Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Дві родини переселенців на фурі з коровами подолали пів України, щоб оселитися на Чернігівщині. Місцеві їх не хочуть відпускати додому
Рекламодателям

Радио
Радио

Дві родини переселенців на фурі з коровами подолали пів України, щоб оселитися на Чернігівщині. Місцеві їх не хочуть відпускати додому

 

Із пекла війни до Парафіївської громади, починати життя фактично з нуля. Сьогодні у Софіївці та навколишніх селах Юлію В'юнову та Олену Мнушку добре знають. Жінки-переселенки - з Донеччини. Займаються господарством, мають на двох 8 корів. Та сироварінням. Вже відомі в цих краях своєю продукцією - вершками, маслом та сирами власного виробництва. Вони - яскравий приклад стійкості й незламності знайшли прихисток на Парафіївщині. З родинами змушені були шукати порятунку від постійних ворожих обстрілів.

Юля тут з мамою, чоловіком, та 17-річним сином, а пані Олена з чоловіком. Мешкають усі гуртом, під одним дахом. Так само разом займаються спільною справою - сироварінням. Юлія показала журналістам, як облаштувалися на новому місці та налагодили виробництво. Жартома говорить, що починається все з місця, де знаходяться їх годувальниці - корівки.

В оселі розмістили обладнання, для виготовлення і зберігання продукції, яке як і корівок вивезли з рідної Новомиколаївки Слов'янського району Донецької області. Юля та Олена кажуть, що до червня 2022-го року, попри життя впродовж 3-х місяців без світла, води і газопостачання, під регулярний гул канонади полишати рідну домівку і не думали.



Юлія В'юнова:
- У нас село було за 5-7 км. від лінії фронту. У нашому селі воїни ЗСУ були на ротації. В село прилітало, були обстріли та касетні обстріли.
2-го травня, коли ми працювали на городі, коли ми буквально дивом не потрапили під обстріл. Після цього в будинку проломило дах, випали вікна. Хлопці працювали на городі і
де були там і впали на землю. А я чудом з будинку не вийшла, там де збиралась працювати було 2 прильоти.
І от після цього ми вирішили поїхати.



Олена Мнушка:
- Юля попала під обстріл 2-го травня, а ми 3-го. Ми напували худобу у дворі і почали в цей час рватися касети. Не знаю, як ми встигли вскочити - чоловік у сарай, а я в літню кухню. А я біжу і свекруха виходить і я встигла крикнуть: "В хату". тільки притихло і знову обстріли. Ну тоді ще терпіли трохи, а потім вже ні вдень ні вночі не можна було спати, ні їсти. Одну корову було легко поранено, а теличку прийшлось дорізать, бо в неї навіть язик перебило. Ще місяць просиділи, поки свати знайшли тут житло. Зв'язку з дітьми не було. Старша дочка під Харковом шукала машину, вона знайшла перевізника, бо ніхто до нас їхати не хотів.

Зрештою, відшукавши таки транспорт вирушили в дорогу. Родини В'юнових та Мнушки пережили доволі небезпечну поїздку.

Юлію Вюнова:
- Ми їхали через Бахмут. І як з нього виїздили - там було страшно. Водій фури, який нас вивозив їхав не дорогою а по посадках, тільки щоб нас вивезти.
- У машину вантажили речі, худобу та інше хазяйство під пострілами.
- На стоянках для далекобійників виходили і доїли корів. Вся стоянка сходилась подивитись на нас.
- 4 моїх корови було, 4 подруги та 5 телят з нами їхало. Грошей за дорогу трохи не вистачило, то віддали частину телят водію в якості оплати.
- В машину вмістилось багато речей, навіть холодильники і морозильники, тож на нове місце ми приїхали не з пустими руками.
- Все що могли, ми старались вивезти, бо не знали чи буде куди вертатися.
- З нами приїхала собака німецька вівчарка Альба і рудий кіт Серьога. Добиралися більше доби через блокпости.

Мама Юлії Ганна Іванівна Мовчун потрапила до Софіївки трохи згодом. 74-річну жінку війна застала на Харківщині в рідному Довгенькому. Бабуся втратила власну домівку і своє господарство. Тікаючи від обстрілів та вибухів снарядів жінка попри поважний вік подолала сама непростий шлях.


Ганна Мовчун:
- Прийшла отак, в чому стою. Втікла. Вже бомбили Довгеньке, вулицю бомбили, я боялась на село озирнутися. 9 кілометрів йшла пішки, на дворі була ніч, а у мене тільки палка в руках. В синових чоботах і куртка на мені стара і халат і всьо. Близько 10 вечора дійшла, телефон розряджений, бачу у селі у когось світло горить, подумала, що хтось таки пустить переночувати. Постукала до однієї жінки, вона вийшла та запитала, хто я. Я відповіла, а вона каже, що тут уже пів нашого села. У неї було дві хати і у двох - люди з Довгенького.
- Я в них поставила телефон на зарядку, аж тут старша дочка телефонує та питає де я. Сказала, що дійшла до села Корулька. І вона сказала, що забере мене зранку. Після того, як дочка мене забрала у Корульці почалося те саме, що в Довгенькому. Собака, кури, кролі - все залишилось вдома. Речі складені в сумках теж лишились. Я думала, нас будуть вивозити, як обіцяли автобусом, але ніхто не приїхав. Тож плюнула на все і пішла пішки.

- І отак я опинилась в Чернігівській області.

Після пережитого адаптувались як могли. Дуже допомогли місцеві мешканці, які прийняли їх, як рідних. Допомагали орати город та надали посадковий матеріал, у ЦНАПі дуже добре прийняли. Через людей, навіть не хочеться їхати звідси, такі вони хороші. Дуже вдячні хазяям будинку, бо живемо тут безкоштовно, платимо тільки за комуналку.



Катерина Куценко мешканка с.Южне начальниця фінансового відділу Парафіївської селищної ради - дочка людей, у яких живуть В'юнови та Мнушки:
- Це моя батьківська хата, заселитися цим людям допомогла моя старша сестра. У них є спільні знайомі і коли шукали куди поселити дві родини з худобою вона запропонувала цей варіант. На той час наша мама уже проживала у сестри. Ми усі за і допомагаємо переселенцям родиною. У с.Южне заселили вже 7 родин вимушених переселенців.

Переїхавши до Софіївки Юля та Олена жодного дня не сиділи без роботи. Поступово разом налагоджували побут і звісно господарство не забували.

Розповідають: почали тримати корів ще у 2014-у році. Відтоді і захопились сироварінням. Вдома навіть експериментували з виготовленням таких видів сирів, як камамбер і дорблю. На новому місці - асортимент скромніший - твердий сир, бринза, вершки, масло, тощо.

Спочатку торги йшли поволі, розповідає Олена Мнушка, а потім, як люди розпробували продукцію, не встигають встати на місце торгівлі, все уже і розкупили, а покупці питають: "чого так мало?" Можливо ще треба корів докупити, - розмірковує жінка.

- Одна головка сиру вариться з ранку до пізнього вечора, а після визріває не менше місяця, - розповідає Олена.
- Самий прости сир, той що зріє 10 днів, але в нього і смак не такий яскравий.

Юлія додає, щоб усе получалось треба обов'язково любити свою справу. Юля і Олена вже декілька років найліпші подруги, зблизила їх спільна справа. А тепер стали справжньою великою родиною. У новій оселі все роблять разом - готують, прибирають, бабуся стала одна на двох. Чоловіки також трудяться гуртом.



Сьогодні Юля та Олена славляться на всю громаду своєю молочно-сирною продукцією. Вже мають базу постійних клієнтів, реалізовують і на дому і на базарі, - ділиться Галина Петруша очільниця Парафіївської громади.
Каже, що тут ці дві родини дійсно полюбили. Вони прості та працьовиті, щирі і мужні люди, що змушені були, через війну починати свої життя з чистого аркушу.
Викликають повагу та захоплення і тут вже стали рідними, що називається прижилися.

Героїні сюжету, попри те, що на новому місці склалося все добре, не приховують, що все одно дуже хочеться додому. Тож і мрія у них одна, як і у кожного українця - настання миру.



Джерело: ТК "Прилуки"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Софіївка, переселенці, В'юнова, Мнушка

Добавить в:
 
 


Центр Комплект