Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Воїни не помирають. Вони просто втомлюються. Вдова та побратими загиблого Віктора Осовика розповіли, як він тримав оборону на передовій

Радио
Радио

Воїни не помирають. Вони просто втомлюються. Вдова та побратими загиблого Віктора Осовика розповіли, як він тримав оборону на передовій

 

Сповнений сил та енергії, молодий і краси­вий, дуже сильний, справжній богатир, добре обізнаний у військовій справі, надійний побратим, із яким і у вогонь, і у воду. Руки мав золоті, і серце в нього теж було золотим: добре, чуйне, ніжне, любляче... А війна нарекла його ще й Героєм. Навіки... 12 липня наш воїн отримав на Донеччині серйозне поранення, а 16-го вранці його серце зупинилося. Йому було лише сорок п'ять. Ці сло­ва про коропчанина Віктора Миколайовича Осовика, родове коріння якого з маленького і далекого Іванькова, про відважного земляка, який на війну пішов добровольцем, який віддав за кожного із нас найцінніше, що мав, - життя.



Не такої зустрічі чекали

І знову Коропщина у сльозах, як і вся Україна сьогодні. І знову надягнула вона чорну хустину, бо та проклятуща війна забрала у неї ще одного воїна-земляка, сержанта 16-го окремого мотопіхотного батальйону Віктора Осовика, який боронив Україну останні місяці на Донеччині.

Забрала війна у Валентини Андріївни єдиного сина, за якого ненька вся в сльозах молилася день і ніч, забрала її опору, сенс усього її життя. Вирвала із життя назавжди. Одна-однісінька лишилася згорьована мати у чотирьох стінах. Торік жінка поховала чоловіка. І знову непоправне горе ввірвалося до хати. Немає, мабуть, нічого страшні­шого у всьому світі для мами, як хоронити свою дитину.

І той нестерпний біль втрати, який щосекунди пронизує серце і з яким треба якось жити-існувати, по-справжньому розуміє лише той, хто оплакав свою кровинку.

Без тата лишилося двоє дітей від першого шлюбу: Со­фія та Ілля, яких Віктор дуже сильно любив. Діти ще тільки спинаються на ноги, як же їм тільки потрібна батьківська підтримка і порада...

Зарано овдовіла дружина Наташа, для якої Віктор був усім всесвітом, котрий в одну мить зруйнувала війна.

Не такої зустрічі чекали рідні зі своїм воїном, не такої. Не таких обіймів, пекучих до болю, ждали зі своїм за­хисником. Але війна смертельним розчерком написала свій сценарій долі.

20 липня ввечері весь Короп зустрічав із фронту свого Героя. Зустрічав на колінах, віддаючи шану Вікторові. Зустрічав у зажурі й сльозах.

Сила-силенна народу зібралася і наступного дня, аби провести в останню путь свого захисника, аби подумки щиро подякувати за кожен спокійний ранок, який ми тут, на Коропщині, зустрічаємо, аби вклонитися убитій горем матері за сина, який віддав своє життя за кожного із нас.

Похоронили воїна з усіма почестями на Михайлів­ському кладовищі. Мама дала добро, аби її син вічний спочинок знайшов саме в Коропі.

На війну - добровольцем

Війна. Вона багатьох вирвала із мирного життя і кину­ла у пекло, справжнє, звідки не всі повертаються. Багато чоловіків мирну професію змушені змінити на військову і стати на захист країни. До війни трудова сторінка нашого Героя писалася у «Газбудсервісі», “Укртелекомі”.

Останні роки Віктор був на вільних хлібах заробітчан­ства. Будував житло у Гостомелі, Ірпені, Бучі. Був каме­нярем, зводив дахи. І як же йому боліло, коли ненависні і безжальні рашисти цинічно вбивали людей і руйнували у цих містах творіння його рук. Коли почалися воєнні дії, Віктор повернувся до Коропа. Але дома не засидівся.

З перших днів війни тривалий час пліч-опліч йшов разом зі своїм другом, коропчанином Олександром Двойносом, який нині після важкої контузії знаходиться на лікуванні.

- Ми з Вітею разом практично з перших днів війни. Спочатку це була тероборона. Я вступив до лав ТРО, а невдовзі і Віктор підписав договір. А коли в Коропі від­новив роботу військкомат, ми з ним відразу подалися туди і одні з перших добровільно записалася у роту охорони.

Згодом у нас на руках були вже повістки. Деякий час стояли на блокпостах у Коропі, а тоді - на фронт. Нам сказали, та і по документах так було, що ми їдемо у Конотоп, але опинилися у Полтав­ській області. Хоча хлопцям у військкоматі говорили, що ми будемо служити на території Чернігівщини, але . Із Полтавщини, де пробули з тиждень, - нас усіх на поїзд і у невідомість. Про те, що ми їдемо на Донеччину, ніхто з нас не знав. І в той же час ми знали, що на фронт, на передову, потрапимо стовідсотково. І потрапили. Опини­лися у Покровському Донецької області. Ми вп'ятьох: я, Вітя, хай земля йому буде пухом, Сергій Мурашко, Толя Шаповал, Царство Небесне і йому, Льошка Сунко - три­малися завжди разом. Але 28 травня ввечері я отримав першу контузію, наступного ранку - ще одну. На цьому наші з Віктором бойові дороги розійшлися, - згадує Олек­сандр Двойнос.

Позаду лишилися пройдені разом із земляками вогняні дороги Покровського, Лисичанська, Бахмута, ба­зувалися і на річці Сіверський Донець. Про воєнні будні Олександр розповідав небагато. Але той факт, що хлопці понад місяць були на нульовій позиції, говорить сам за себе. Часом виснажені фізично, але духом не скорені.

- Говорити, що обстріли були кожен день, не можу. Дивлячись, на якій позиції ми були, а на одній тій самій позиції довго не затримувалися, але в той же час по­стійно були на передовій, - згадує Олександр.

- Жили, де прийдеться, їли, що Бог пошле, як кажуть, виручали і сухпайки, і лікувалися теж чим могли. Усякого було, всього не розкажеш. Важливо на війні, коли ти не один, коли поруч земляки, і ми трималися купи, але Вітя - мій друг, він був ближчим для мене. І його смерть для мене - велика втрата, дуже велика, - голос захисника тремтить.

- Ви знаєте, яким він був класним мужиком! Справжнім!

І у військовій справі був толковим, ерудований дуже. Він останнім поділиться. Завжди допоможе, підкаже. А як Вітя життя любив! І природу! А ще - подорожі: усе показував фото, де вони з дружиною подорожують. Ми з ним сиді­ли в окопах і мріяли: ось як закінчиться війна - гайнемо кудись у подорож.

На таких, як Вітя, тримається армія

Теплим і щемливим спомином озивається згадка про полеглого і в серці воїна Богдана Даниленка, який після поранення нині на реабілітації.


- Вітю я знав добре, бо ми ж обоє з Іванькова, дарма, що він значно старшим був за мене. Наші військові шляхи перетнулися вже у коропському автобусі, який прямував, як з'ясувалося, на Полтавщину. У полтавському селі про­були вісім днів. Будні воєнні, але спокійні. Із приємного запам'ятався такий собі день краси. Ми всі за довгий час відростили гарні чуби. Пора б і примарафетиться. А в Ігоря Оноса з Великого Лісу, до речі, двоюрідного брата Вітіного, була машинка для стрижки. Ото один одному зачіски і поробили. Я підстригав і Толю Шаповала, і Вітю Осовика, - згадує 29-річний Богдан.

- На фронт, на передову ми потрапили якось дуже швидко. Чесно кажучи, зовсім не підготовлені: ні морально, ні теоретично, ні практично, зовсім не пристрелені, як кажуть. На Донеччині ми ще певний час були всі гуртом, та згодом нас розкидали кого куди. Але наші позиції з Вітею були поруч. Що скажу про нього? Він - велика людина у всіх відношеннях. А ще - дуже добрий. І його спокою та врівноваженості треба було повчитися. Без зайвої метушні і «кіпішу», як кажуть, у поведінці. Спокійний і виважений сам, Вітя міг заспо­коїти, мабуть, будь-кого. А на війні зберігати спокій - це дуже важливо.


- А хіба можливо в таких умовах бути спокійним?

- Можливо. Цьому треба просто вчитися, - упевнено відповів боєць. - І Вітя вмів контролювати свої емоції. А ще він був дуже надійним. Із ним, як говорять, можна сміливо йти у розвідку. Без перебільшення скажу. На таких, як Віктор Осовик, тримається українська армія. Але, як не боляче, вона сьогодні втратила ще одного свого воїна.

Весільні ромашки

Обірвалося життя. Обірвалися мрії, яким так і не су­дилося стати реальністю. А скільки планів Віктор будував разом зі своєю Наташею. У парі вони були десять років, але стосунки узаконювати не поспішали, хоча чоловік не раз кликав Наталю офіційно розписатися. Та коли Віктор приходив в останню свою відпустку, вони офіційно стали чоловіком і дружиною.

- 24 червня - наш день. Десять років тому, якраз на День молоді, ми з Вітею познайомилися. Ця дата - наша річниця. І ось із самісінького ранку Вітя нарвав цілий оберемок ромашок, засипав мене квітами, чим дуже зди­вував, і каже:«Наташо! Збирайся! Сьогодні ми йдемо до ЗАГСу». Так приємно. Так зворушливо. Так романтично.

І ось через якихось три тижні я йду за домовиною свого чоловіка і крізь сльози кажу йому: «Ще зовсім недавно ти мене ромашками засипав, а сьогодні ти, Вітю, увесь у квітах.», - плаче вдова. Їй важко говорити. Рана ще зовсім свіжа. Та чи й загоїться? - А 24 липня мала б бути знову наша дата: місяць, як ми офіційно одружені. Та на цю днину припало якраз дев'ять днів, як чоловіка не стало. Вітя був моєю справжньою половинкою, яку живцем віді­рвали. І як же тепер мені без цієї половинки? При кожній нагоді ми завжди були разом, багато подорожували: то з ночівлею на Десну, то на рибалку, то по Задесенню на екскурсію, то на Київське море, то ще кудись удвох рвонемо. Ми не набридали один одному, нам було добре вдвох, цікаво, нам так хотілося набутися разом...

Але війна. Про солдатські будні Вітя розповідав дружині мало, бо багато чого і не можна було казати, але на зв'язок виходив постійно, бо знав, що переживає.

- Якщо не подзвонить, то обов'язково есемеску при­шле, - каже Наташа. - У нас уже так повелося: постійно бути на зв'язку. І коли на заробітках Вітя був, то постійно, по декілька разів на день, телефонував, і коли на війну пішов, теж давав про себе знати. А я телефон з рук не випускала, аби не пропустити дзвінок. А розмови - такі короткі: 30 секунд - хвилина. Питаю у нього, як ви там? У відповідь: «Усе добре. Їсти є що, навіть вода є. Півторачка на двох. Щоб помитися, ще і пити лишили».

Був захворів: запалення легенів. Прошу: звернися в лікарню, це ж сер­йозно. А Вітя мені: «Нащо мені та лікарня. Там без мене вистачає. А у мене свій лікар - Льоша Сунко. Він уколи робить. Ліками розжилися».

Ото так на ногах хворобу і переходив. Останнім часом Вітя дуже часто згадував наше спільне життя: як познайомилися, як жили, де були, про що мріяли. Наче кінострічку прокручував прожиті у парі роки. Щемно на душі було від тих спогадів: я - дома, він - на передовій. Востаннє телефонував - голос був у нього такий втомлений-втомлений. Видно, «жарко» у хлопців було, але Вітя казав: «Усе добре».

Останнє смс: «Я тебе люблю»

12 липня... Уранці від Віктора прийшло дружині смс «Я люблю тебе». Ніхто тоді не знав, що то було останнє повідомлення. Вечір. На душі у Наташі було якось не­спокійно.

- Мені в той вечір, як ніколи, хотілося плакати, дуже, - розповідає Наташа. - Наревілася. Але думку, що з чо­ловіком біда, відкидала. Чекала, що напише, подзвонить. Він попереджав, що може не бути зв'язку.

Про те, що Вітя 12 липня був поранений, дружина дізналася тільки через два дні. Зателефонував коропчанин Сергій Мурашко, який воював разом із чоловіком. Каже: «Вітя в лікарні, тяжко поранений». Про те, де і як Віктор отримав поранення, дружина не знає, ніхто і до сьогодні їй не розказував. Відомо, що це було осколкове поранення сонної артерії. Від місця бою до дніпровського шпиталю - аж двісті кілометрів. Та і не відразу пораненого бійця доставили. Дорогоцінний час було втрачено. І крові Віктор втратив теж багато.
Вірила: він виживе!

Почувши страшну звістку, Наташа зі своїм сином відразу помчала в Дніпро.

- Їдемо в тролейбусі. Повітряна тривога. Водій ви­ходить. А ми ж ніколи не чули вибухів. Перелякані. Не знаємо, куди бігти, де ховатися, як себе вести. До речі, і наступного дня знову потрапили під обстріли. Такі по­тужні, що і будинки хиталися. Пересиділи тривогу і знову рухаємося у шпиталь. Реанімація. Боже! Мій Вітя. На апараті. Без свідомості. Обняла. Обцілувала. Вірила, він викарабкається. Він же такий сильний у мене. Він же так любив життя! Розказував, хлопці на будівництві, було, удвох ту балку на дах тягнуть - не затягнуть. А Вітя - без проблем закине її нагору. Такий він дужий був. Та і в реанімації, глянула, хлопці всі такі здорові, дужі лежать, богатирі, молоді, від 35 до 55 років. Їм ми теж ще жити і жити. Я теж вірила, що Вітя виживе. Але операцію лікарі робити не бралися: погані життєві показники: тиск низький, температура тіла висока.

Та ранок 16-го розбив всю Наташину віру у те, що чоловік виживе.

«О шостій тридцять вашого чоловіка не стало», - по­чула від лікаря.

- Я не вірила цьому. Я була у повному ступорі: цього бути не може. Що зі мною коїлося, тільки Богу відомо. Добре, що поруч був син, були лікарі. Оговтавшись, я за­питала лікарку: «Чому так, чому Вітя не викарабкався? ». І у відповідь почула: «Воїни не помирають. Вони просто втомлюються. Вони настільки виснажені війною, що їм уже не вистачає сили, аби боротися за життя».

Хотіла Наташа забрати відразу із собою чоловіка. Але не дозволили. Він військовий. Потрібен супровід військо­вих. Наші хлопці на місці намагалися знайти машину, аби доставити до Коропа свого побратима, але у часі все це затягнулося: транспорту не було. Уже вдома дружина вирішувала питання транспортування тіла чоловіка.

- Спасибі, Олег Дринь погодився з'їздити за Вітею, - знову плаче вдова. - Спасибі, що селищна рада не відмовила: дала пальне.
І ось сержант Осовик у Коропі. І він Герой. Навіки. Але кожен, чий син, чоловік, брат, батько на війні, хоче обнімати не героя, хоче єдиного, заповітного - дочекатися із фронту живого.

Джерело: газета "Нові горизонти" від 28.07.2022, Людмила ВЛАСКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Осовик, Короп, загинув

Добавить в:
 
 


Центр Комплект