Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Володимир Амелін: «Своє життя треба прожити так, аби потім не було соромно»

Радио
Радио

Володимир Амелін: «Своє життя треба прожити так, аби потім не було соромно»

 

Володимир Петрович Амелін восени цього року святкуватиме 88 років. Ще з дитинства чоловік вів здоровий спосіб життя, займався спортом, багато працював. Можливо, тому у такий поважний вік він і має прекрасну пам’ять - на одному диханні читає поеми та вірші відомих класиків, знає незліченну кількість пісень, які, до слова, чудово виконує, адже має гарний голос.



Родом чоловік із невеличкого села в Орловській області. Батько загинув на війні, коли хлопець був ще малим, а мати залишилася з чотирма дітьми на руках. Настав великий голод. Матір, аби прогодувати дітей, запропонувала Володимиру поїхати з нею на західну Україну, щоб заробити там хліба. На той час ця територія країни постраждала від рук фашистів найменше. Поїздом вони добралися до Рівного, а далі пішли для пошуку роботи селами. Одна жінка таки змилувалася над стомленими та голодними людьми та запропонувала роботу. Матір щодня виходила на поле, щоб жати зерно, Володя пас хазяйську худобу, якої, до слова, було не мало. Працювали обоє лише за шматок хліба, спали на соломі.

- Пам’ятаю, як тут, у цьому будинку, відбулася зустріч із фашистами, - згадує Володимир Петрович. - Вони прийшли вночі. Декілька озброєних чоловіків. Щоправда, хазяйка вже попереджала нас про «таких гостей» та веліла жодним чином не звертати на них уваги і не говорити до них. Коли вони прийшли, ми так і зробили. Чоловіки повечеряли і вже збиралися йти, коли помітили нас з мамою. Поцікавилися у жінки хто ми та й пішли собі.

Ніколи не забуду й те, як під час випасу худоби помітив вантажний автомобіль, який спинився неподалік. Дитяча допитливість взяла своє, стало цікаво, що ж везуть у кузові. Підійшов і жахнувся. Там було повно трупів. Вбитих бандерівців.

За два місяці нам вдалося заробити два центнери хліба. Зерно довелося перевозити на батьківщину на собі, в руках. Так мама врятувала сім’ю від голодної смерті, адже наші сусіди пухли від голоду та помирали. Щодня, потайки від усіх, я виносив окраєць хліба своєму другу-ровеснику, аби той не загинув.

Чоловік ніколи не боявся праці. Вже у вісім років хапався за будь-яку посильну роботу, аби допомогти родині. І це, незважаючи на те, що у дитинстві з ним стався нещасний випадок, внаслідок якого Володимир залишився без п’ятки. Від смерті тоді хлопця врятував... німець, який надав першу допомогу та відвіз малого до лікарні.

А з 16 років Володимир почав свій серйозний трудовий стаж. Після закінчення відповідних курсів влаштувався кіномеханіком. Він їздив селами та показував людям кіно. Там його завжди чекали, а сама робота приносила чоловіку задоволення.


Далі працелюбного хлопця доля занесла до Воркути. Там він разом із братом добував горючий сланець. Цю професію Володимир захотів освоїти досконало, тож вступив до Таллінського гірничого технікуму. Після його закінчення чоловіка направили на роботу на шахти Донбасу. Саме тяжкій роботі під землею Володимир присвятив двадцять років життя.

- Людям, які працюють на шахті, можна йти на пенсію вже після десяти років стажу, - каже Володимир Петрович. - Проте я пропрацював там значно довше. Робота була не лише дуже складною та виснажливою, але й небезпечною. Одного разу через недотримання техніки безпеки на моїх очах загинув директор шахти. Багато колег часто отримували травми тощо.

У 1985 році Володимир зустрів своє кохання - Людмилу, яка скоро стала його дружиною. А згодом у щасливої пари народилася донечка Олена.

До Сновська чоловік потрапив у 1988 році і відтоді цей край не полишав.

- Це тихе містечко вразило мене у самісіньке серце. Я відчув себе щасливим та зрозумів, що зустріти старість маю саме тут. Придбав квартиру, перевіз родину і зажив тихим, спокійним життям. Сидіти без діла я не звик, тому вирішив зайнятися землеробством. У Чепельові купив невеликий будиночок із земельною ділянкою та майже вісім років вирощував там овочі. Деякий час працював підсобним робітником на місцевому електромеханічному заводі. Загалом, вдома сидіти не хотілося, а тут і робота цікава, і спілкування в колективі, і додатковий заробіток.

Володимир Петрович впевнений, що своє життя треба прожити так, аби потім не було соромно ні перед нащадками, ні перед самим собою. Хочу звернутися до молодого покоління та закликати їх вести здоровий спосіб життя, а головне - відмовитися від вживання алкоголю. Адже саме алкоголь зламав стільки людських доль, забрав стільки життів. Навчіться жити без нього і зрозумієте, що життя прекрасне.

Чоловік пережив Другу Світову війну, голод, репресії і аж ніяк не сподівався, що на його віку випаде ще одне випробування - війна з братнім народом. Володимир Петрович впевнений, що і ці страшні часи ми переживемо, адже українці - справжні воїни. Вони - мужні, сильні та віддані своїй країні. А головне - воюють за свою землю, за життя під мирним небом. І, незважаючи ні на що, Україна переможе, адже з нами Бог, правда та весь цивілізований світ.

Тетяна ЛИТВИН Фото автора

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Амелін, Литвин

Добавить в:
 
 


Центр Комплект