Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Поранений боєць Євген Мамро: «Якби не земляки міг би і загинути»

Радио
Радио

Поранений боєць Євген Мамро: «Якби не земляки міг би і загинути»

 

Під час запеклого бою пораненого 23-річного Євгена Мамра із Крисок врятували понорницькі побратими: ризикуючи власним життям, хлопці зуміли вирвати із пазурів смерті напівпритомного бійця



Воїн Президентського полку

Щоденно військові речники розповідають про ситуацію на фронті... Про бої під Сєвєродонецьком, під Бахмутом... Про знищене Рубіжне та Попасну... Михайло Подоляк днями заявив, що наші щоденні втрати 200 загиблих, 500 поранених; що бракує дальнобійної артилерії. І лінія фронту тримається завдяки мужності наших воїнів. Десятки знайомих мені людей там - на Донбасі. І нема зараз на земній кулі гарячішого місця. І плачуть мами в хатах, журяться похилені верби, тужать кохані, лежать із широко розплющеними очима у ліжечках діти - чекають татусів та мам. І весь світ дивується силі цих трьох літер ЗСУ! Хто вони - Герої сучасності?

- Добрий день, Женю.
Телефоную у госпіталь, який знаходиться в одному з куточків України. І на тому кінці «дроту» добрий, стомлений і радісний голос. Лежить із ранами наш земляк. Видно: скучає за вісточками з Чернігівщини. Женя Мамро з Крисок. Коли групи воїнів із Коропщини та Понорниччини їхали на передову, мене вразив один факт. Серед коропчан більшість - зрілі чоловіки. А з Понорниці - і молоді хлопці, спортсмени, яких звик бачити на змаганнях.

Женя Мамро - футболіст «Спиртовика», Ігор Ступак - зірка футболу обласного рівня. Богдан Даниленко - призер змагань з рукоборства, красень, силач.

І ось вони - під кулями. Ми - тут. Вони - там.

- 21 грудня минулого року я звільнився зі строкової служби, - розповідає Женя Мамро, - проходив її у Президентському полку. У нас були величезні фізичні навантаження, супер підготовка. Ми йшли колоною по Хрещатику на святкуванні 30-ї річниці Незалежності. Були вмотивовані.

І коли почалася війна, відразу вирішив: удома не буду. Вступив з друзями у роту охорони. Одного дня Микола Березуєв запросив нас на турнір у Понорницю - там Денис Селянський організовував патріотичні змагання. Та зранку розчарував Миколу Володимировича - ми отримали повістки.

Відступати не маємо права

- Перші дні війни, які вони?
- Дуже важливо, щоб поряд були друзі. Трималися разом. Привезли на передову, поставили завдання: тримати лінію оборони. Сказали не підіймати нічого із землі, постійно дивитися по сторонах та вгору. Позиції росіян були за 150 метрів. Наш головний ворог - квадрокоптери та орлани: вони слідкують за нами, дозволяють бити по нас прицільно. Я відразу зрозумів: ми мішені для ворога. І зрозумів ще одне: відступати не маємо права, позаду - товариші, ще одна лінія оборони.

На позицію їздили на 10-12 днів. Потім відпочинок на базі. Та це все умовно, залежить від ситуації. Окопи були готові, трішки їх дообладнали. Земля важка, дуже важка. Копати можна або довгою лопатою у весь ріст - а це небезпечно, ворог близько, або рубати землю великими сокирами. Старалися, робили нірки - від якості окопу залежить твоє життя. Сиділи, не висовувалися. Хіба що в туалет виходили.

- Спали як і скільки? Що їли?
- Спали. Який там сон. Максимум - дві години. А так - увесь час насторожі. На базі їли нормально: сухпай, супи волонтери привозили. На позиції також з їжею нормально. Та апетиту не було, не до їди там. Погано, якщо дощ - стоїш увесь мокрий. Одного разу вночі я дуже замерз, просив Ігора Ступака: давай виліземо з окопу, під дерево ляжемо. Та земляк не дозволив - небезпечно. Не говорили по телефонах - тільки короткі СМС: «Живий».

- Погода яка? Комарі?
- Спека. Від комарів рятувалися димовими спіральками, різні спреї не допомагають.

- Помитися як?
- В окопах - ніяк. Рятують вологі серветки. І все. Вода на вагу золота.

- Про що думається в окопах?
- У перший день ні про що. Легка паніка. Ви знаєте, найстрашніше на війні - саме вона, паніка. Треба зуміти взяти себе в руки, гнати погані думки. За кілька днів звикли до небезпеки. В окопах - жартували, коли тихо. Згадували. Хтось дружину та діток. Хтось - батьків. Хтось - щасливі хвилини з коханою. Мирне життя здавалося неймовірним щастям. І таким далеким-далеким.

Воля до життя

- Женю, розкажи про бій, коли тебе поранили.
- За нами слідкували «Орлани». Одного разу було пряме попадання в окоп - загинув і наш командир із Глухова. З поля бою полеглих товаришів виносив і Богдан Даниленко. Отримав сильне пошкодження руки - і його не було з нами. Без Богдана було сумно і тривожно - він сильний, надійний, ніколи не покине, виручить.

Нас засік малий залізний птах, «Орлан». Наказали змінювати позицію, рити новий окоп. Я копав. І тут - обстріл, з іншого боку, звідки не чекали. Осколки, кулі - поряд. Зрозумів: треба повзти до всіх, в основну траншею. Повзу - обпекло коліно, з нього - цівка крові. Розумію: попаде в голову - все. Каска захищає тільки від рикошету, а пряме попадання - це смерть. Ще одне попадання - в інше коліно, ще - в сідницю. Врятував мене Діма Філімоненко з Понорниці: виліз, тягнув мене за бронежилет і забрав у свій окоп. Тоді відстрілювався за нас двох. Кров витікала - треба було щось робити, а нас нещадно бомблять з мінометів, кулеметів. Ризикнув Ігор Ступак - під обстрілами відніс мене на основну позицію, Діма прикривав. Там перебинтували, наклали турнікети. Лікар добрався до нас аж через 40 хвилин. Я кілька разів втрачав свідомість та пив воду, тримався. Дуже хотілось жити - і я робив усе, щоб вижити. І, головне, мене виручили товариші - Діма, Ігор, інші хлопці. Потім, коли припинились обстріли, мене несли півтора кілометри, було дуже боляче. Та головне - не панікувати. Вижив. Лікуюсь.

Хлопці розповідали потім по телефону, що росіяни пішли в наступ піхотою і їм добре всипали. Помстилися за командира, за інших героїв і за мене.

У футбол ще пограємо

- Женю, а як бій проходить?
- Квадрокоптер. Обстріл із мінометів, із танка. Калібр такий, що при попаданні в кремезне дерево з нього залишаються тільки щепки. Іноді наступає піхота, танки, інша техніка. Наше завдання - вистояти, відбити. Позаду нас - наша арта, вона допомагає, накриває ворога.

- Як зараз ситуація зі здоров'ям?
- Краще, звичайно. На сідниці заживає, ліве коліно - рана затягується. А ось праве. Перебита кістка, нерви. Та нічого, потихеньку встаю, пробую рухатись.

- У футбол ще пограємо?
- Надіюся, тільки пізніше.

- У соціальних мережах час від часу сперечаються щодо екіпіровки, сьогодні навіть президент поставив завдання покращити забезпечення військових.
- Усе основне забезпечують Збройні Сили. Та не все якісне. Тому хлопці стараються придбати хороші бронежилети, інші речі, необхідні для виживання. І справа не тільки в цьому. Коли приходить із дому передача, відчуваєш, що про тебе не забули, що ти потрібен. Аліна Ступак відправила нам допомогу: берці якісні, шкарпетки, білизну, перчатки, термобілизну, дощовики, інше.

Друзі - то велика сила

- Як батьки? Як мама все переносить?
- Переживають, звісно. Коли по три дні не телефонуєш - хіба ж спокійно всидиш?
Я довго мамі не казав про поранення. Хотіла відразу приїхати, та не дозволив. Небезпечно зараз їздити. Я дуже вдячний своїм товаришам: що не кинули, що заради мене ризикували: Дімі, Ігору, виручав мене і Богдан. Ми - як одне ціле, земляки. Там важливо, коли хтось готовий за тебе ризикнути своїм життям.

Коли будете писати, згадайте про Андрія Пасічника - він постійно мене підтримував, телефонував, переживав. Він добрий, людяний і завжди готовий допомогти.

Головне у Жені - доброта

На фото у Фейсбуці Женя з дівчиною - із сумним поглядом. Здається, відчувала. Каріна Мойсеєнко з Коропа.
- Познайомилися ми через соціальні мережі. Головне в ньому - доброта. Це найголовніше. Переживає за мене, що я тут, а він далеко. Коли Женю забрали, мені було страшно, дуже. Був шок, коли дізналась про поранення. Одна лікарня, інша. Я чекаю його.

«А хто їх зупинить, крім нас»

Отакі вони - Герої. Коли вночі, без оголошення війни, ворог почав знищувати нас ракетами, бомбами. Коли хмара танків повзла з росії та білорусі на землю України, тисячі Героїв вирішили для себе: «А хто їх зупинить, крім нас?». Ціною свого життя, свого здоров'я тримають фронт.

Женя Мамро, Ігор Ступак, Богдан Даниленко - герої спортивних баталій колишнього Коропського району. Діма Філімоненко з Понорниці. Чоловіки з Риботина, Коропа, інших сіл нашого краю, дякуємо вам!

Володимир ЛУЧКО Фото з сімейного альбому Женя із мамою Оленою

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Мамро, Криски, Коропщина, Понорниця

Добавить в:
 
 


Центр Комплект