для Інни всесвітом. Вони, дійсно, були половинками одного цілого, але війна живцем відірвала оте рідне.

- Він був гарним чоловіком. Дуже. - і знову сльози, яких не стримаєш, ллються самі. Так важ­ко говорити Інні про чоловіка у минулому часі - був. - Він любив нас із Назаром. Він жив для нас.
У парі Інні з Ігорем судилося прожити двадцять років. Закоха­лася у нього ще старшокласни­цею. Зустрічі-стрічання.

А після школи майнули разом до столиці. Жили громадянським шлюбом, а сім років тому офіцій­но узаконили стосунки. Первістка дочекалися. Обоє хлопчика хо­тіли. І Бог їх почув - народився Назарчик. Деякий час жили у батьків Інни, згодом свій будино­чок придбали. Обживатися стали.

- Ігор був майстровитим. Мабуть, такого і не було, чого б він не вмів робити. А чого не знає - інтернет виручить. По декілька разів відео перегляне. Як поста­вить перед собою мету, то свого доб'ється, - розповідає Інна. - Цього року були грандіозні плани з ремонту будинку. Але почалася війна. Ремонт уже не затівали...

Каже дружина, що Ігор дуже любив справедливість. Ніколи поза спиною не говорив. Правду різав прямо в очі. Можливо, ко­мусь це і не подобалося, але Ігор не вмів лукавити. Треба комусь допомога - ніколи не відмовить: допоможе. А за натурою - добряк. Навіть нещасне котеня пожаліє.

- Два роки тому повернувся Ігор з лугу. Зайшов у хату, каже: «Вам подарунок». Витягує котеня: худе, мале, ледь живе, з блоха­ми. Каже, знайшов, шкода стало, забрав додому. Викупали, виче­сали малого знайду. У хаті живе, Назаром Ігорьовичем назвали. Колись ми вчотирьох жили: Ігор, я, Назар і Назар Ігорьович. А тепер лишилися у хаті тільки втрьох, - і знову сльози. - Я не знаю, як жити без Ігоря. Усі кажуть, треба жити, та ніхто не каже, як. Прокидаюся - плачу. Не спиться вночі - сльози, ходжу біля фото Ігоря. Я спати лягаю з його речами, бо вони пахнуть Ігорем. Я Назара та Ігоря більше свого життя люблю. Усе б зробила, аби він був живим...

Медаль - то пам'ять велика

Як саме загинув Ігор, дружина не знає. Каже, хлопці, контакти яких мала, на зв'язок не виходять, можливо, їх теж уже немає, бо бої там були жорстокі. Телефонувала командиру, аби переслали Ігорьову нагороду.

Обіцяв переслати, - каже Інна. - Та зараз їм не до нашої нагоро­ди, і я це розумію. Бо коли ми їздили у Дніпро по чоловіка, тіло якого з поля бою змогли вивезти тільки через три дні після його за­гибелі, то хлопців із 25-ї бригади ще тільки привозили до моргу, а деякі тіла ще так і лишалися на полі бою. Тож чекаю зараз ту ме­даль, яка для мене дуже дорога, бо то - пам'ять про чоловіка і тата.

- А Назар знає, що тата не­має?
- Знає, - відповіла. - Бо коли до мене прибігли мама, інші роди­чі, аби підтримати, Назар вийшов з іншої кімнати і питає: «А чому мама плаче? Тато загинув?».

Що там робиться у чутливій душі маленької дитини, тільки Богові відомо. Він по-своєму переживає загибель тата. Плаче, щоб ніхто не бачив. А Інна стара­ється не плакати при синові, аби зайвий раз не засмучувати його. А Назар - так схожий на Ігоря в дитинстві, і за характером такий же, як тато.

Малий так хотів, аби тато по­вів його до першого класу. Але тато на війні. Тільки на фото він бачив свого першокласника, якого так любив.
Не знаю, як жити без Ігоря, - тремтячим голосом каже Інна.
- Усередині все болить і болить. І біль цей, я знаю, ніколи не мине...

Посміхається син лише з фото

Ніяк не може змиритися із загибеллю сина і мама Наталія Миколаївна Пастушенко, яка дала життя чотирьом дітям: трьом синам і доньці. У родині Ігор був найстаршим.

- Я розумію, що Ігоря ми по­ховали вже, але свідомість ніяк не хоче сприймати, що його немає. От не вірю - і все. Здається, ось зараз відчиняться двері - і до хати ввійде син, - каже, плачучи, мати.

Для кожної матері її дитина - найкраща. Але Ігор, дійсно, був дуже гарним сином, яким можна тільки пишатися. І сказано це не для годиться.

- Як же мені важко було рос­тити самій чотирьох дітей, але виростила. Бувало, на чотирьох роботах працювала, аби в них усе було, - розповідає почорніла від горя мати. - Ігорю освіти дати не змогла. Не було за що учити. Сам усьому навчився. Сам рано став заробляти на життя. А ро­ботящий який. Було, кажу: сіно сьогодні привезуть, треба вки­дати. «Не переживай, мамо. Іди на ферму. Зробимо». Приходжу з ферми - сіно в порядку вже. Коли він і встиг. «Ігорю, картопля у мішках не внесена» - повертаюся з робити - бульба вже у погре­бі. Тільки проговори про щось, секундою зробить. Он, грубу сам нам розібрав, склав, ще і плиткою обклав. Та і безвідмовний він був для багатьох: хтось попросить по­могти - летить виручати.

Ігор переживав не тільки за маму. Без опіки не лишав своїх братів і сестру. Прекрасним він братом був.



На фото мама Героя Наталія ПАСТУШЕНКО

- Славік - молодший син - саме у Сосниці вчився. Мені зарплати у колгоспі п'ять років не платили. Ігор же вивчив брата. А коли Славік уже хату купив у селі, то з ремонтом помагав, та не встиг закінчити, - продовжує жінка. - Ну, а Віка була у нього улюбленицею, найменша ж, ді­вчинка ж. Її він дуже балував: одягав, взував. З Києва як їде, гостинців везе сестрі. А вона, як була малою, називала його тато Ігор. Любила його дуже. Вирос­ла вже наша Віка. Сама мамою стала. Та Ігор продовжував її няньчити. І в пологовий возив, і забирав звідти. Здавалося, у нього своє життя, своя сім'я, свої витрати, йому б не до нас. Але ні. Це не про Ігоря. За кожного у родині переживав. Цікавився, мамо, гроші у вас є? А дрова привезені? Йому до всього було діло. Так хотів, що ми ні в чому не знали потреби.

Мамі телефонував Ігор не часто. Зв'язок Наталія Миколаїв­на тримала через невістку. Хоча інколи і набирав тій, яка дала життя.

- Казав: «Тепер тобі, мамо, не буде соромно за мене, що я в армії не служив», - згадує розмову Наталія Миколаївна. - Хвалився, що з ним багато хлопців, які про­йшли АТО. Вони розповідали, що сьогоднішня війна - то справжнє пекло, порівнюючи із АТО.

До речі, крізь жорна АТО прой­шов середній син Наталії Ми­колаївни Віктор. Чекала. Пере­живала. Молилася. Дочекалася. Вірила, що й Ігор теж повернеться додому живим.

Коли захисник приходив у ко­ротесеньку відпустку, звичайно ж, забігав і до мами. А чотирирічний племінник Дамір питав: «Ігорю, а ти путіна вже розгромив?» «Ще ні. Але ми обов'язково перемо­жемо!», - відповів воїн малому.
Не судилося Ігорю зустріти Перемогу, за яку віддав найдо­рожче, що мав, - молоде життя.

Молодий, з доброю посміш­кою, справжній воїн-захисник дивиться на всіх уже тільки з фото. Для всіх він - навіки Герой, якому вклоняємося доземно, та рідним хочеться не Героя, рідним хочеться живого сина, чоловіка, тата, брата, але. Війна лишила рідним тільки теплі спогади про свого воїна. А ще - пекучий біль у серцях. Назавжди.

Джерело: газета “Нові горизонти” від 24.11.2022, Людмила ВЛАСКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Довгий, загинув

Добавить в: