Сергій Хіміч повернувся з Європи, щоб піти на війну і загинув від фосфорної бомби під Мар'янкою

 

Валентину Хіміч війна застала в Києві, а її сина Сергія - за кордо­ном. До рідної Сосниці обоє повернулися за першої нагоди. Мама благала сина, щоб не їхав до України, але він не послухав і вже на­ступного дня після повернення пішов до військкомату. Материнське серце зовсім втратило спокій: тільки б подзвонив, щоб почути його голос. Пізно ввечері Сергій зателефонував на вайбер, але з’єднан­ня не відбулося. Він написав «так, я спати, поки є час». Мама про­читала це повідомлення, тільки тоді не знала, що воно, на жаль, ви­явиться останнім.



23 жовтня Сергію Хімічу мало б виповнитись 36 років. Але війна відібрала його життя жорстоко і безжально. Він пішов у вічність Героєм. У нього був вибір - залишити­ся в Європі, де перебував понад рік і не повертатися до України взагалі. Тільки серце наказало: там війна, ворог вбиває і руйнує. Там мати, батько, сестра, син і їх треба захистити. Мама Валентина Петрівна працювала в Києві вахтовим методом, і коли вогняними кроками вороги за­йшли на нашу землю, була в столиці. Тисячі вибухів, ра­кети над головою, страх, але до рідної оселі добратися було ніяк. Вдома чекали чоловік Павло Іванович, донь­ка Світлана і трійко онуків. Сергій перевозив вантажі і об'їздив всю Європу. Тільки з приходом війни змінили­ся і перевезення. Мамі дзвонив постійно і розповідав: їду зі Швеції до Данії. Тут завантажили бронежилети для на­ших хлопців і тепер везу їх до Німеччини. Там дованта­жили гуманітарну допомогу і далі до Польщі, де вже роз­поділяли це все в різні місця призначення. «Мамо, як би я хотів ці бронежилети привезти відразу до хлопців в Україну. Вони так їм необхідні просто негайно», - ка­зав він.

А тоді ворог став з соромом відступати від Києва, Чернігова. Почала їздити маршрутка з Коропа, і Валентина Петрівна змогла повернутись додому. Повернувся і син, хоча мама благала не робити цього. Вже наступного дня пішов до військкомату і 4 квітня при­знався. Спершу перебував у Десні, де сталися два вели­кі обстріли. Перший раз ворог бив по казармі, а вдруге по поселенню. Тоді загинуло багато наших воїнів. Сергію пощастило, і смерть його обминула. А тоді їх перекинули на Донбас, під Мар'янку, на нульову позицію. Серця рід­них розривали тривоги: тільки подзвони, щоб почути го­лос. Напередодні 8 серпня, пізно ввечері, Сергій набрав мамі по вайберу. Валентина Петрівна почула виклик, провела пальцем, щоб прийняти дзвінок, тільки з'єднан­ня не відбулось. Мабуть, син в тому місті, де слабкий інтернет. Він написав повідомлення «так, я спати, поки є час». Мама прочитала його. А наступного дня телефон мовчав. Не подзвонив і післязавтра.



12 серпня батьки поїхали до Чернігова, щоб забрати авто сина, яке знаходилось на фірмі, де працював Сергій далекобійником. По дорозі подзвонила двоюрідна се­стра до Валентини Петрівни і сказала, що їх сина вже нема... Земля поплила з-під ніг...

А тоді пішло найстрашніше - чекання, поки його тіло привезуть до рідної землі. 5 днів ніякої інформації ні­хто не надавав взагалі, хоча його привезли до моргу Дніпропетровська. Загинув Сергій 8 серпня, а в останню путь проводжали 17-го - між цими датами вакуум.

Віддати шану Герою прийшло багато людей. Його всі любили. Він завжди посміхався сусідам, коли вітався з ними і щиро жартував. У нього було багато друзів.

- Як не важко було, та до 40 днів я на могилу не ходи­ла. А тепер їду майже через день. Бачу, що хтось зали­шає квіти. То троянди лежали, то гвоздики. А хтось і чоло­вічий одеколон залишив. Син ходив до Сосницької ЗОШ І-ІІ ст. (В'юнище). Його однокласники встановили на шко­лі меморіальну дошку на його честь. Він машини дуже любив. Батько навчив його їздити. А тоді пішов навчатись до ліцею і вже там отримав водійські права. Закінчив і Глухівський інститут. Пішов до арміі. А коли повернув­ся, влаштувався водієм і весь час кермо з рук не випус­кав. Працював у Коропі. Там і дружину знайшов. І онука Іллюшу нам подарували. А тоді розлучились якось так безглуздо. Він хотів у Сосниці жити, а вона не захотіла переїздити. П'ять років, як не жили, але зв'язок підтриму­вали. Він до них їздив часто провідувати сина. Нічого для нього не шкодував. Іллюша до нас теж приїздив. Робив і тут на КАМазі у фермера Макухи, і в Козелецькій агро­фірмі КАМаза водив. А тоді поїхав до Чернігова і від тої фірми вантажі на фурі по Європі возив. Об'їздив її всю за півтора роки, - зі сльозами на очах розповідає мама. Батьку інструментів накупив у подарунок. Він любив го­сподарювати з дитинства.

Проводжати Сергія приїздив директор фірми, де син працював, і побратими, з якими він вою­вав в одній бригаді. Вони і розповіли, як він загинув. В ту страшну хвилину фос­форна бомба забрала багато життів. Спалах був потужний і яскравий. Ті, хто в цю хвилину знаходився в окопі, зазнали пошкоджень менше. Сергій стояв біля нього і від вибу­ху його кинуло до ями. Товариш побачив, як він полетів ниць. Кинувся до нього, щоб витягти наверх. Зняв з нього броне­жилет, щоб вага була меншою. На жаль...

Довідково: Унаслідок удару фосфорною бомбою спалахує сильна пожежа, яку важко загасити. При потраплянні на шкіру людини білий фосфор, яким заряджені боєприпаси, викликає важкі хімічні опіки. Білий фосфор – отруйний для людини. Смертельна доза становить 0,05-0,15 г. Ця речовина може викликати ураження кісток та кісткового мозку, омертвіння тканин – людина отримує не просто опіки, а глибинні рани.
Радіус ураження фосфорної бомби – 150 метрів. При використанні проти військових цілей, розташованих усередині або в околицях населених пунктів, зброя, що містить білий фосфор, за міжнародними угодами (Протокол III до Конвенції про конкретні види звичайної зброї), заборонена до застосування. В мережі можна знайти чимало радіоперехоплень, на яких чутно, як військові рф хваляться своїм родичам, що застосовують заборонені фосфорні бомби.





- Коли Сергія привезли додому, то його голова вся була чорна. Від високої тем­ператури фосфорної бомби кров запеклася, - плаче згорьована мати.

Ранених і убитих чоловіків звідти ви­везли. В бронежилеті залишився і теле­фон. Зараз Мар'янка під окупацією воро­га. А скільки наших солдатів там залиши­лося навічно.

- Є люди, які кажуть, що чоловіки туди заради грошей ідуть. Вони в пеклі нас за­хищають. Я дитину свою поховати змог­ла, а скільки ніколи не дочекаються - від вибуху тіло розірвало на шматки і роз­кидало так далеко, що нічого не знайти. Син колись в армії почав палити, а коли повернувся, кинув і 15 років до цигарки не доторкнувся. А коли попав на передо­ву, то закурив, казали друзі.

- Ростили діточок і ніколи не подумала, що сина заховаємо в 35 років. Старша на 4 роки донька Світлана і Сергій дружили. Він сміливий був і завжди захищав слаб­ших. Ще, коли навчався в нашому ПТУ, займався вільною боротьбою.

До всіх до­бре ставився і його ніхто ніколи не обра­жав. Плачемо за ним. В Світлани є трійко діток. Зараз в межах безпеки вона з ними
виїхала за кордон. І мене з батьком теж забирала, та ми не погодилися. Нещодавно Іллюша гостював на каніку­лах. Тут наша земля, і звідси нікуди, - каже Валентина Петрівна.
Україна обов'язково переможе. Загоїть рани зем­ля, відбудуємо зруйновані міста і села, тільки не всі по­вернуться додому. Ми все життя будемо оплакувати їх. Ніколи не забудемо і не вибачимо недожитих життів, зни­щеного щастя. Ніколи.

Наталія МАТВІЄНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.