Ведуча єдиного на Чернігівщині радіо місцевої громади розповіла, як проводила ефіри під час бойових дій

 

Їхня робота здається такою ж яскравою, лег­кою і невимушеною, як їхні голоси, що лунають на хвилі 99,2 FМ. Проте це - лише на перший погляд. Адже за дзвінкоголосістю та неви­черпним оптимізмом Ірини Плющ та Влада Мілюкіна, двох ведучих радіостанції, ховаєть­ся щоденна титанічна, майже цілодобова ро­бота. Про довжелезний шлях до здійснення мрії, про ціну популяр­ності та життя у режимі «в ефірі» ми поговори­ли з директором «Радіо Борзна» Іриною Плющ.

Крізь терни до ефіру

Зараз уже важко зга­дати точно, але перше радіо на Борзнянщині «заговорило» десь у 50-60-х роках минуло­го століття. Якийсь час воно існувало практич­но нерозривно з нашою, місцевою газетою, у середині 90-х офіцій­но зареєструвалося як Борзнянське районне радіомовлення. Пів­столітньої його історії вистачило б на окрему книгу, новітньою сторін­кою якої стала транс­формація дротового ра­діо у ефірне мовлення.

«Я прийшла на радіо у 2008 році, - розповідає Ірина, - а десь за рік по­чала активно займати­ся тим, щоб перейти на ефірне мовлення. Адже всім вже було зрозуміло, що дротове радіо «поми­рає», у той час як ефірне було перспективним, а головне - скрізь доступ­ним для слухача: вдома, на роботі, в машині...

Але нам довелося пройти дуже довгий і важкий шлях. Тоді вза­галі ніхто не вірив, що для Борзни виділять окрему частоту. Адже прорахувати її під кон­кретний населений пункт надзвичайно не­просто, потрібно багато погоджень зі Збройни­ми силами, навіть - із сусідніми державами, щоб частоти ніде не пе­рекривалися. Чесно ка­жучи, у якийсь момент навіть я вже не вірила, що в нас щось вийде. Але ми продовжували писати листи, робити депутатські звернення, стукати в усі двері і в один момент пощасти­ло - нам прорахували частоту, на яку одразу ж. з'явилося кілька претендентів! Але тоді, після проходження всіх пекельних кіл, нам вже було за що боротися. І у 2016 році ми успішно ви­грали конкурс.

А вже зовсім скоро Національна рада Укра­їни з питань телебачен­ня та радіомовлення запустила проект - FM- мовлення у кожній гро­маді. Ви не уявляєте, скільки людей тоді до мене телефонувало! Зі Сходу і Заходу, з півден­ної й центральної Украї­ни. Сотні і сотні дзвінків, і кожного цікавило, як у мене взагалі вийшло створити наше радіо. Адже одна справа - мегамедійники з велики­ми студіями та штатом працівників, а зовсім інша - досвід маленької станції. Навіть Нацрада брала мої поради, які включила до своїх ре­комендацій, як крок за кроком дійти до мети. Із найближчих сусідів, які з нами консультувалися, були Мена і Ніжин, які також дуже хотіли за­пустити своє радіо. Але війна завадила довести справу до завершен­ня. Тож на сьогодні по всій Чернігівщині «Радіо Борзна» - єдине радіо громади».

Про виклики і мрії

За кілька років сво­го існування музично-інформаційне «Радіо Борзна» запустило чи­мало цікавих проектів: кулінарна програма, «Мода та стиль», «Іс­торична абетка Черні­гівщини», «Книга перед мікрофоном», «Психо­логічний калейдоскоп», «Великі історії», «Пе­ревір свою ерудицію» чи просто цікаві факти. До записів програм за­лучалися слухачі і діти, спеціалісти своєї справи і просто цікаві люди. А лунала наша радіостан­ція не лише у кожному куточку Борзнянщини, а й на Бахмаччині, Ніжинщині, Сосниччині, Ічнянщині. Слухали її старі й малі, приміром, один ді­дусь і вночі не вимикав приймача - плів коши­ки під ритми улюбленої хвилі.

А потім почалася ві­йна...

«24 лютого мій робо­чий день розпочався о 6.30 - терміново викли­кали до студії, щоб за­писати звернення голо­ви громади до людей, - згадує співрозмовни­ця. - Мене тоді охопив такий страх, страх за свою родину, але я по­спішала на роботу, бо знала - слухачі повинні отримати важливі по­відомлення, що стосу­валися нашої безпеки.

Того ж дня Нацра­да рекомендувала всім перейти на єдиний ма­рафон, щоб кожен міг отримувати оператив­ну інформацію, а також аналіз подій від спеціа­лістів. А нас, радійників, попередили, як діяти у випадку окупації тери­торій. Тож я відразу про­думала, яке обладнання у разі чого швидко хова­ти, а що - й знищувати, щоб ворог не мав досту­пу до ефіру.

А ось до чого я не була готова у перші го­дини повномасштабного вторгнення, то це до повітряних тривог. Ніхто до цього не був готовий. Так склалося, що я про них дізналася однією з перших: знайо­мий із ДСНС скинув на телефон повідомлення: «Терміново в укриття! Небезпека!» Я схопила дітей і побігла до підва­лу, і в цей момент мені подзвонили:

«Треба зробити оголошення про повітряну тривогу». На якийсь момент я за­панікувала, аж до трем­тіння в кінцівках. Сусіди бачили, як я начитувала текст біля підвалу. Звіс­но, повідомлення ви­йшло жахливим, як го­ворили: «Не так тривога налякала, як голос». Я й сама це розуміла, але не було й хвилини на роздуми, як це подати - людей потрібно було попереджати негайно. Так само, практично в домашніх умовах і в режимі реального часу, записувалося ще кілька важливих по­відомлень, наприклад, про рух техніки. Адже тоді важило більше не як воно звучить, а опе­ративне реагування на все, що відбувалося.

Від першого дня ві­йни я фактично пере­стала собі належати, поспішала до студії у будь-яку годину дня і ночі, якщо знову з’являлося щось важ­ливе. Дуже додала ро­боти участь у єдиному марафоні. Адже рані­ше ми могли запро­грамувати ефір зазда­легідь, сьогодні ж геть усе робиться у ручному режимі. Потрібно по­стійно моніторити ефір, вчасно підключатися, поєднувати зі своїми передачами, включати­ся у прямий ефір.

Вистачає роботи на­віть із найпростішим - із музикою. Наші ви­конавці буквально за­сипають пропозиціями забрати у ротацію ту чи іншу композицію. Альона-Альона, Джері Хейл, Ягода, Калуш... І кожну пісню треба прослуха­ти, визначити, чи підхо­дить нашому формату, обробити її, вирівняти по рівнях звучання. Словом, все це - дале­ке від загального уяв­лення «увімкнув і воно саме працює».

Я реально живу за будильником: щогоди­ни в телефоні звучать ті чи інші нагадування. Навіть удома, в магази­ні чи у гостях в одному вусі стирчить навушник - щоб усе контролюва­ти. Божевільний ритм, чесно кажучи, коли ти не належиш собі, своїй родині, а лише роботі. Якось друзі, бажаючи трохи мене розрадити, організували поїздку за грибами. Мовляв: «Завеземо тебе так да­леко, де зв’язку немає, зможеш нарешті роз­вантажитися!» Але, на щастя, 4G й там ловило (сміється), тож я все одно не змогла повніс­тю забути про роботу - запускала в ефір «По­цілунок з привітом».

До речі, наші слухачі надзвичайно люблять саме музичні приві­тання. У моїх колег, наприклад, вони не дуже популярні, а ось борзнянці з радістю ві­тають друзів, колег та родичів із усілякими святами. Саме слухачі попросила поверну­ти програму до ефіру, яка призупинилася з початком відкритих бо­йових дій. Мовляв, на­віть коли йде війна, чи то пак, особливо, коли йде війна, хочеться під­тримати й порадува­ти близьких. І в цьому я абсолютно згодна! Адже пісня і лікує, і до­дає бойового настрою, не дозволяючи опус­кати руки. Я сама собі цього не дозволяю. Бу­ває, й важко на душі, й плачеться перед ефі­ром, але коли вмика­ється мікрофон, зі слу­хачами я ділюся лише позитивом. А там, дивися, й сама вже в кріслі підтанцьовую під якусь композицію.

Насправді, саме ві­йна показала, що радіо повинне бути у грома­ді. Знаєте, на почат­ку вторгнення люди навіть спати лягали з приймачами, боячись пропустити важливе повідомлення. Адже своя, рідна хвиля найоперативніше може говорити про важливе. І це справді круто, що у нас є така технічна можливість. Сьогодні я не будую далеких пла­нів, але ми обов’язково будемо далі розвива­тися та покращувати ефіри, коли подолаємо війну. І повірте, повідо­млення про перемогу на хвилях нашого радіо ніхто не пропустить».


Джерело: газета “Вісті Борзнянщини”, Марина ГРИНЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.