Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » 46-річний Олег Примоченко загинув від російської міни через секундну затримку при виході з бліндажу
Рекламодателям

Радио
Радио

46-річний Олег Примоченко загинув від російської міни через секундну затримку при виході з бліндажу

 

Олегу виповнилось 46 років. 27 квітня він мав би святкувати черговий день народження у колі родини, друзів та близьких людей. Але ворожий снаряд, який влетів у бліндаж наших захисників під час жорстокого обстрілу висоти в районі Новоселівки, що під Черніговом, поставив крапку на всіх сподіваннях, мріях, на майбутньому. У Людмили Миколаївни, мами Олега, яка й нині проживає в Куликівці, що на Городнянщині, він був старшим сином з її трьох дітей. Молодші Ігор та Тетяна росли під захистом старшого брата. Він був їхньої опорою, кращим другом, порадником і підтримкою у будь-яких життєвих ситуаціях.



На фото Людмила Миколаївна з портретом сина

— Це моє життя забрали, — плаче 67-річна жінка, сповідуючи свій нелюдський біль. —Олегу п’ять років виповнилось, як я сама залишилась. І їх трійко — одне під одне. Батьки мої допомагали їх на ноги ставити. Старшому сину довелось рано подорослішати, адже в селі без батька і чоловіка ще те життя. Він дев’ятирічку тут, у Куликівці, закінчував, а старші класи доводилось ходити в Івашківську школу. Ще в дев’ятому класі почав підробляти в сезон помічником комбайнера. Та й до того заробляв як міг — підвозив воду хлопцям на поле в страду, за все хапався. І вдома був першим помічником. Потім вже, коли одружився й жив у Чернігові, при найменшій нагоді приїжджав у село, щоб мені допомогти.

Після школи Олег від військкомату в Сновську відучився на водія. У армію юнака проводжали всім селом. В Куликівці його дуже любили за веселу вдачу й за готовність допомогти в будь-яку хвилину. Як рік відслужив в Умані— настала черга йти в армію молодшому брату. Олег домовився з командуванням, щоб Ігор служив поруч з ним, був під його опікою й тут.

Змалечку мріяв бути поліцейським. Тож, відслуживши й попрацювавши півроку водієм у Поліссі, що було необхідною умовою для роботи в поліції, нарешті здійснив свою мрію. Останні роки служив у слідчому управлінні ГУНП в Чернігівській області.

«ЯК УСІ ЗАЛИШАТЬСЯ ВДОМА, ХТО ВАС ЗАХИЩАТИМЕ?»

З дружиною Іриною познайомились ще як дівчина була студенткою. Нинішнього вересня виповнилось би 27 років їхнього подружнього життя. А довгоочікуваний син Максимко своє 12-річчя у лютому зустрічатиме вперше без татка.
—Вони були такою гарною парою, —витирає сльози Людмила Миколаївна.—Все разом, все укупі. І до мене приїдуть—Іринка метка, намагається все щось допомогти, всю роботу сільську знає. А Олег чоловічі справи по господарству «підтягує». З 1 січня цього року син вже вийшов на пенсію по вислузі. Казав — відпочину пару місяців, і не сидітиму склавши руки. Але 24 лютого, як війна почалась, подзвонив мені і сказав, що піде у військкомат. У нього був досвід бойових дій — служив в АТО у 2018-2019 роках. Я ще вмовляла — не викликають же повісткою, не спіши, побудь вдома. А він : «Мамо, ну я буду вдома, всі будуть вдома, а хто вас захищатиме?». Я знала, що з третього березня він вже був у Новоселівці. Приказав мені: «Не дзвони. Я сам дзвонитиму як можна буде».



На фото Олег Примоченко на службі в поліції

Сестрі Тані Олег сказав те саме. І дзвонив по мірі можливості, щоб рідні знали, що живий. А потім у Куликівці, як і всюди по Городнянщині, зник телефонний зв'язок. Мати їздила на перехрестя, щоб додзвонитися комусь із своїх дітей, вилазила по драбині на дах літньої кухні. Але від Олега не було вістей. Його дружина Ірина разом з сином виїхали в Литву, а потім у Германію, бо їхній будинок у Новоселівці був розбомблений в перші ж дні. Через п’ять днів повної невідомості про долю сина й брата Людмила Миколаївна та Таня почали обдзвонювати лікарні й морги, шукаючи його слід. Але даремно.

СПРИЙНЯТИ РЕАЛЬНІСТЬ БУЛО НЕМОЖЛИВО

Опізнати в чернігівському морзі тіло Олега вдалось брату його дружини лише 21 березня.
—Мені не одразу розповіли, —каже Людмила Миколаївна. —Я додзвонилась у відчаї своїй двоюрідній сестрі в Київ, Олег з нею підтримував тісні стосунки, як і зі своїми двоюрідними братами й сестрами. Я й кажу: «Валю, може, хоч до тебе коли додзвонювався Олег?». А вона замовкла. А потім: «Хто коло тебе є?». Кажу, що сусідка ось по воду йде, а в самої вже передчуття чорною гадюкою скрутило серце. Сестра каже: «Ну, то дай їй трубку». Сусідка стала до мене спиною, слухає та все: «Так. Так. Добре…». Я вихопила в неї той телефон , та й кричу: «Валю, кажи що сталось!». Тоді й почула тихе: «Нема вже Олега…». Я закричала. А більш нічого не пам’ятаю. Люди водою мене відлили потім…

Побратим Олега Женя, який нині знаходиться в київському шпиталі, розповів його брату Ігорю, що був шалений обстріл, він отримав поранення, в результаті якого втратив ногу. Був без свідомості. А коли прийшов до тями, Олега поруч вже не було. Ігор додзвонився до командира і таким чином дізнався, що брат загинув. А мати до останнього сподівалась на якусь жахливу помилку, на те, що закривавлений бушлат — не синів, що квиток військовий — не його.
— Мої діти спілкуються з Женею — каже Людмила Миколаївна. —Ігор провідує його в шпиталі. Але мені не дають з ним поговорити по телефону — мовляв, травми важкі, не до того. І запевняють мене, що Олег загинув миттєво, не відчув ні болю, ні страждань. Та як же не відчув… Там така страшна бійня була… Не одна мати свою дитину поховала… Я по чернігівському телебаченню бачила документальний уривок з боями в Новоселівці. Там побачила як наші воїни бігли і серед них на секунду побачила Олега. І впізнала Олександра Волощука, який теж біг поруч і про якого розповідалось у «Новинах Городнянщини». Вдалось з ним зв’язатись і він мені розповів про те, як загинув мій синок і інші хлопці…

КІЛЬКА СЕКУНД ЗАТРИМКИ СТАЛИ РОКОВИМИ

Олександр, який після оборони Чернігова нині стоїть на охороні рубежів Городнянщини, розповів подробиці того фатального дня:
— Коли у військкоматі нас набралася група з двадцяти двох чоловік добровольців, серед яких був і Олег, нас призначили в механізований батальйон 1-ої окремої Сіверської танкової бригади і повезли в одне село під Черніговом. Там була автобаза, де нам видали зброю. Я отримав кулемет. І в той же день, третього березня, нас привезли в Новоселівку. Годині о п’ятій вечора ми піднялися наверх, на позиції. Там був облаштований бліндаж і треба було рити окопи. В перші дні ми нічого один про одного не знали, крім імен. Хоча ще одразу наш комбат, перед нашою відправкою а автобусі сказав: «Хлопці, може, вже завтра доведеться йти у бій. Хто не впевнений у собі —краще відмовтесь одразу. Без образ і наслідків». Однак ніхто з двадцяти двох не спасував. І це вже був показник надійності команди. Подальшими випробуваннями він підтвердився стовідсотково.

У ніч з 13 на 14 березня Олександр з побратимом Андрієм Михайловим заступали на нічне чергування на позицію, в кулеметний окоп, з якого можна було контролювати дорогу, яка вела на Чернігів. З висоти вона добре проглядалась. О п’ятій ранку прилетів ворожий бомбардувальник і скинув дві авіабомби — одну на Новоселівку, другу —  на позиції наших воїнів. Чорний стовп диму, враження землетрусу. О пів на сьому ранку бійці змінились, а в наступний нічний наряд Олександр, який в кулеметний окоп ходив в наряди постійно, вже мав заступати з Олегом.

—За цей час ми вже трохи знали одне одного, —к аже Олександр. — І я зрадів, що йду саме з Олегом як з надійним напарником. Я ще сказав йому, що березневі ночі холодні, то щоб він набрав кип’ятку в термос. Але вдень нас почали знову серйозно обстрілювати з мінометів, десь з районів Киселівки та Березанки, а то й ближче. Били прицільно, бо літав ворожий дрон, який «засік» наш бліндаж. Я якраз чистив кулемет, як поруч прилетіла міна і на кулемет зверху, з під накату в три ряди, посипався пісок. Командир дав команду виходити з бліндажа через підземний тридцятиметровий тунель. Ми розосередились, щоб не бути групами. А Олег і група хлопців трохи затримались, не розійшлися. Кілька миттєвостей стали вирішальними. Міни почали лягати одна за одною. І фатальна прилетіла саме туди, де був Олег з хлопцями. Все довкола стало помаранчевим від вибуху. Їх завалило колодами. Трьох важкопоранених виносили імпровізованими носилками, спорудженими з ковдр. Потім на плечах винесли Максима, чоловіка моєї сестри, з яким ми разом пішли у військкомат і разом служимо. Він вижив, бо не опинився в епіцентрі, але пошкодило ноги.



На знімку місцевість Новоселівки періоду березня 2022р. зі слідами мінометних обстрілів. У правій частині біла смуга тунель, в який влетіла міна і де загинув Олег (фото Олександра Волощука)

А двоє — Андрій Михайлов, з яким я вранці змінився з наряду, і Олег Примоченко, загинули на місці. Андрію міна якраз залетіла за спину, він загинув миттєво. А Олег стояв напроти нього. Йому дісталось багато уламків, в тому числі й у голову. Коли його дістали з під колод, якими привалило, стало зрозуміло, що шансів вижити в нього не було. Це було десь приблизно о 15.30. Коли ми ввечері в бліндажі зібрались зігрітись кип’ятком з термоса, згадали, що його заливав туди наш Олег… Хлопці казали, що за півгодини до смерті він ще розмовляв по телефону з дружиною…

«СКАЖИ, СИНКУ, ЧИ ПРАВДА, ЩО ЦЕ ТИ ТУТ ЛЕЖИШ?»

З сестрою Олега Танею розмовляємо телефоном якраз у півроку від дня смерті Олега. Кожне слово дається їй важко. Не приглушився за ці тижні біль від втрати дорогої людини. Тремтячим голосом Тетяна каже, що фотокарток брата збереглось мало — все згоріло в його будинку в Новоселівці.

— Ми не вірили в його смерть, — каже жінка. —Шукали свідків, очевидців, бо жевріла до останнього надія, що це жорстока помилка. Олег був старший, а я — найменшою. Це була моя надійна стіна, мій оберіг. Він мене від усього і всіх захищав. Всі проблеми допомагав вирішувати, навіть по лікарнях зі мною ходив, коли донька хворіла. Я з нею залишилась сама, то вони з Ірою всіляко підтримували, доньку мою часто на вихідні до себе забирали, няньчились, любили її дуже. Неможливо з цим змиритися… Прокидаюсь серед ночі— і перша думка, що Олега вже нема… І — безмежний відчай. Як це сприйняти і як з цим далі жити?...

Поховали Олега 22 березня у Чернігові. Мати Людмила Миколаївна змогла потрапити на могилу до сина тільки після звільнення Городнянщини від рашистів. Відтоді дорогу туди протоптала не раз. І кожного разу німе запитання: «Скажи, синочку, чи це правда, що ти тут лежиш?». Серце крає онуків голос з за кордону: «Бабусю, а мені татко сниться. Я так скучив…». А коли чує, що бабусі клубок у горлі заважає говорити, як справжній маленький мужчина тут же втішає: «Тільки не плач, бабусенько, тільки не плач. Не тільки в мене татка тепер нема, багато в кого. А в когось і діток маленьких убило…». І хоч свої страждання не дають жити, від того дитячого горя й дитячої мужності серце рветься на частини.

Каже мати, за два дні до смерті сина їй наснився сон. Наче летить у небі літак — два червоні вогники. А над їхнім сараєм у Куликівці від того літака такий туман повзе смугою до Новоселівки. Знала жінка, що то звістка буде, й туман до добра не сниться. Але не очікувала, що страшнішою за фільм жахів виявиться реальність , божевільним режисером якої стала путінська росія.

Джерело: Новини Городнянщини

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Примоченко, Новоселівка, загинув

Добавить в:
 
 


Центр Комплект