Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » На восьмому десятку літ можна приречено просидіти на лавці під домом, а можна полетіти в Ніццу...

Радио
Радио

На восьмому десятку літ можна приречено просидіти на лавці під домом, а можна полетіти в Ніццу...

 

На восьмому десятку літ можна приречено просидіти на лавці під домом, а можна полетіти в Ніццу...
Людмила Григорівна Цюпка народилася до Другої світової війни, її дитинство та юність випали на післявоєнні роки, зрілість - на часи, коли країна кроку­вала з однієї епохи в іншу... Доля завжди неочікувана, непередбачувана - вона несе то біди, то радощі. Але частина життя пройшла так, як пройшла, і з цим ні­чого не поробиш.
Коли тобі 30, 45, ти обганяєш життя, летиш поперед нього... Більшість людей, перейшовши 70-річну межу, ледь встигають за часом.
Але пані Людмила - не з таких. Вона не сприймає свій вік, як покарання, а пенсію, як біду. Відчуття абсолютної непотрібності нікому, постійне вимірюван­ня тиску і безконечні візити до лікарів - не для неї. Може, тому, що вона багато бачила у своєму житті, і знає якийсь головний секрет щасливого існування на цій землі.



Про дитячий будинок, квартиру з балконом та мереживні смужки...

Людочка в чотири рочки залишилася без батьків. У 1943 році, під час Другої світової війни, бомба потрапила в їх три­поверховий будинок і вся її родина загинула - мама з татом, братик з сестричкою. Люда з бабусею в той день поїхали в село до бабусиної сестри, і це врятувало їм життя...

А бабуся померла у 1947-му - і Люда опинилася в дитячо­му будинку. Згадує про своє життя в ньому Людмила Гри­горівна по-доброму: вчителі були гарними, знання давали, не ображали вихованців. При цьому, дитяча спільнота була неоднорідною - діти війни, кожен по-своєму вчилися вижи­вати. І Люда навчилася захищати себе, ніколи не падати духом і вірити, що все буде добре.

Після закінчення семирічки пішла вчитися в ремісниче училище, отримала спеціальність токаря і була направлена в Луганську область. Почала працювати з 17 років - то­карем, на будівництві, техпрацівницею - де приходилося. І навіть у шахті зчіпницею вагонів на електровозі, який возив вугілля і породу. На запитання, чи не боялась вона опуска­тись у шахту на велику глибину, відповіла, що ні, ніскільки.

Взагалі, Людмила Григорівна, згадуючи дитинство і юнацькі роки, ні на що не скаржилася, хоч їй не завжди до­водилося солодко. Лише дякувала добрим людям, які зу­стрічалися їй на шляху і допомагали, підтримували.

Після шахти влаштувалася токарем на механічний завод. Згадує, як директор визвав підлеглого - чи є у тебе вільний верстат для цієї дівчинки? Худенька, маленька, але пра­цювала вона, як доросла, - сумлінно і старанно. До того ж, була бойовою, настирливою, і її працею завжди були задоволені.

Працюючи на шахті, вона познайомилась з Миколою Цюпкою. І навіть не думала-не гадала, що через деякий час вони пов'яжуть свої долі. Миколі одразу впала в око ця ма­ленька швидка дівчина, схожа на підлітка. Він розгледів в ній щось таке, чого не було в інших дівчатах, та покохав. Разом вони бігали до клубу на танці, вона танцювала, а він - ні: він дивився, як танцює вона.
Людмила була дуже здивована, коли одного разу Микола сказав їй, що керівництво шахти виділило їм квартиру. Яку ще квартиру? І чого їм обом, вони ж не чоловік і дружина?..

Виявляється, Микола вже давно вирішив, що вони одру­жаться і все життя будуть разом. Так і сталося - вони одру­жилися.

В селищі Криничанка вони зареєстрували свій шлюб і, щасливі, оселилися в своєму першому родинному житлі.

- Це була чудова однокімнатна квартира - 14 квадрат­них метрів, та ще й з балконом! Правда, кухня була за­гальною, на декілька сімей, але це - неважливо, - згадує Людмила Григорівна. - Ми з першого дня жили гарно, не сварилися, чоловік мій був добрим та відповідальним... В цій квартирі народилися наші діти - Олег та Світлана... Ми прожили там 10 років,а коли Миколину шахту закрили, переїхали на Чернігівщину, у Прилуки, поближче до його батьків.

Микола Федорович працював на заводі «Пластмас», а Людмила Григорівна - листоношею у відділенні зв'язку. Діти були маленькі, наймали житло до тих пір, поки чоловік не пішов працювати у теслярську бригаду на Прилуцьку до­слідну станцію інституту Аграрних наук України, яку в місті звуть просто «м'ятно-дослідною».

Тримали поросят, кролів, курей, картоплю садили - Люд­мила навчилася всьому. Разом з чоловіком вони будували свою родину. В різні періоди життя їм було по-різному: були й труднощі, і проблеми, але вони ніколи не впадали у від­чай, жили дружно, працювали, раділи одне одному, ростили дітей, а потім - онуків. Людмила, яка так рано стало сиро­тою, тепер мала свою сім'ю , в якій кожен отримував любов і турботу. Гіркота сирітського дитинства відійшла, бо вона мала зробити своїх дітей і чоловіка щасливими, і це стало головною справою її життя.

Важливим і цінним для неї було й те, що батьки Миколая - Анастасія Артемівна і Федір Денисович, прийняли її, як доньку. Й вона завжди називала їх «мамою» і «татом». Батьки жили в селі під Бахмачем, вони частенько навіду­вали їх, допомагали в усьому. Людмила навишивала для їх оселі багато рушників, картин, нав'язала гачком мережив для постільної білизни, усі наволочки і простирадла були з прошвою - з мереживною смужкою.

Згодом батьки Миколи померли, потім занедужав і сам чоловік. В 67 років вона залишилась вдовою.

Про не самотність, місто Ніцца і талію в 75 сантиметрів

В житті Людмилу Григорівну завжди рятувало її вміння стійко переносити труднощі та біди, її віра в те, що завтра буде легше. Важкі часи вона пережила завдячуючи роди­ні.

Сьогодні вона не почувається самотньою - у неї чудові син та донька, невістка та зять. А ще - вона має трьох онуків і аж шестеро правнуків! Годинами з любов'ю може розпові­дати про них, кожним вона пишається. Донька Світлана працює на швейній фабриці «Корона» - шиє форму укра­їнським солдатам, син Олег та онук Сергій мають «золоті» руки, як їх тато та дідусь.

Завдяки новітнім гаджетам, які є у сина та доньки, вона часто спілкується з близькими, яких війна змусила поїхати до Польщі, або - з онучкою Наташею, котра живе у Франції.

Онука Наташа вийшла заміж за француза Гаеля і меш­кає неподалік Ніцци, бабуся навіть у них двічі гостювала. Свою першу закордонну поїздку вона здійснила у 76 років! При цьому, не боялася летіти літаком і добре почувалася у Франції. Говорить, що красива країна, в якій гарні дороги і будинки, повсюди чисто і люди привітні.

Наташа з чоловіком водили її Ніццею, по музеях, году­вали устрицями в ресторані (устриці їй не сподобались), пригощали прованським вином (вино - так собі). Перший раз вона купалася у морі, щоб не засмагати, сиділа на березі під великою парасолькою, а купальник придбала в дитячому магазині, бо в талії вона - 75 сантиметрів (а в юності була 63!).

Найбільше насолоджувалася спілкуван­ням зі своїми французькими правнуками і раділа, що життя Наташі так гарно склалося - освіта є, робота є, чоловік і дітки - чудові, живуть в красивому гарному будинку. І так за кожного з онуків та правнуків вона переживає, радіє, хви­люється, допомагає, чим може.

Ремонт одягу, голлівудські детективи і кава замість ліків

У свої 83 роки вона аніскільки не нудьгує, бо справ у неї багато і день розписаний по хвилинах. Енергійна, швидка, постійно кудись поспішає. Вона комунікабельна і привітна, кожного підбадьорить, бо сама - велика оптимістка.

По-перше, вона до цих пір працює на пошті, вірніше - підпрацьовує листоношею на своєму улюбленому 11- му відділенні зв'язку прилуцького мікрорайону. Вона - досвідчена листоноша. На своєму відділенні працювала з 1992 року, з першого дня його відкриття. В ті роки газет доставляла по 7 кілограмів, а листів - більше кілограму. Обслуговувала декілька вулиць і провулків, а люди передплачували багато газет і журналів. На її очах виростали чиїсь діти, народжу­валися онуки, і всі вони її знали і любили. Звідси вона пішла на пенсію, а потім — повернулася.

Ії всі знають на м'ятно-дослідній, бо вона ще й майстриня по ремонту одягу, і всі до неї поспішають. Чи то рушники, простирадла, штори підшити, застрочити, модну сумку по­шити зі старих джинсових штанів, щось підкоротити, звузи­ти. Бере майстриня за роботу дешево, а робить акуратно і швидко. Колись в юності, в селищі Криничанка, вона й платтячка всім дівчаткам шила, не тільки своїй маленькій Світлані. Ії «подружці» - швейній машинці вже 61 рік. І све­трики в'язала, і вишивала багато.

Без справи не сидить - то квитанції по будинках розносить за комунальні платежі, то до дітей поспішає (вони тут, по­ряд, в Прилуках живуть), то кілька днів сушить яблука дітям та онукам на майбутній узвар.

- Колись під вікнами нашої квартири Микола яблуню по­садив, а я - вишню... Ось тепер я його яблука збираю і сушу... - говорить Людмила Григорівна.

Живе вона нині в маленькій однокімнатній квартирі, в ній чисто і затишно, увесь сервант заставлений світлинами рід­них, багато книг. Вона - активний читач бібліотеки, дяку­вати Богові, очі бачать. Любить сидіти в кріслі на балконі і насолоджуватися пригодами різних літературних героїв. А вечорами - трішки новин (страшенно лає путіна, називає його падлюкою - навіщо йому наша Україна, своїй росії хай лад дасть.). А ще дивиться голлівудські детективи і сері­али на кшталт «Суто англійське вбивство». Засинає біля 12-ої години, підіймається зранку о 7-ій і перше, що робить, п'є каву. Так вже більше двадцяти років, такий ритуал. Впевнена, що якби не пила каву, то щодня в неї боліла б голова. А інших ліків не визнає.

Ії не лякають ні ковід, ні маленька пенсія, ні війна. Бо вона впевнена - все буде добре, Україна переможе.

В ній так багато жаги до життя, оптимізму, любові, що де­яким молодим варто повчитися.

Так, життя таке довге, є що згадувати, про що поплака­ти і чому порадіти. Людмила Григорівна не ображається на долю:

- Я вдячна Богові за те, що послав мені те, що послав, дякую долі за все, що мені подарувала... Я була щасливою поряд зі своїм чоловіком, а тепер щаслива поряд з діть­ми, онуками та правнуками. У мене золота родина, і це - найголовніше для мене. Вони здорові, живі, працюють, навчаються, не забувають мене. Все інше для мене - не­важливе...

Жити сьогодні і завтра - такий принцип цієї життєлюбної жінки. Вона впевнена, що кожна людина унікальна, що ста­рість - відповідний етап в долі, і він не гірший за інші. Тобі потрібні твої найрідніші, і ти їм потрібна - зі своїм досвідом, мудрістю, споминами, зі своїми засушеними на сонці яблу­ками і в'язаними сарафанами.

Людина у свої 80 років не повинна жити на узбіччі, вона, як і в юності, повинна жити в центрі земної кулі. Людмила Григорівна так і живе.

Джерело: газета "Прилуччина" плюс Прилучаночка від 08.09.2022, Лілія ЧЕРНЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Цюпка, Ніцца, Криничанка, Прилуки

Добавить в:
 
 


Центр Комплект