Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » На фронті чекають не лише «Хаймарси» з Америки, а й «кікімори» з Прилук
Рекламодателям

Радио
Радио

На фронті чекають не лише «Хаймарси» з Америки, а й «кікімори» з Прилук

 

«Найбільша відзнака для нас, коли хлопці приходять і особисто дякують за сітки і кікімори».

У їдальні одного з навчальних закладів Прилук (кому треба - знають якого, а рашистам знати не потрібно) кипить робота. Їжею, щоправда, не пахне, а замість сто­лових приборів у руках людей - ножиці. Тут вирізають смужки для маскувальних сіток, поряд в'яжуть кікімори (спеціальні маскувальні халати для військових - пе­реважно, для снайперів), а в спортзалі неподалік з нарізаних смужок ці самі сітки в'яжуть.

Раїса Костянтинівна Сенченко, білявка з мінімалістським стилем у одязі (одяг­нена у джинси і светр), плете кікімори з 6 березня. Родом вона з Нового Бикова, де півтора місяці стояли окупанти. Там хо­дила до школи, яку вони розбили. Зараз працює у Прилуцькому закладі дошкільної освіти № 15.

- Плести сітки і кікімори сюди ходили наші логопеди, вихователі, їх помічники, - розповідає. - Я з першого дня не могла, бо хворіла. Коли прийшла, спочатку різа­ла смужки на сітки. Для цього спеціаль­них навиків не треба, головне - бажання. Та й кікімори плести не дуже важко. Ди­віться: вставив гачок, потягнув, вису­нув.

Плетіння волонтерка поєднує з чергу­ванням у дитсадку. Вдома на неї чекає люблячий чоловік Анатолій. Йому - 57. Свого часу воював в Афганістані. Отри­мав Орден Червоної Зірки, який, як пише «Вікіпедія», вручався лише за особливі заслуги в обороні СРСР. На нинішню вій­ну, хоч і дуже хоче, але через інвалідність піти не може. Тож до допомоги, яку його дружина надає ЗСУ, ставиться дуже-дуже позитивно.

Валентина Володимирівна Левська до пенсії працювала медичною сестрою. До­помагати воїнам почала з 3 червня. Доти не могла, бо водила онука до школи. Тож, щойно почались канікули, взяла до рук но­жиці і гачок. Привела її сюди кума, хоча ще раніше син готував у дворі цього на­вчального закладу «коктейлі Молотова» - пляшки з запальною сумішшю.

- Війна закінчиться нашою перемогою, - впевнена пенсіонерка. - Інакше навіщо ми сюди ходимо? Дуже приємно, коли ба­чимо результат своєї праці. Недавно, на­приклад, приходив до нас сюди хлопчина, який після поранення лікується у шпита­лі. Сором’язливий такий, тихий. Замовив нам кікімору на себе. Викройку зробив сам. Попросив, аби зв’язали її за 3 тиж­ні. Ми за 4 дні все зробили! Дуже хочемо, щоб всі наші воїни повернулись живими.

Прилучанка Людмила Миколаївна свого прізвища не називає. Не хоче зайвої сла­ви, але про роботу, на яку вперше при­йшла 10 березня, розповідає охоче.

- Не можу спокійно сидіти вдома. Що не робиш, а у голові одне-єдине: що ти зро­била для перемоги? Хочу, аби вона вже швидше настала. Щоб у дітей все добре було і у внуків, і у правнуків.

Правнуків у пенсіонерки вже двоє, хоча вона ще порівняно молода - цьогоріч святкувала 70-річчя.

А от Валентина Василівна Крилова за місяць відзначатиме 76-ті роковини. Прав­нук, щоправда, у неї «лише» один.

- Прийшла сюди 21 березня, - розпові­дає прабабуся. - Хотіла раніше, але не­сила встати було через хворобу. Лише спостерігала з вікна синової квартири, як люди тут у дворі працюють. Хвороби дошкуляють їй і тепер.

- Поліартрит ось руки покрутив, - су­мує. - Глаукома з катарактою нормаль­но бачити не дозволяють. Діти лають: куди ти, мовляв, зі своїм здоров’ям хо­диш? Але я їм твердо сказала: працюва­тиму до кінця, до перемоги!

- А скоро перемога, Валентино Васи­лівно? - запитую. - Як думаєте?
- Думаю, швидко вона не прийде. Бачи­те, он путін знову братію збирає.

- Так вже ж по колоніях.

- Але то самі «отпєтиє» люди!

Напарник пенсіонерки (сидять за одним столом) Володимир Іванович, коли буде перемога, передбачати не береться, але підкреслює, що вирізати смужки для сіток ходить із задоволенням.

- Робота це спокійна, - каже небага­тослівний чоловік. - Люблю таку. Хоча у нас спокійної роботи ніколи не було. «У нас» - це у музикантів. Володимир Іванович - львів'янин. Більше двох де­сятиліть грав там на гобої в оркестрі при драмтеатрі. До Прилук приїхав за сімейни­ми обставинами. Його зять, отець Віталій, настоятель Собору Різдва Богородиці, також волонтерить. На службі пенсіонер почув, що потрібні руки для плетіння сіток.

- Вони і досі потрібні, - каже. - Будь- хто може прийти. Навіть, дитина. Що не зрозуміло, можна спитатись. Допо­можемо.

Таїсія Семенівна Чеботарьова працю­вала раніше у нафтогазовидобувному управлінні. У Прилуках живе з 1969 року, а коренями - з Донбасу. Батьки жили під Дебальцевим. Коли помер батько, Таїсія Семенівна поїхала доглядати стареньку матір. Так вдвох вони зустріли 2014 рік.

- Стріляли і бомбили просто біля нас, - згадує з жахом. - Нас, на щастя, не зачепило. Коли наші виходили з Дебальцевського «котла», змогли виїхати і ми з мамою. Зараз її, на жаль, вже немає.

А коли 24 лютого все почалось тут, мене накрили спогади так, що боялась з хати виходити. Дуже вдячна сусідам, які приносили мені тоді хліб. Досі плачу від вдячності.

Коли пенсіонерка потроху оговталась, дочка привела її плести сітки. Було це 10 березня. Попервах ходила на роботу з тривожною валізкою. Також каже, що пра­цюватиме до перемоги.

З 31 травня плете маскувальні сітки Та­мара Миколаївна Носенко. їй - 71. До пенсії працювала головбухом у держлісгоспі.

- Дуже люблю цю справу, - зізнається.

- Вдома вишиваю хрестиком і гладдю, в’яжу. Тож і цим, і своєю колишньою робо­тою розвинула посидючість. Лише вона, а ще бажання - ось все, що потрібно, аби плести сітки... Думаю, що перемога близько, - додає після паузи.

- А як її зустрічатимете? Що роби­тимете у цей день?
- Буду молитись, Богу дякувати, що захистив наших воїнів. Ми і сітки в’яже­мо з молитвою.

Галина, симпатична жіночка у джинсовці, також працювала головбухом, але у школі мистецтв. Розрахувалась перед самісінькою війною. З початку березня ходить «на сітки», як на роботу. Раніше і на вихідних ходила, зараз, як і всі, лише у робочі дні.

- Іноді буває, що нема можливості. Тоді беру тканину додому. Поєдную з домаш­ньою роботою. Залила, для прикладу, консервацію. Аби просто так не чекати, ріжу стрічки.

Також зізнається, що не покине цю справу до перемоги.

- Нам перемога дуже потрібна! І як­найшвидше. Аби хлопців наших менше гинуло, аби наші воїни повернулись до­дому. Дуже чекаємо з фронту нашого викладача (він вчить сина) Олександра Михайловича Ярмошенка. Він музикант, трубач. Його всі в Прилуках знають...

- Не так сталось, як чекали рашисти, - долучається до розмови Антоніна, що ріже смужки за сусіднім столиком. - Укра­їна не здається. І не здасться ніколи. Ми обов’язково переможемо!

Жінка при цьому - сама серйозність. Колеги кажуть, таке буває рідко. Антоніна тут - найбільша веселунка. Жарти, анекдоти, дружні кпини звучать від неї постій­но. Але є теми, на які не жартує.

- Думаю, перемогу будемо зустрічати навесні, - продовжує жінка.

- Ви особисто як зустрічатимете? - запитую.
- Плакати буду від радості. Ридати. І качатись у квітах. Їх у мене багато.

- А якщо перемога буде взимку?

- Тоді у снігу буду качатись, - відпові­дає моментом. - Це ще краще. М’якіше...

- 28 лютого наша перша сітка була на­тягнута між деревами у дворі цього на­вчального закладу, - згадує, як все починалось, Вікторія Вольвич. Вона - приват­на підприємиця і координаторка плетіння сіток і кікімор. - Падав сніг, а люди різали тканину і плели.

Показували, як це робити, знавці. Одна з них, киянка, а родом - прилучанка, Лілія, що плела сітки з самого 2014 року. Тепер жінки самі є наставницями. Коли був там, до них, наприклад, приходили переймати досвід майстрині Линовицької ОТГ, які за­ймаються такою ж справою.












- Почалось все з того, що прочитала на теренах Facebook оголошення: по­трібні пляшки для «коктейлів Молото­ва». Купила паливо, зібрала по сусідах пляшки, ввечері 25 лютого вже була тут.

Тоді у Прилуках не лише «коктейлі» ви­готовляли, а і збирали допомогу, варили і передавали їжу хлопцям на блокпости і, звісно ж, плели сітки. І плетуть донині.

З матеріалом проблем, зізнається Ві­кторія, немає. Використовують відходи швейного виробництва. Особливо вдячні жінки за матеріал директорці одного зі швейних підприємств - пані Ірині. А от з основою для плетіння - гірше. Раніше сіт­ки для цього привозили з ринку Барабашово, який згорів.

Проте найнагальнішою потребою є ро­бочі руки. Волонтери будуть раді всім. Всіх навчать вирізати і плести. А ще пока­жуть, як результатами вашої праці корис­туються кінцеві адресати.

- Прошу військових за можливості ски­дати відео, що чи кого накрили тим, що ми зробили, - розповідає Вікторія Вольвич. - А найбільша відзнака для нас, коли хлопці приходять і особисто дякують за сітки і кікімори. Але хочу наголосити, що працюємо не для слави, не для рекордів. Працюємо на перемогу.

Джерело: газета “Прилуччина + Прилучаночка” від 15.09.2022, Андрій БЕЙНИК. Фото автора.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: кікімори, плетіння, сітки, Прилуки

Добавить в:
 
 


Центр Комплект