Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Вовки - морпіхи, лелека, і навіть козел...

Радио
Радио

Вовки - морпіхи, лелека, і навіть козел...

 

Такі персонажі зустрічають кожного, хто завітає в гості до борзнянця Олександра Горовенка та його дружини, Ніни Михайлівни. Все життя чоловік пропрацював водієм у сільгосп­техніці, але й дитячу мрію - ма­лювати - не покидав ніколи. Часто з його вуст можна почути фразу: «Талант не проп’єш!». Адже коли хист до творчості є, то він з людиною до кінця життя.

Народився Сашко 1951 року в Малій Загорівці. У школі його здібності до малювання поміча­ли не лише вчителі, портрети яких він малював на уроках із разючою схожістю, а й журі об­ласних мистецьких конкурсів. Після одного з таких таланови­того п’ятикласника направили в дитячу художню школу в Києво-Печерську Лавру.



- Коли ми з мамою туди при­їхали, було вже пізно - набір учнів закінчився. Але оскільки ми приїхали здалеку, то нас усе ж завели в студію й дали мені завдання - намалювати гіпсову фігуру. Із цим я впорався швид­ко й гарно, робота вчителям сподобалася, але треба було здати для вступу кілька своїх малюнків, яких у мене із собою не було. Тож порадили взяти кілька чорнових робіт у однієї художниці, яка жила неподалік. Ми з мамою пішли до неї - але 'її на той час не було вдома. Чекали-чекали, вже й електричка по­винна підійти, а її все нема. Не дочекалися й поїхали додому... Так на художника й не вивчив­ся, але малюю все життя, - каже співрозмовник.
Після школи Олександр від­служив у морській піхоті й ви­рішив їхати на заробітки до ро­дичів у Казахстан. Але на той час із села так просто виїхати не можна було - не видавали пас­портів. Тож він завербувався в Київ на будівництво, отримавши річний (той, що видавався на один рік - Ред.) паспорт і... таки втік до Казахстану.

- Я хотів поїхати на Північ, щоб погостювати в родичів і заробити грошей на машину, - каже Олександр Григорович.

- Тоді випускали «Москвичі», а трохи пізніше - вже й «Жигулі». Тож, коли з’явилася «третя» мо­дель, на той час найдорожча, я їй купив.

У Казахстані Олександр зу­стрів майбутню дружину Ніну, росіянку, батьки якої приїхали сюди освоювати цілину. Дівчина навчалася, а потім працювала у радгоспі в місті Костанай. Одру­жилися, тримали велике госпо­дарство, вирощували свиней на продаж.

- Там, де ми жили, сіл не було, самі радгоспи, схожі на селища міського типу, з багато­поверхівками, - згадує чоловік. - Такий, як, наприклад, колись був у Іванівці. Наш радгосп за­ймався вирощуванням зерна і розведенням свиней і корів. Там ми прожили до 1980 року. Діти повинні були вже піти до школи, але мене тягнуло на батьківщи­ну. Тамтешній клімат зовсім не підходив: піски, від яких було нічим дихати, вигорілі степи. Тільки й краси з них, що на­весні, коли цвіли дикі тюльпани. Тоді все навколо ставало, ніби розкішний килим: там - черво­ні квіти, там - жовті, а з іншого боку - блакитні... Але ця краса триває всього два-три тижні. А далі все випалюється сонцем і забарвлюється в колір пожов­клого листя.



У Борзні подружжя Горовенків купило дворище з невеликою старенькою хатиною. Побудува­ли поряд простору «времянку», планували зводити ще більший дім. Все робили своїми руками, адже Олександр Григорович сам хоч і за фахом не будівель­ник, але толк у цьому знає, бо схоплював майстерність по жит­тю, як то кажуть, на ходу. «Коли людина хоче і прагне чогось на­вчитися, то все вийде, а коли не хоче - то не навчиться ніколи», - каже чоловік. Може він сам зробити грубу, піч, камін, камін­ну кладку, провести каналізацію та багато іншого.

Олександр Григорович пер­шим у Борзні отримав новень­кого КамАЗа - пригнав із Чер­нігова до сільгосптехніки. Так до розпаду Союзу на ньому й прокатався у різних рейсах, ви­конуючи всілякі замовлення: доставити туди-то механізми, привезти на місце призначення верстати. Рейси, зізнається, були важкі, але заробляв тоді непогано. Коли СРСР розпався, постійної роботи не мав, пішов у підробітки будівельником.
Має чоловік свій художній стиль і смак - з цим не поспе­речаєшся. Вхід до його оселі ви­конаний оригінальною камінною кладкою, над хвірткою углиб подвір’я простягнулася «жива» альтанка з винограду, гостей зустрічають вирізьблені з дере­ва два вовки - морські піхотинці (як і сам господар) у тільняшках, лелека і лисиця, козел... Непо­далік сидить горила, роботу над якою Олександр Григорович ще не завершив. Із кожним роком тут з’являються нові ідеї й нові персонажі.

- Новий будинок ми так і не почали будувати, бо через кіль­ка років діти виросли й розбі­глися, а нам із дружиною багато місця не треба. Так і залишили­ся жити у «времянці», - розпо­відає борзнянець. - Дочка Оле­на підросла, пішла навчатися в Одеське морехідне училище. А син Олександр поїхав до сестри, заробив грошей на будівництві й купив для своєї сім’ї будинок у Борзні. Тут і живе.

Дітьми Олександр Григоро­вич пишається. Дочка, яка ко­лись вийшла заміж за племінни­ка Івана Плюща і виїхала з ним у Францію, залишилася вдовою (її чоловік був гонщиком і заги­нув у аварії). Тепер вона заміж­ня вдруге, за однокурсником - французом, психологом, як і вона (другу освіту Олена здо­була вже за кордоном). Поки не було пандемії коронавірусу, ра­зом із ним та трьома дітьми при­їжджали до батьків у гості що­року, а тепер спілкується з ними тільки по відеозв’язку. У Фран­ції Олена активно організовує місцеву діаспору для підтримки України, надсилає сюди гума­нітарну допомогу, а зараз зби­рає кошти на безпілотник для наших захисників. Залучає до цього однокласниць, борзнянок Світлану Одарченко та Марину Гайову. Гроші збирають швид­ко, бо багато хто хоче зробити внесок у наближення перемоги. Олена впевнена, що Україна в цій війні переможе, тому запевняє батьків: «Ми їх усіх (окупан­тів - Ред.) порвемо!»

Син теж до батьків навідуєть­ся часто й допомагає, чим може. Хоча зараз взяв у цьому невели­ку перерву - зламав ключицю, тож лікується.

Натхнення до виготовлення фігур чи малювання пейзажів приходить до Олександра Горо- венка частіше взимку, коли мен­ше роботи.

- Попросив дружину витяг­нути з інтернету картину Васнє- цова «Богатирі» й сам намалю­вав таку на ДВП. Тоді замовили картину гірської природи - ось, будь ласка. Для потіхи внукам зробив усіх цих персонажів на подвір’ї. Коли всі посходяться і поз’їжджаються, то витягнемо великого стола, поставимо у за­тінку під виноградом, і будемо снідати, обідати й вечеряти на свіжому повітрі. Аби тільки мир настав, - каже чоловік.

Джерело: газета "Вісті Борзнянщини" від 11.08.2022, Людмила ШУЛЬЖИК

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Горовенко, Борзна

Добавить в:
 
 


Центр Комплект