Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Софія Пономарчук з Коропщини розповіла, як у 100 років виглядати на 70

Радио
Радио

Софія Пономарчук з Коропщини розповіла, як у 100 років виглядати на 70

 

Жителька Карильського (на Коропщині) Софія Пономарчук недавно розміняла свою другу вікову сотню. А на ви­гляд вона років на 30 молод­ша. Ну, може, на 20 з хвости­ком. І зморщок немає зайвих, і не зігнута в три погибелі. Сама себе обслуговує. Дня­ми на городі ще буряки чис­тила. І моркву збирається.



Правда, чує погано і бачить тільки за­головки. Зір упав за останні 10 років — у 90 ще читала псалтир за упокій душі.
При цьому Софія Сергіївна не з ро­ду довгожителів. Із братів та сестер (вона була третьою з восьми дітей) вже нікого не залишилося. А вона до 95 років хазяйнувала самостійно.

Зараз мешкає з дочкою та онукою.

— Мама розказувала: здоров я в неї було неважне з ди­тинства. Після 4-го класу не піш­ла до школи, бо дуже заслабла на очі. Тітка тоді забрала її на ліку­вання до себе в Сочі. — згадує дочка ювілярки Любов Миколаївна.

— Ще підлітком мама працювала в колгоспі, а до навчання повернулася тільки в 17, коли пішла на курси трак­тористок. Вони були в Коропі при МТС. Закінчила - і знову в колгосп. Вона була невисокою на зріст - у тракторі не відра­зу й помітиш.
Але той, кому треба, побачив. Місь­кий гість (приїхав із Москви до батьків у Карильське) закохався в молоду трактористку з першого погляду. І врешті-решт таки умовив її вийти за нього й переїхати в столицю. Це було перед самою війною.
- Його звали Арсеном. Зберегло­ся навіть шлюбне свідоцтво. Воно було оформлене 5 травня 1941 року А на початку літа він загинув, говорить ону­ка Софії Сергіївни Людмила Назарен­ко. — У Москві бабуся без чоловіка зали­шатися не захотіла. Направилася додо­му. Та доїхала тільки до Брянська. Звід­ти було вже нічим. До Конотопа йшла пішки. Майже все, що взяла із собою, за­лишила на вокзалі. Розказувала: якийсь чоловік одразу почав порпатися в речах, приміряв на себе Арсенів одяг. Вона ще не встигла відійти. Дивилась і плакала.

По життю бабуся дуже сильна, стримана. Я не пам’ятаю її безпомічною чи в­ сльозах. А тоді була ще дуже молода - боліло занадто сильно.

З рідними Софія довго не побула — погнали на примусові роботи в Німеччи­ну. Каже:
— Першого разу сховалася на горо­ді. Потім поліцай пригрозив: зробиш так ще раз - усю сім'ю розстріляємо.

Згадує: перед тим як розподілити по роботах, німці в усіх перевірили руки. Тих, у кого вони сильніші і грубіші, відправляли туди, де важче. У неї були маленькі, як і сама. Потрапила на фабрику гумових виробів у Лейпциг. Ро­бота нелегка, а годували, аби тільки не померли. Зазвичай бруква (кормова ріпа) і шматок хліба. Суп із картоплею — тільки на Різдво.
Після визволення була довга і важ­ка дорога додому. До Польщі йшли піш­ки — нескінченною колоною в супрово­ді наших військових. Звідти їхали на да­ху товарного потяга. Там орудували зло­дії, які не гребували нічим. У Софії красти було нічого. Напередодні вона обміняла свій найцінніший скарб — власноручно пошиті сукні на кілька огірків-жовтяків, щоб разом із дівчатами хоч трохи пере­бити голод.

Вдома працювала на свинофермі, потім — за нарядом (куди пошлють).



Софія у молодості

— Мама вдруге вийшла заміж? - запитую в Любові Миколаївни.
Не вийшла. Я народилася в 48-му поза шлюбом Батько - наш карильський. Одружитися їм не дали його рідні. Сказали ми хочемо, щоб молода була у вінку, а вдови нам не треба.

Мама сама мене ростила До неї сватались чоловіки, та вона всім відмов­ляла. І батька, коли він із часом прийшов проситися, не прийняла.

Вона горда. Ніколи не скаржилася, що важко. Просто брала і робила Якось у нас під снігом завалився сарай. Голо­ва колгоспу допоміг виписати ліс на но­вий. Мама поїхала по нього саньми в Оболоння Там допомогли навантажи­ти, а везти через Десну - самій. Уже потім розказала, як під ногами тріскався лід і коні присідали від страху. Вона йшла ззаду, тримаючись за кінець віжок, щоб, коли упряж­ка почне провалюватися, встигнути відбігти. Казала, що була тільки одна надія — на Бога.

З молитвою Софія Сергіїв­на — все життя. Зараз найбільше молиться за правнука Олексан­дра. Йому 23. Захищає країну від агресора. Привітав її телефоном зі сторіччям одним із перших.

Із правнуків у неї ще 22-річна Те­тяна і 8-річна Лілія. Саша і Ліля — діти внука Сергія. Таня — дочка онуки Люд­мили.

Запитую в рідних про бабусин се­крет: інші при такому непростому житті старіють рано, а її віковий годинник ніби хтось відкручує назад.
- Вона постійно в русі. Завжди шу­кає собі якусь роботу. Коли не працює, просто ходить. Повільно, з ціпком, але не сидить. Так само не дає застоювати­ся мізкам. Планує, що коли робити, ана­лізує, розмірковує. Коли в хаті - вмикає телевізор, тож завжди в курсі всіх подій. Ще й нам розказує, що нового в країні.

Не може без свіжого повітря. Якщо хороша погода - на вулиці до сутінків, їжу вживає просту. Ніколи не переїдає.
І не забуває дякувати Богові за ко­жен новий день. Мабуть, уся магія саме і в цьому.

Джерело: газета “Гарт” від 22.09.2022, Марія ІСАЧЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Пономарчук, довгожителька

Добавить в:
 
 


Центр Комплект