Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » У Павла Медвідя, який загинув на Херсонщині, сиротою залишився 10-річний син
Рекламодателям

Радио
Радио

У Павла Медвідя, який загинув на Херсонщині, сиротою залишився 10-річний син

 

Лишень тридцять три роки життєвого шляху доля відміряла Павлу Медведю з Атюші. Молоде життя обірвала проклята війна у пекельних боях на Херсонщині. Рідна Атюша зустрічала свого Героя на колінах. В останню путь проводжали Павла теж усім селом.



Як же часто нам до­водиться чути, що Герої не вмирають. З однієї сторони це є правда, бо ж вони, наші захисники, котрі віддали своє життя, захищаючи рід­ну землю, житимуть доти, поки не згасне пам'ять про них. Але ж як пояснити ди­тині, що тато чи мама його більше не приголублять, не поцілують, не дадуть батьківську пораду. Як зми­ритися дружині чи матері з втратою найріднішого, найдорожчого, єдиного і коханого... Важко це все. Дуже важко.

Але для нас, для україн­ців, чужих захисників нема, як і нема чужого горя. Нині біль та розпач - одні на всіх. Коропська громада зустрічала свого героя стоячи на колінах.

18 вересня, коли Павло Медвідь вос­таннє їхав додому, у свою рідну Атюшу, небо ридало. Разом із погодою сльози проливали й односільчани загиблого воїна. Під до­щем, по калюжах чи не все село зійшлося, аби по-людськи зустріти того, хто віддав за нашу країну найцінніше - своє життя. А наступного дня так само всі разом проводжали Павла в останню путь, встеляючи дорогу квітами.
Сиротою залишився 10-річний Ярослав. Не ста­ло люблячого батька, тур­ботливого брата, вірного товариша, привітного одно­класника, світлої людини.

Добрий,ширий, чуйний

Павло був найменшою дитиною у родині Медведів, один із трьох синів у батьків. Та доля із самого малку не зовсім привітною була до братів Медведів: рано помер тато і мамі самій довелося ставити на ноги хлопців. Павло ріс до­брим, привітним, чуйним. Таким його запам'ятали й однокласники.

Після школи Павло Медвідь поїхав до столиці здобувати фах електрозварювальника у професійно- технічному училищі. А тоді й до армії пішов на строко­ву службу. Але своє життя зі столицею Павло пов’яже на багато років. Бо ж і пра­цюватиме там, і саме в Києві познайомиться зі сво­єю майбутньою дружиною Еллою. Та, одружившись, подружжя переїжджає до Атюші, купує будинок і че­кає на первістка. Яросла­вом назвали синочка.

Кілька років тому по­мерла у Павла мама, а у березні цього року не стало у чоловіка і дружини. Хво­роба забрала Еллу.
А що ж тепер буде з ди­тиною? Останні пару років Ярослав у бабусі в Ірпені жив, бо ж мама хворіла, а тато по заробітках мотав­ся. Нині, після смерті обох батьків, опіку над дитиною оформляє бабуся.

Знаєте, як кажуть, що про померлого - або до­бре говорити, або взагалі ніяк. Та Павло був такою людиною, що нічого по­ганого про нього й не ска­жеш. «Добряк, трудяга», - говорять про нього од­носельці. Ніколи і нікому не відмовляв. Що його не попроси - завжди зробить. Безвідмовний.


Мали розмову з одно­класницею та кумою Павла - Оксаною Бас.

- Він хоч був і наймен­шим із братів, але фінан­сово при змозі допомагав найстаршому Олексію, бо ж той хворіє. І на харчування гроші давав, і за комуналку платив. Так він мені розпо­відав, - говорить Оксана.

Міг не йти воювати

У квітні багато наших земляків отримало пові­стки. Принесли її і Павлу. Пройшов комісію - і на війну. 30 квітня атюшанин був мобілізований. Розподілений у 24-ту окрему механізовану бригаду. На посаду навідника мотопіхотного відділення. Загинув 13 вересня  на Херсонщині.

Чи міг би Павло уник­нути мобілізації? Не йти воювати? Звичайно. Бо ж він - батько-одинак. Та й здоров'я у нього не відмін­ним було. Але на запитання у всіх лікарських кабінетах відповідав лиш одне: «Здо­ровий. Нічого не турбує».

- Ми балакали з ним про те, що він має право не йти воювати. Але для себе він твердо вирішив, що це його обов'язок. Казав мені: «У мене син. Заради нього мушу йти воювати», - роз­повідає Оксана. - До речі, скільки ми з ним не говори­ли, постійно чула від нього: «У мене син. Хто ж, як не я, піде на війну».



Розповідала Оксана, що час від часу вони зідзвонювалися. Про різне говорили: і про мирне життя-буття, і, звичайно ж, про війну. Чи страшно було Павлу під кулями? Аякже. Але жодного разу він про це не обмовився. Бо ж, мабуть, не звик жалітися. За сина переживав, за братів.

Воїнів часто переки­дали з позиції на позицію. Куди ж саме - не розказу­вав. Лиш казав: «Нас знову везуть».

- Востаннє ми з Пашею на День Незалежності пе­реписувалися. Він мене зі святом привітав, я його теж. Я запитала: «Як ти? Де ти?». Де він є, звісно, - мені не сказав би. Лиш напи­сав, що у них дуже гаряче. Навіть голови підняти не можна. А ще написав, що у них на той момент були страшенні втрати: 80 чоло­вік із 100, - розповідає кума атюшівського Героя. - Що­разу, коли ми спілкувалися, у голосі Павла відчувався страх, але про те, що йому страшно чи він жалкує, що пішов на війну, я не чула. Він для нас - справжній Герой.

Джерело: газета "Нові горизонти" від 29.09.2022, Ірина БОРОВСЬКА

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Медвідь, Атюша, загинув

Добавить в:
 
 


Центр Комплект