Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Переселенка з Ізюмщини мріє знайти житло, бо не зручно зловживати гостинністю приймаючої сторони

Радио
Радио

Переселенка з Ізюмщини мріє знайти житло, бо не зручно зловживати гостинністю приймаючої сторони

 

Довго не затримувалися — що можна робити в селі, яке неодноразово підда­валося авіаударам, обстрілювалося з гармат та мінометів, з розбомбленою сільською радою, зруйнованою школою й медпунктом, перебитим водопрово­дом, лінією електропередач та переля­каними людьми. Отож підживившись у місцевого населення хто що встиг віджа­ти, загарбники поспішали вглиб країни — денацифікувати та демілітаризувати мирне населення. Люди ж, по суті, були залишені самі на себе. Та навіть за цих обставин, не зважаючи на постійні при­ниження, яких сільчани зазнавали від військових зайд, серед них знаходилися такі, хто навіть радів окупації. Особли­во після того, як туди почали завозити російську гуманітарку. Раз на місяць — продуктові набори в обмін на відсутність світла й води, завізного газу, принижен­ня й можливість жити спокійним роз­міреним життям.



На знімку: Вікторія та Максим БУДЯНСЬКІ з Лілею ОКСИМЕЦЬ на осінньому городі


— Вікна в нашій хаті повилітали в один з чергових авіаційних «прильотів», — згадує Віка.

— З ваших нікого не зачепило? — за­питую. — Мабуть, доводилося часто хо­ватися в укриття?..
— Спочатку ховалися всі — хто куди міг, а потім так вже звикли до обстрілів та нальотів, що просто перестали на них зважати. Ми якраз на дитячому майдан­чику з Максимком були, коли до нас при­летіло. Прийшли додому, натягнули на вікна плівку та й жили собі далі. По селу так було у багатьох. Здається, що жили одним днем, утім, якщо можна було те називати життям, — тихо додає, опу­стивши голову.

Видно було, що ті спогади ще й сьо­годні даються Вікторії з труднощами. Куди говіркішим виявився Макс. Той без особливого смутку розповідав і про ви­биті в хаті шибки, і про військову техніку на вулицях рідного села, дуже сильні ви­бухи, від яких аж земля двигтіла і вуха за­кладало, і про те,як нова влада видавала їм хліб — по буханці на кожного, і як йому хотілося замість консервів цукерок.

Будь-що дістатися до своїх — ця думка сиділа в голові у Віки від самого початку окупації. Але як? Куди їхати? З ким? Мама виїжджати зі своєї хати на­відріз відмовилася. Навіть дров купила, щоб зимувати в напіврозваленій, зате власній хаті. Для 14-річного брата Саш­ка ця дорога могла бути небезпечною, оскільки на той час вже багато говорили,

що підлітків рашисти можуть відправити до Росії. Можна було б до рідні на Чер­нігівщину, але бабуся дала чітко зро­зуміти, що доки їм дають російську гуманітарку, нехай сидять вдома й нікуди не рипаються. І все ж Віка вирішила ри­зикнути. Не заради себе — заради сина. Ті п’ять кілометрів від села до Печенігів через рашистські блокпости, які вона з Максимком долала пішки, з обшуками, кпинами та глузуваннями стали для неї найдовшими та найстрашнішими в жит­ті. Кожен наступний крок до українського блокпосту, здається, фізично відчувала, що в спину їм дивляться дула ворожих автоматів, готових вистрілити будь-якої хвилини.

У Печенігах вже були наші, вони й направили біженців до волонтерсько­го штабу. А вже волонтери допомогли Вікторії з Максимом сісти на поїзд до Києва, затим самі вже добиралися елек­тричкою до Носівки. Саме тут доля звела Вікторію з Лілією та її родиною. Тут їх з Максимком прийняли, дали дах над го­ловою, захист і підтримку.
— А знаєте, що сказав Максимчик, зайшовши до обійстя Оксимців? — впер­ше за час нашої розмови усміхнулася Віка. — Ого, каже, у вас тут навіть усі вік­на цілі.

— Приїхала Віка дев’ятнадцятого липня, а вже наступного дня попросила провести її до центру зайнятості, аби допомогли з працевлаштуванням, — підключається до розмови Лілія. — Та проблема була в тому, що дівчина ж не встигла розрахуватися за попереднім місцем роботи - довелося трохи помо­рочитися. Але на облік ставати теж не захотіла, шукала собі роботу. Незабаром і знайшла - в одному з магазинів мережі «Аврора».

— Дуже шкода, що так трапилося з цією дівчинкою та її родиною, — додає Лілія. — Для мене вона зовсім чужа лю­дина, але те, що їй довелося пережи­ти, та ще й разом з маленьким сином, просто не вкладається в голові. Проста, дуже відповідальна, шаноблива, любля­ча мама — і такого зазнала.

— Після всього пережитого я зовсім по іншому розумію, наскільки це важ­ливо, щоб поруч були люди, до яких ти можеш звернутися в горі, у проблемах, з якими можна розділити твою біду, твій страх та неспокій. Зараз для мене таки­ми людьми є насамперед родина Лілії, а ще дівчата з «Аврори» та адміністратор Наталя, які добре поставилися до мене, прийняли у свій колектив. Зараз, можна вважати, я абсолютно щаслива — у мене є дах над головою, одяг, у дитини тепло й любов, є робота й можливість зароби­ти собі на хліб. Але ж я розумію, що так довго не може продовжуватися — я не можу зловживати Лілиною гостинністю, треба думати про свій дах над головою. У кожної людини повинен бути свій дім, своя родина, тож мені дуже прикро, що моя родина — мама і брат — далеко від нас. Та й самі ми перебуваємо в статусі внутрішньо переміщених осіб — а це не те, щоб принизливо, але якось незатиш­но, так, наче ми приїхали сюди нахлібниками на чуже добро й вимагаємо для себе якихось преференцій. Я працюю, а отже, й заробляю, тож нам би якесь жит­ло недороге знайти. Може, хтось відгук­неться.

Р.S наразі наші Збройні Сили України продовжують звільняти Хар­ківщину від окупантів. З радістю сприйняла Вікторія звістку про виг­нання рашистів з Ізюмщини. Споді­ваються незабаром повернутися додому. Та дорога додому для них з сином ще досить небезпечна — попе­реду зима в пошкодженій авіаударами хаті. Тож між ними й домівкою — п’ятсот кілометрів мрій та сподівань на мирне життя, віри у перемогу та власні сили.

Джерело: газета “Носівські вісті” від 15.09.2022, Катерина ГАВРИШ. Контатки редакції, якщо ви зможете допомогти з житлом (096) 957-00-03.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: переселенка, Ізюмщина

Добавить в:
 
 


Центр Комплект