Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Мати чотирьох дітей Катерина Панченко: «Ранок цього дня я не забуду ніколи»

Радио
Радио

Мати чотирьох дітей Катерина Панченко: «Ранок цього дня я не забуду ніколи»

 

Історія багатодітної родини з Семенівки - це гіркий приклад всього пережитого нашими людьми у ці буремні часи. Цього разу розповідь піде про родину Катерини та Михайла Папченків. У 2017 році у них народилася трійня - Давид, Кирило та Макар, ще є старшенький - Богданчик. Двоє діток у родині - особливі, тому їм потрібна постійна реабілітація та догляд. Так сталося, що наша історія розпочинається саме з цього моменту.



- Пані Катерино, а як у вашій родині розпочався ранок 24 лютого?
- За станом здоров'я двоє наших синів кожні два місяці проходять реабілітацію в Чернігівському реабілітаційному центрі «Відродження». Так сталося, що саме з 14 по 25 лютого тривав черговий курс. Мій чоловік, як завжди, відвіз мене з дітьми до центру, а сам повернувся в Семенівку. Отже, 24 лютого наша родина була розділена навпіл: двоє синів перебували зі мною та нашою бабусею в Чернігові, а двоє - з батьком вдома.
Ще по дорозі до Чернігова, спілкуючись з Михайлом, ми жартували: «А що буде, якщо щось почнеться у цей період, поки ми не вдома? Чи встигне тато нас забрати до рідної домівки?».
Як я зараз згадую, 23 лютого в Чернігові було якось аж занадто тихо і спокійно, це насторожувало, але я не придала цьому значення. 24 лютого о 6.10 мені зателефонував Михайло і повідомив, що поблизу Семенівки розпочались бойові дії. З початку я ще не повірила і почала розпитувати, що, може, тобі здається, що, може, не все настільки серйозно...

До останнього не хотілось вірити у найстрашніше, але чоловік запевняв, що це війна. Я розбудила нашу бабусю і повідомила сумну новину. Нашвидкоруч зібравши дітей, я побігла на пост до чергової медсестри і розповіла про початок війни, на що вона відповіла, що її ще не повідомляли і ніяких інструкцій з цього приводу у неї немає.

Ззовні все виглядало, як зазвичай, на вулиці люди вигулювали песиків, дехто на балконах неспішно потягував вранішню каву - тобто не було жодних ознак війни. Вже пізніше почала лунати сирена, і нам запропонували спуститися до підвалу. Потім був дзвінок із Семенівки, і нам повідомили, що по вулицях вже йдуть танки окупантів. Я звернулася до медсестер з питанням, що робити, і нам порадили залишатися в Чернігові, бо тут спокійніше і є чимало військових, які нас точно захистять.

- Як ви наважилися повернутися до Семенівки, знаючи, що вона вже окупована?

- Знаєте, навіть не було іншої думки. На той час для мене найголовніше було об'єднати родину у стінах свого будинку. Я попросила Михайла як найшвидше нас забрати додому. Він швиденько заправив машину, зняв готівки в дорогу і помчав за нами. При перетині мосту під Черніговом Михайла зупинили військові для перевірки документів, він запитав, скільки є часу для повернення, на що йому відповіли, що потрібно повертатися якнайшвидше. Михайло примчав до реабілітаційного центру вже о 9.30. Ми швиденько зібралися і поїхали.
З нами ще був хлопчик із Холмів, якого ніхто не міг забрати, то ми його підвезли до дому.

- Як ви добиралися до Семенівки?
- Дорога додому була більш-менш спокійною, поки ми не зустріли російські танки та бронемашини. Перша колона, яку ми зустріли біля села перед Семенівкою, налічувала близько 15 одиниць. Колона стояла, і біля техніки були військові рф. Ми спитали у них дозволу проїхати, і нас пропустили. Далі, за поворотом, ми побачили основну частину колони: там було декілька сотен одиниць військової техніки. Від такої несподіванки чоловік різко звернув у перший же з'їзд з дороги, і ми всі зачаїлися в очікуванні руху, але танки також стояли. Тоді Михайло вийшов на дорогу, щоб розвідати обстановку. Військові знаходились всередині танків і ніхто з них не виходив, тільки навели на нас пушку. Це був найжахливіший момент нашої поїздки.

Тим часом позаду нас вже зібралося декілька цивільних автівок. Ми не знали, чи можна їхати далі і як себе поводити. Час від часу дехто зі сміливців наважувався наблизитися до танків, але коли на них наводилась зброя, швиденько поверталися до своїх авто. Я з сином Макаром виходила з автомобіля, щоб окупанти побачили, що ми не несемо загрози, що в машині - діти. Навіть десь промайнула думка: якщо вистрілять, ми не вціліємо, а двох діточок, які залишилися в Семенівці, виховають куми.

Аж ось колона військової техніки вишикувалась, і один із танкістів подав сигнал, що ми можемо проїхати. Нас обігнала одна легкова машина, і ми наступними поїхали за ними. Коли наш автомобіль проїжджав повз техніку, ми побачили обличчя молодих солдат. Вони були різних національностей, які проживають на території росії. Дехто палив, дехто їв. Було дуже страшно, я навіть кілька разів руками затуляла очі. Ворожої техніки було дуже багато, ми весь час по дорозі додому її зустрічали.

Коли ми нарешті заїхали до власного подвір'я, нам на зустріч вибіг старший син Богдан, слідом вийшов Кирилко. Я їх обійняла і заплакала. Ті емоції, що мене переповнювали, не передати. Я вся тремтіла. А найбільше мене непокоїло відчуття безвиході і невизначеності майбутнього. На той час ніхто не знав, на скільки це все затягнеться, як бути далі, як дітям проходити реабілітацію. З часом зробили висновок, що вчинили правильно, повернувшись додому, бо в порівнянні з Черніговом у нас було відносно спокійно.



- Що ви відчували вже вдома, як пережили наступний місяць окупацій?
- Пам'ятаю не тільки перші дні, а й тижні. Кожного ранку, прокинувшись, не розуміли, що робити далі, інколи навіть готувати їсти не хотілось, але змушувала себе не розкисати, зібратися - і вперед! За тобою - діти. Доволі часто до нас приходили ночувати рідні, що залишились на самоті. Ми з радістю їх приймали, адже розуміли, як у такі часи було залишатися самому.


Дуже страшно було, коли гасло світло, адже, як і у багатьох мешканців, від світла залежить теплозабезпечення. У лютому у нас було ще доволі холодно, та і залишитися без зв'язку та інформації також не хотілося.

Лячно було від шелесту літаків та ракет, що в той час дуже часто пролітали над нами. Найбільше непокоїли діти, вони почали лякатися гучних звуків і постійно питати: «Мамо, а що то було?». Коли по вулиці проїжджало щось гучне: «Мамо, а то танки?». За цей час діти дуже подорослішали, почали себе відповідально поводити, менше вередувати і навіть стали менш вибагливі до їжі. Я їм пояснювала, що потрібно все їсти, бо невідомо, коли наступного разу вдасться, і потрібно бути готовими до всього.

Дітей дуже лякали сирени, з двома маломобільними дітьми постійно не набігаєшся до погреба, і часто ми залишалися у будинку - в коридорі (за принципом двох стін), де немає вікон. Діти дуже швидко вивчили молитву, і ми всі разом молилися і просили у Господа захисту і порятунку.

Потихеньку почали призвичаюватися до нових реалій. Тижні зо два розпочали повертатися до звичайного розпорядку, відновили заняття лікувальною гімнастикою, запросили масажистку, щоб продовжувати сеанси відновлювального масажу. Більш за все непокоїлись про продовження реабілітаційних заходів у центрі «Відродження», адже Чернігів був в оточенні, а черговий візит повинен був відбутися у квітні.

Завдяки турботі гуманітарного штабу при Семенівській міській раді ми регулярно отримували гуманітарну допомогу як багатодітна родина, адже централізовані закупівлі було призупинено.

Діти постійно, після повернення з Чернігова, розпитували, що відбувається і що буде далі. Ми намагалися пояснити їм максимально правдиво і зрозумілою їм мовою, що є люди, які хочуть загарбати нашу землю, і вони перепитували: «То що, вони хочуть відібрати нашу пісочницю?». Роз'яснювали, що наші військові захистять нас і не дозволять образити.

- Чи були у вас складнощі з продуктами харчування?
- Дякуючи Богові, живемо у сільській місцевості, маємо невеличкий город. Консервація у погребі була завжди, картопля також, трохи встигли скупитися в магазинах, потім надали гуманітарну допомогу, так і протрималися. Страшно було у березні, коли заходили до магазинів і бачили абсолютно порожні полиці, це напружувало і було дуже незвично. Фермери постійно забезпечували молоком, хліб у Семенівці - власного виробництва, у морозилці також були деякі м'ясні запаси. З часом у магазинах почали з'являтися борошно, крупи, тушонка, у вільному продажі стало м'ясо. Ми поступово почали повертатися до більш-менш звичного життя.

- Як ви поверталися до звичного способу життя після деокупацїі на початку квітня?
- Після повернення наших військових аж дихати якось стало легше, і ми почали планувати чергову поїздку на реабілітацію до Трускавця Львівської області. Цього разу ми вирушили всією родиною, щоб було спокійніше. Добиратися вирішили на авто, бо страшно було, що обстріляють залізничні потяги. Коли проїжджали Чернігів, було дуже страшно і боляче дивитися на ті руйнування, що зазнало місто, особливо на майже вщент знищене передмістя.

У Трускавці також не було повного спокою. Часто лунали сирени, оголошувалася повітряна тривога. Коли ми пройшли курс реабілітації, нам запропонували залишитися, допоки у нас вдома все не заспокоїться. Але залишатися ми не мали можливості. Важко було повертатися, розпочалися проблеми з пальним, доводилося інколи просити заправити хоч трохи, бо важко з чотирма дітьми бути в дорозі. Навіть стався випадок, коли заправник на свої очі хотів побачити дітей, лише потім нам відпустили бензин.

Зараз маємо постійно напоготові «тривожні валізки» з речами, документами та харчами на перший випадок. Це, мабуть, тепер на все життя.

- Чи відчуваєте себе зараз у безпеці, і які плани на майбутнє?
- Зараз, думаю, у багатьох змінилися погляди на життя. Ми намагаємося жити «на повну», побільше часу проводити разом, використовувати кожну можливість відпочити сім'єю.

Почувати безпечно себе зараз в межах України, думаю, неможливо, всюди існує загроза. Інколи виникає бажання переїхати кудись у більш спокійне місце, тільки хто зараз знає, де воно зараз те спокійне місце. Декілька разів пропонували перебратися за кордон, але наразі ми не розглядаємо таких варіантів.

Віримо всією нашою великою родиною в перемогу України, чекаємо її постійно, адже вважаємо свою малу батьківщину найкращим місцем для життя. Тут все рідне, все знайоме, а на чужині ми назавжди залишимося «гостями».

Сергій ВИСОЦЬКИЙ. Відповідала Катерина Папченко. Фото з сімейного архіву родини Папченків.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Панченко, Семенівка, багатодітні

Добавить в:
 
 


Центр Комплект