Сестри живуть поряд...через війну

 

Близько двох місяців тому Вікторія Нікітюк з двома дітьми переїхала в Борзну і живе поряд із сестрою на зйомній квартирі. Коли вона чує пісню гурту «Один у каное» «У мене немає дому», на її очі мимоволі навертаються сльози, а вуста шепочуть: «І в мене теж його немає...» Адже на Харківщині її рідне село рашисти вже зрівняли з землею.

- У нас було все, - розповідає Вікторія. - І приватний будинок, і город, і плани на майбутнє. Чо­ловік працював за кордоном, а я займалася дітьми... А 24 лютого ми почули вибухи. Земля дри­жала. Подумали: землетрус чи що? Виходимо, а там - артоб­стріл, росіяни накривають «Гра­дами». Спочатку обстрілювали сусідню Козачу Лопань, а тоді вже стали підбиралися ближче до Харкова.
Вікторія з донечкою і си­ночком семи і восьми років до останнього сподівалася, що їхнє село окупанти оминуть, тож ви­їжджати нікуди не думали. Аж раптом - приліт! В будинок влу­чив снаряд, а осколки вгризлися в город.
- Без десяти дванадцята. Я прокинулася від того, що десь падають снаряди. Розбудила ді­тей, щоб бігти в укриття. Встаємо й чуємо, що будинок сиплеться, й зараз ледь на нас не завалить­ся. Вискакували з-під осколків, але Бог нас милував, і ми живі.



На фото зліва праворуч: сестри Світлана та Вікторія з мамою

Діти дуже швидко спускалися в погріб, позбивали коліна, а син навіть голову травмував. Світла і зв’язку не було, телефони роз­ряджені, присвітити нічим. Тру­симося і молимося... Не тільки за себе, а й за тих, кого знаємо, за наших захисників, за Харків. Діти трусяться, я їх обнімаю, а сама дрижу теж. Це було дуже страшно.

У погребі у Вікторії була на­готована раніше вода, їжа, спа­ковані документи й одяг. Там перевдягалися, бо було холод­но. Перетягла туди й маленький диван-книжку, на якому разом ночували. Перший час із укрит­тя взагалі не виходили. А потім Вікторія потроху почала вибіга­ти, шукати зв’язок у напіврозрядженому телефоні, щоб хоч до когось додзвонитися, бо ро­зуміла: треба якось пробувати виїжджати.

- Та ніхто не хотів нас виво­зити, - каже жінка. - Дзвони­ла перевізникам, які обіцяли, а вони кажуть: «Ми до вас не до­їдемо, вас сильно обстрілюють. Сидіть, ховайтеся в підвалі». А діти до мене підходять, обійма­ють, особливо син: «Мамо, ну, будь ласка, скажи, що приїде якийсь дядя й вивезе нас!..» У такі моменти серце обливається кров’ю і ти відчуваєш, що готова заради дітей на все.

Тож Вікторія додзвонилася черговому перевізнику і каже: «Приїжджайте, у нас зараз тихо». Коли він прибув і вже по­сідали в машину під шалені зал­пи, то тільки похитав головою: «Що ж ви мене обдурили?».
- Ще й на найближчому блок­посту хлопці спитали, яка в селі обстановка. Я й кажу, як є, що дуже тяжка, а водій сидить і тіль­ки пильно на мене дивиться. Не знаю, що він тоді про мене по­думав, але я в той момент біль­ше переживала, щоб врятувати життя своїх дітей. Так доїхали до Харкова, - каже вона.

Там було теж дуже гучно, тому Вікторія з дітьми виріши­ли виїжджати в Полтаву. Тільки вирушили в один бік - як перед автівкою падає ракета, розвер­нулися в інший - там теж щось горить. Вже були думки, що не виїдуть. Але, дякуючи волонте­рам, опинилися в безпеці.

Там для них як біженців по­чали збирати гроші. Волонтерка вручала Вікторії три тисячі гри­вень, але вона їх не взяла, бо було соромно. Трохи проживши в Полтаві, вирішили якось до­биратися до сестри Світлани в Борзну.
- Вивозив мене звідти її чо­ловік, Василь Ярохно (про нього ми писали кілька номерів тому у публікації «Сад можу посадити за одну ніч». - Авт.). Спочатку ми з дітьми повернулися в Хар­ків. Вася туди спочатку не хотів їхати, бо дуже небезпечно, але все ж ризикнув. Дорога була дуже складною. На кожному блокпості машину перевіряли, навіть хотіли відібрати, але ми якось випросилися.

Вікторія з дітьми дісталася до Борзни тільки з невеликою сум­кою з ліками. Ні одягу, ні речей. Але дуже допомогли сестра з чоловіком: знайшли житло (по­ряд якраз здавався будинок), купили електрочайник, пральну машинку і ще багато своїх ре­чей повіддавали. Вікторія офор­мила статус переселенки, також звернулася за допомогою до Людмили Кривошей із Червоно­го Хреста.

- Це дуже добра людина. Вона сказала: «Сонечко, я тобі допоможу». Подзвонила до волонтерки з Червоного Хреста в Ніжин і розповіла нашу ситу­ацію. І ми поїхали за гуманітаркою. Знову виручив Вася. Бо я попросила допомогу й іншим переселенцям, які на той час жили в Борзні. Узгодили все це із Людмилою Анатоліївною, за­вантажили продукти та побуто­ву хімію, привезли й роздали тут людям.
Коли ми розмовляли, Вікторія якраз влаштовувалася на робо­ту - в кафе «Вікторія».

- Копійку ж для прожиття треба заробляти. Працюватиму офіціанткою.

Також влаштовую тут дітей у школу. Вони вже трохи віді­йшли від того, що місяць у по­гребі просиділи, розслабилися, навіть балуватися почали. Хоча коли чують по телевізору, як оголошують хвилину мовчання, то стають і вшановують пам’ять усіх загиблих у цій війні, а я по­заду них плачу. Пояснюють: «Мамо, за нас же дяді вмира­ють, діток багато загинуло, а ми - живі...»

Тут, у Борзні, Вікторія почува­ється майже як удома. Бо сама - уродженка Великої Дочі, тож наші краї їй не чужі. Проте дім, у якому прожила до цього шіст­надцять років, зруйновано, і про повернення на Харківщину поки що немає й мови.
Але поряд - плече підтримки рідної сестри. Воно надійне й упасти не дасть.

Джерело: газета "Вісті Борзнянщини" від 04.08.2022, Людмила ШУЛЬЖИК

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.