Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Снайперська куля обірвала життя сина й онука знаної родини педагогів Прокопенків
Рекламодателям

Радио
Радио

Снайперська куля обірвала життя сина й онука знаної родини педагогів Прокопенків

 

Герої не вмирають доки ми їх пам’ятаємо

Травневими днями, такими квітучими, а від того – ще боліснішими,  Варвинщина прощалася з двома воїнами – ще зовсім юнаками. Зокрема, ворожа снайперська куля вмить відібрала життя Сергія Божка, сина й онука знаної родини педагогів Прокопенків.

Їх життям багато літ була Кухарська школа, яку очолював глава родини Іван Костянтинович, а згодом – донька Ірина Іванів­на. Нині вона з мамою Марією Миколаївною, теж досвідченим педагогом-ветераном, мешкає у Журавці. Коли не стало дідуся, єдиним чоловічим плечем для цих жінок був їх сонячний, веселоокий хлопчик – у дитинстві, і змужнілий, не по літах розважливий та самостійний – вже юнаком. Та в думках, у спогадах, у розмовах мами і бабусі він і надалі іменується не інакше як Сергійко, Сергієчко, Серьожик…

16 серпня загиблому воїну з позивним “Серпень” виповнилося б лише 25 років… Цього дня згорьована матуся, котра третій місяць не знаходить собі місця між небом і землею, зустрічатиме сина біля воріт рідної оселі. Прикрасить її квітами, Серьожа любив чорнобривці. Потім близькі люди разом гомонітимуть за поминальним столом, а поміж них ще раз погостює вдома й душа їх Сергієчка.



Згадаємо його і ми всі разом, хто не знав – довідаємося, яким був цей юнак. Бо вислів “герої не вмирають” діє тільки тоді, коли ми їх повсякчас пам’ятаємо.

Мої відвідини родини Проко­пенків незадовго до тієї пам’ятної і скорботної дати починалися у “келії” юнака. Спартанська кімнатка заповнена книгами, прапорами, іконами, дорогими серцю дрібничками. Робоче місце затятого студента, який вчився навіть на фронті. Поряд – гантелі й гирі. Хоч до загибелі він тут не був вже дев’ять місяців, все виглядає так, ніби юнак десь поряд і зараз приїде на улюбленому мотоциклі, заглушить його у дворі, озветься словом до рідних і зайде до себе, щоб усамітнитися з книжкою… Так, з книжкою, а не з телефоном у мережі…

Аби почати спілкування, прошу Ірину Іванівну нагадати його біографію, бовкнувши з огляду на “лише 25”: таку ж, мовляв, коротеньку, ледь почату. І лише згодом, послухавши спогади, розумію: його життєва стежка не коротка, вона – ніби ціле життя, прожите екстерном, сповнена жаги до знань і праці, турботи про рідних і друзів, служіння Батьківщині за принципом: якщо не я, то хто? Зрештою, сповнена пошуку сенсів, себе у цьому світі.

Народився хлопчик у Гні­дин­цях
, звідки родом тато (теж нині несе службу на фронті). Потім молоде подружжя перебралося у Кухарку, та подружнє життя не склалося. Сергійко і в дитинстві, і в подальшому житті спілкувався зі всіма родичами, гостював у бабусі і тата в Гнідинцях.

А зростав у родині педагогів Прокопенків – творчих, інтелігентних людей. Любов до історії, схоже, від дідуся, а творче начало – вірші, проза вже й з-під його пера – то від жіночої частини сім’ї.



Попри увагу й опіку рідних, хлопчик рано став самостійним: коли йому було сім місяців, мама приступила до праці, а синок – у ясла, у п’ять років пішов до школи, студентське життя скуштував теж рано, у Ладанській філії Прилуцького проф­ліцею. З дитинства був жвавим, товариським, всебічно обдарованим: виріс на мудрих казках і дідусевих оповідях, дуже багато читав, грав у шахи, гарно ліпив з пластиліну, малював, майстрував макети парусників, фотографував, досліджуючи рідний край, мав дуже добру пам’ять.

Родина не минала жодної екскурсії, брали участь у шкільних святах, конкурсах. Атмосферу науки, кращих освітянських традицій створювала співпраця педагогів Прокопенків з колегами з Українського коледжу ім. В. Сухомлинського. Вже в студентські роки Сергій досліджував історію рідної Кухарки, свідчення її занепаду…

Здавалося, шлях Сергія був визначений. Проте, на випускних екзаменах у школі юнацька самовпевненість підвела хлопчину: вирішив, що все знає і готувався недостатньо. А мамі-директорці “підтягти” оцінки завадила …совість.

Може, той перший життєвий урок добре навчив хлопця вчитися. Після ліцею, який став гарною сторінкою у житті, подарував вірних друзів, він одразу приступив до праці – майже за фахом у їдальні дитячого оздоровчого табору. І вже свідомо взявся до серйознішої освітньої вершини. Самотужки підготувався до ЗНО і вступив до Національної академії внутрішніх справ. Що станеться те без “грубого” гаманця, якого у родині інтелігентів ніколи не було, не вірив ніхто, окрім Сергія. Вирішивши стати правоохоронцем, по закінченню академії рік попрацював у Прилуцькому відділенні поліції. А далі юнак, здавалося б, за нахилами чистий гуманітарій, пішов …до ЗСУ.

Чому полишив поліцію, як на мене, можна зрозуміти з відгуку про нього старшого товариша – наставника з поліції Станіслава Маслика: “Добра, життєрадісна людина, на обличчі завжди була усмішка, багато читав, захоплювався військовою історією, ерудований, постійно щось читав, коли був в зоні АТО, ходив в місцеву бібліотеку. В такої людини повинно було бути велике майбутнє. Їздив на співбесіду в Одесу, планував служити в розвідці, постійно удосконалював військові навики: їздив на різні курси підготовки, ретельно підбирав собі військове спорядження, не боявся ніяких труднощів. Дуже вічливий, я ніколи не чув від нього поганого слова, патріот своєї країни. – І наголосив. – Був дуже вічливим в роботі і при спілкуванні зі злочинцями…”

У Збройних силах колишній сонячний і потішний хлопчик став мужнім, витривалим чоловіком. І мудрим та серйозним не по літах. Спершу опанував науку у танкових військах, а далі – морська піхота. Здобув навички мінно-вибухової роботи. Водночас …раптом знову підготувався до нового ЗНО і вступив заочно, несучи військову службу, на факультет журналістики Луганського університету ім. Шевченка. Виконував роботи, вивчав лекції, вчився, читав, коли товариші відпочивали з телефонами. Не було світла, то з ліхтариком. А ще писав вірші і прозу – мудрі, філософські.

Сам він у деталі служби рідних ніколи не посвячував, фото майже не робив, але побратими вже нині розповідають: був воїном-відчайдухом, помітним, на жаль, і противнику: знімав їх розтяжки, сміливо йшов на ризиковані завдання, швидко ухвалював рішення у скрутних ситуаціях. Так, і в день загибелі зупинив вибухівкою ворога, що йшов на прорив. А його ж вполював снайпер… За лічені дні до ротації.

Сергій, перебуваючи не вдома, завжди опікувався рідними, підтримував коштами, бо мама, залишившись без роботи, перебивалися з бабусею на одну пенсію (шукає жінка роботу за фахом педагога-управлінця й нині – не тільки, щоб заробляти на життя, реалізуватися, а й відволікатися від думок про сина). І ніколи не турбував скаргами, хоча сам опинився у самісінькому пеклі на Луганщині.

Під час поховання близькі зауважили мозолі на руках від зброї, берці носилися до стертих нігтів, юнак дуже схуд. Бували ситуації, коли воїни фізично не могли дістатися до запасів їжі – тижнями голодували… У якийсь момент Сергій повідомив додому, що підвищується зарплата. Та зазначив, що і без неї звідти вже ніхто б не пішов, не покинув би першу лінію. Мамі свого часу говорив: як я можу називатися ветераном, не побувавши на першій лінії.

…Де б не був Сергій Божко, його оточували хороші, розумні люди, бо й сам був таким. Зі спогадів кращого друга із Ладанського ліцею Сергія Довбиша, який ще з довоєнних часів працює за кордоном:


“…Вибачте, що не зміг попрощатися з Серьожою, – звертався він до Ірини Іванівни, – слава Богу, що хоч приїхала моя мама, попрощалась з ним і попросила у нього вибачення. Новина про втрату Сергія просто вибила з-під ніг землю, я тиждень ходив на роботі ніякий, коли залишався сам – просто сидів і плакав. Більше скажу, що з Сергієм пішла і частинка мене… Я дуже Вам дякую за той час спілкування з Вашим сином. Ще на першому курсі в бурсі він був замкнутий в собі, нібито немовля, але в ньому було видно ту людяність, той вогонь, якого в інших я навіть не відчував. Він з кожним днем почав змінюватись і наприкінці бурси він був уже зовсім іншим, рівень його мислення зріс до неба, він міг читати людей.

Мені в душі просто робиться пекло, коли батьки дітей хоронять, від куль ворожих й просто так. Хочеться на весь світ кричати: кому потрібна ця війна?!. Але, на жаль, на нас начхати, ми просто біоматеріал, ресурс, як нафта або електроенергія.

Сергій був на війні, кожного дня боровся за спокій нашої країни, наших родин. Мама, коли з ним прощалась, тримала його за руку і помітила, що в нього аж мозоль був від курка автомата. Я навіть уявити не можу, яке жахіття там творилося і твориться… Бога прошу, аби людство навчилось на цих помилках, заплачених кров’ю і сльозами!!!”

…Ось така біографія – коротка за часом і така довга за подіями, прагненнями, обдарованістю цього юнака. Це саме той випадок, коли говорять: гине цвіт нації. Він міг би стати неординарним літератором, чи хай би і високофаховим військовим, людиною нової української формації. Точно був би найкращим чоловіком і батьком. Найкращим сином, онуком, другом для багатьох він вже був.

Був, був, був… Це те невблаганне слово, з яким тепер треба вчитися жити його посиротілим рідним – мамі і батькові, бабусям, родині і друзям. Це їх гірке 25-річчя, один з багатьох подальших ювілеїв вічної скорботи…

Є. Зима, фото автора та з архіву родини загиблого воїна.



Потішним, сонячним хлопчиком-непосидою пам'я- татимуть Сергійка рідні і друзі родини. Шкільне свя- то: Іван Костянтинович, Сергійко та Ірина Прокопенки























Джерело: газета "Слово Варвинщини"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Божко, загинув

Добавить в:
 
 


Центр Комплект