Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » У батьків захисника Максима Шульги кожен день починається і закінчується біля могили єдиного сина
Рекламодателям

Радио
Радио

У батьків захисника Максима Шульги кожен день починається і закінчується біля могили єдиного сина

 

У Івана Михайловича і Надії Дмитрівни кожен день починається і закінчується біля могили єдиного сина Максима.
Він був і буде їхнє все: любов, надія, гордість, краса... Батьків з синочком навіки розлучи­ла клята війна. 7 жовтня був би Максимів 29-й день народження. День спога­дів, смутку і розпачу. Без сина. Якби можна було, батьки нікуди і не йшли б від сина...



КУРСАНТ ЛІЦЕЮ І УНІВЕРСИТЕТУ

За мирного життя військовими стають не випадково. І Максим Шульга ще у 15 років, після 9 кла­су, прийняв усвідомлене рішення - вирішив вчитись у чернігівсько­му ліцеї з посиленою військово- фізичною підготовкою. І досить успішно закінчив його, з середнім балом атестату більше десяти.

- Куди далі? - запитував у ньо­го тато. - Давай, може, у поліцей­ський вуз чи юридичний.
- Ні, я хочу у військовий, - відпо­відав. - А ще я люблю ліс, природу, екологію.

І поїхали вони до Харкова, домо­вившись так: подасть Максим до­кументи до військового вишу й ін­шого - на цивільну спеціальність. Скрізь його брали на бюджетне навчання.
- В університеті імені Докучаєва аж на три факультети - лісово­го господарства, захисту рослин, обліку і фінансів, - згадує Іван Михайлович. - Декан факультету лісового господарства пропонував одразу віддати оригінали докумен­тів і говорив, що Максим навіть буде старостою курсу. Я його від­мовляв від військового напряму. А він сказав: «Ні, тату, це моє. Я хочу бути військовим. Відслужу роки - тоді і стану цивільним».

Так, у 2010 році Максим Шульга став курсантом Гвардійського ор­дена Червоної Зірки факультету військової підготовки імені Верхо­вної Ради України Національного технічного університету «Харків­ський політехнічний інститут».

- І був наймолодшим курсантом, не було йому ще 18 років, і з усьо­го курсу - він один після військово­го ліцею. Коли складали присягу, то він тоді не міг поставити під­пис. Зробив це в повноліття вже. Його спеціальність - радіаційний, хімічний і біологічний захист (РХБ захист) та екологія. Випуск курсу був не в червні, а достроково 28 лютого 2015 року у зв'язку з ві­йною, яку називали АТО, - продо­вжує батько.

Максим закінчив університет з червоним дипломом і золотою ме­даллю. А під час навчання працю­вав над науковою роботою з хімії (по РХБ захисту), яку включили у видану книгу. На захист роботи він не зміг поїхати до Львова, бо пере­бував в АТО. Двічі їздив у Київ на Міжнародний конкурс української мови імені Петра Яцика. Звідки у 2011 році привіз диплом за тре­тє місце, а у 2012-му - за перше.

І в ліцеї, і у виші його відзначали грамотами за успіхи у навчанні, фі­зичній підготовці.

У Харкові юнак познайомився з дівчиною. Закохані були разом п’ять років і побралися два роки тому. Максимова дружина була кулінаром та підписала контракт на військову службу у частині, де служив чоловік. І молоді вірили, що попереду ціле життя, що все встигнуть... Так і мало б бути, а тут війна.

ЗАХИСНИК-ОФІЦЕР, ГІДНИЙ НАГОРОД

Максим раз у рік бував удома у батьків - так за усі 12 років навчан­ня і служби. Приїздив максимум на тиждень. Така доля військово­го, який відданий присязі, та ще й у час, коли велись бойові дії на Сході. Він був начальником служ­би РХБ захисту 32 реактивного артилерійського полку морської піхоти в Одесі. А в зоні боїв - на­чальником штабу дивізіону.

- Сину пропонували перейти до штабу військово-морських сил в Миколаїв або до штабу в Києві, але він не хотів залишати своїх підлеглих. Була навіть можливість поїхати за кордон на навчання. Адже він закінчив курси з англій­ської, вільно розмовляв. Екзамен з англійської у генштабі у Києві у нього приймали американці. Але повномасштабне вторгнення ворога завадило дальшому на­вчанню - Максим не схотів по­кидати своїх побратимів. Для них він був не просто команди­ром, а й другом. Його друзі роз­повідали, що Максим був спра­ведливим, чесним, відданим справі служіння Батьківщині.

У свої 28 років Максим Шуль­га мав звання майора. За служ­бу його нагороджували грамо­тами, відзнакою командувача об’єднаних сил «За звитягу та вірність», «За досягнення у вій­ськовій службі», медалями «10 років сумлінної служби», «За­хисник України», «За досягнен­ня у військовій службі» ІІ ступе­ня від Залужного, орденом «За захист Батьківщини». Два роки тому Максимові подарували наручний годинник від Міністра оборони України. У квітні цьо­го року офіцера указом прези­дента нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ сту­пеня. І орденом «За мужність» ІІІ ступеня. На жаль, посмерт­но. Батьки мають честь горди­тись таким сином. І яке було б щастя чути про його заслуги перед українською державою і народом від нього самого. Та безмежно жаль.



У синовій кімнаті мама і тато зробили куточок пам’яті з усьо­го, що миле їхньому серцю, що нагадує про військову звитягу їхнього Максимка. Без болю і не уявити, скільки разів вони заходять сюди і поглядом, і руками обіймають своє найдо­рожче.

«ЯК ЩОСЬ СТАНЕТЬСЯ, ПАМ’ЯТАЙТЕ: Я ВІЙСЬКОВИЙ. І ЩОБ ВИ НЕ ПЛАКАЛИ...»

Так говорив Максим бать­кам усі ці вісім років з 2014-го. А вони молились Богові, щоб уберіг їхню кровиночку. І синові телефонні дзвінки були най­більшою радістю їм. Та остан­ній місяць син дзвонив рідко, розмовляв помалу - здебіль­шого писав смс-ки: все добре.

- 13 червня об 11-ій вечора ми з ним поговорили востан­нє. І Максим весь час кудись дивився вгору. Мабуть, спостерігав. Я запитував: як у вас, тяжко? А він відповідав, що ні. У Telegram я постійно відслід­ковував, чи заходив. Так і того злощасного дня, 14-го. І перед­чуттів ніяких не було.

Це було о сьомій вечора. Я копирсався у машині і чую Надя кричить: він живий! Серце йокнуло. Не хотіли вірити. Але командир подзвонив: «У нас біда». У них там, напевно, було пекло. Від Максима чув: «я смерті не боюсь, як щось станеться, пам’ятайте: я військовий. І щоб ви не плакали.». На що я йому казав: це погано, що ти втратив відчуття страху. Та що можна було вдіяти?..

Це вже потім Максимів друг розповів нам, що ворог ліз так, що не встигали відбиватись. Їх об­стрілювали по сім-дев’ять літа­ків - вони збивали. Командир цінував Максима і казав: «Я не встигав йому слово сказати - і вже ракета полетіла. так він швидко думав і реагував». На командному пункті було шість чоловік. Загинув того дня тіль­ки наш син, - замовкає Іван Ми­хайлович.

Відчувала весь час нашої роз­мови, як це нестерпно боляче розповідати про дорогу дитину у минулому часі. Та Іван Михайлович мужньо тримався. А от з Надією Дмитрівною ми проплакали б. мужності нам не вистачило б.

Молодий військовий, офі­цер Максим Шульга загинув на Донеччині біля села Вірівка Покровського району. Там побратими і могилку насипали з останків. В Одесі у його вій­ськовій частині прощались зі своїм командиром, побрати­мом, другом. Максимові бать­ки їздили туди на опізнання. Навіть страшно уявити, що їм довелось витримати. У Новгороді-Сіверському прощалось на колінах зі сльозами із захис­ником пів міста. Та якби ж мож­на було забрати батьківський біль.







- Уже опісля мені згадалось, що снилося, як на виїзді з міс­та ніби грав духовий оркестр, а Максима не було. А на 41-й день після загибелі наснився син, весь спітнілий і побіг.

Кажуть, що найкращих Бог забирає рано. А тих, хто по­клав душу свою за друзів сво­їх, забирає одразу в рай. Таким і був Максим Шульга - добрим другом, чесним командиром, мужнім і вірним військовому обов’язку воїном, справжнім героєм. І ТАМ з усім Небесним військом майор Максим Шуль­га захищає нас. Недаремно ж він побіг.
Світла і вічна пам'ять тобі, Максиме!

 Джерело: газета "Сіверський край" від 06.10.2022, Тетяна МАЛАЙ

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Шульга, захисник, загинув

Добавить в:
 
 


Центр Комплект