Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Мати загиблого Ярослава Пацюка: «В день смерті сина у грудях стисло так, ніби стояла колючка»
Рекламодателям

Радио
Радио

Мати загиблого Ярослава Пацюка: «В день смерті сина у грудях стисло так, ніби стояла колючка»

 

Ярослав Пацюк був світлим промінчиком і завжди посміхався. Світлий в душі, добрий, чесний і справедливий. Для молодшого брата Євгена він був взірцем у всьому. Євген чекав додому брата і завжди готував для нього піцу, торти. Ярослав жив, кохав, мріяв, та його життя обірвала війна. Він взяв до рук зброю негайно, щойно дізнався про «чуму», яка йшла на рідну землю, і пішов захищати рідних.

Україна у вогні - вже понад 4 місяці оскаженілий ворог знищує наші міста, руйнує, ґвалтує, краде і убиває ні в чому не винних людей. Господи, як таке можливо в центрі Європи і ХХІ столітті? Наш розум відмовляється вірити, що таке могло бути. Ні, не нападе, - думали ми. Та безумство зомбованих вирішило інакше. Боже, скільки вже розтоптано долей, обірваних життів і матерів, які почорніли від горя. Катерина та Віктор Пацюки з Чорнотич поховали свого Ярослава. Ця страшна рана буде кровоточити все життя. Їх добрий промінчик, їх надія вже ніколи не переступить поріг рідного дому. Таких дітей ще треба пошукати - батьки вклали в нього всю свою душу.

Народився він 12 лютого 1992 року. Над ім’ям довго не думали. Обом батькам подобалось Ярослав, тому так і назвали. Ріс хлопчик, ходив до школи. Завжди біля тата і мами щебече. Сім’я Пацюків - справжні господарі. Мали тракторець, садили багато картоплі, обробляли землю, тримали по три корови, свиноматок. А це важкий щоденний труд. Син завжди поруч - помічник. Тяга до техніки у Ярослава виявилась з самого дитинства. Він іграшкову машинку розбере, а тоді знову складе до купи. Батьки не сварили, цікавість така річ. Уже у 12 років батько навчив сина їздити на тракторі. А у 14 Ярослав самостійно орав городи. Велосипед мамі полагодити - то вже його справа, адже вмів. Пізніше в сина з’явився мотоцикл. Він сам його ремонтував. Розбере, почистить і знову складе. Трактор батьку теж допомагав лагодити, якщо була така потреба. Мав бажання вивчитись на автослюсаря, та мама підказувала: «Сину, завжди будуть руки у мастилах, йди краще вчитись на іншу професію». І він вступив до Сосницького технікуму, де отримав професію бухгалтер. Далі пішов в Національний університет біоресурсів і природокористування, що в Києві. Вчився заочно, отримав фах економіста, а тоді пішов працювати прикордонником. Рік провів у Грем’ячі. А звідти відправили у АТО. В цей час рідні втратили спокій. Син завжди беріг батьків, казав, що все добре. Після АТО ще рік пробув прикордонником, поки не закінчився контракт, та згодом продовжувати контракт не став. Мав плани інші.

Поїхав на роботу до Чехії. Після повернення сказав, що вдома найкраще - там чужа мова, чужі люди і ти там просто чужинець. Потім працював у Києві в охороні. А тоді знайшов роботу у Конотопі, де судилося пропрацювати лише 3 місяці - війна все перекреслила.

Давно знайшов кохання. Чорнотичанка Оксана ввійшла в його серце глибоко. Мріяли про спільне життя, про діток, про щасливе майбутнє. Планували разом поїхати до Чехії і заробити грошей, щоб бути повністю незалежними, подорожувати і просто жити.

У подружжя Пацюків підростає син Євген на 8 років молодший від Ярослава. Коли дізнались, що в них буде дитина, обом хотілось доньку - синочок вже є, от би дівчинку. Та народився хлопчик. Ім’я братику дав саме Ярослав. «Хай буде Євген і крапка». Ярослав брата дуже любив, няньчив його з пелюшок.

Євген до техніки хисту не мав, зате готувати подобалось. Пішов стопами мами, яка працює у шкільній їдальні кухарем. Завжди на кухні біля мами. Було, мама паски пече, тісто місить, а він і собі поряд теж дитячими ручками вимішує. А тоді чекає з нетерпінням, поки випечеться його пасочка. Цікавість з роками тільки зростала і в житті Євген твердо визначився - кухня - це його. Вступив до Чернігівського вузу на хлібопекарську справу і отримав диплом зі спеціальністю «Харчовий технолог». Вдома рідних дивував - чому там вчили, те й готував. То лапшу приготує, то сир зварить. Ярослав приїздив додому на вихідні. Братик завжди готував йому смаколики: піцу пік, торти робив, пиріжки, тістечка. Дружба між братами була щира і тепла. Ярослав для Євгена - це взірець в усьому. Діти підросли, змужніли, обоє вже мали професії і самі заробляли гроші. Маму жаліли і вмовили не тримати корів.

24 лютого Ярослав перебував у Конотопі. Близько 5-ої години ранку мама подзвонила до сина і сказала, що десь чути вибухи. «Сину, війна».

А через пару годин Ярослав уже був у Чорнотичах. Кинув роботу, сів у своє авто і примчав, щоб негайно піти до військкомату. Мама вже пережила рік тривоги, коли син служив в АТО. Вмовляла: «Сину, не їдь». А він сказав: «Мамо, я резервіст І черги, я мушу бути там».

- Ми думали, що він хоча б одну ніч переночує вдома, зберемо сумку, а він навіть не присів і помчав до військкомату. Ми поїхали слідом, щоб провести. Все сталось надто швидко. Ярослав сів до автобуса і їх повезли до Чернігова. Якби ж я знала, що бачимо його в останнє. Два дні в Чернігові гриміли страшні бої. Думали, що найстрашніше вже позаду. В телефонні роз мові син завжди казав: «Мамо, все добре». Та яке там добре. Колись після АТО він тільки один раз обмовився, що в нього два дні народження. «Я пішов у відпустку і поїхав. А мій напарник в ту ніч мав би ночувати у вагончику. Та він пішов спати у землянку, а у вагончик прилетів снаряд. Якби ми там були, то загинули б». Траплялось, що тоді по три дні зв’язок був відсутній і не сказати, що тоді ми відчували. І тут нічого не казав. Та що ж доброго. Дали тільки автомат і більше нічого - ні бронежилета, ні каски, ні одягу (в чому з дому поїхав, в тому і воював). Тільки взуття змінив, бо старе порвалось, то волонтери привезли.




Торт Ярославу від Євгена



Брати Ярослав і Євген

19 березня о 9-ій ранку ми поговорили, а вже о 13-ій годині він не відповів.
З ним знайомий хлопець Анатолій разом воював. Дзвоню до Лілі, питаю: Толя не дзвонив. Ні - каже Ліля. В той день стисло так у грудях, ніби стояла колючка. Та я не зрозуміла тоді чому це. А 20 березня вона подзвонила і сказала, що дзвонив Толя і сказав, що Ярослава нема. Земля попливла з-під ніг. Стали шукати. Подзвонили взводному, а той сказав, що син ранений осколком у груди і в госпіталі.

З’явилась надія. Ми продовжили шукати. Та через два дні знайшли його в морзі. Хлопці сказали, що його ранило, вони його відправили на попутній машині до лікарні, він сам йшов своїми ногами. Чому він помер? Чому? Він так хотів жити, мріяв. Здоров’я мав міцне, ніколи не хворів. Отакого сокола смерть забрала.

Дякую місцевим волонтерам-односельчанам Миколі Михайловичу Івасенку та Сергію Борисовичу Смику, які волонтерили ще у 2014 році. Вони допомагали привезти тіло синочка додому. З ними були ще волонтери із Сосниці, та через хвилювання я забула їхні прізвища. Дуже їм дякую, що ризикували своїм життям. Вони теж попали під обстріл. 23 березня Ярослава змогли привезти додому. А наступного дня ми його поховали.

Провести сина в останню путь прийшло багато людей. Коли його везли додому, всі люди стояли на колінах. Господи, як пережити горе. Щодня чекаю, що він подзвонить. Вийду на вулицю, ніби ось він має йти, або зараз в хату зайде. А тоді наче сон минає, і страшна реальність душить. Ні, він більше не прийде, не посміхнеться до мене. Ярослав був золотою дитиною. На всіх фото усміхнений. Та і в житті посмішка не сходила з його вуст. Добрий, світлий, мов сонячний промінчик, квіти любив. Раніше, як корів пасли, то обов’язково мені букет квітів принесе. А який самостійний був, відповідальний і акуратний! Колись жив на квартирі, то господарі дивувались, що хлопець тримає все в порядку. З Оксаною Ярослав зустрічався дуже давно. Вона конвалії любила, то він їй завжди ці квіти приносив. Тепер вона їх носить йому на могилу. Не віриться, що сина нема. Батьку дуже болить і Євгену теж. Посеред двору стоїть його машина. У будинку речі, там взуття, ось його ліжко, в шафі одяг, його фото, а сина нема, як жити без нього? Через хвилювання стан погіршився. Лікувалась, бо дійшло до передінфарктного стану. На роботі, серед людей, трішки легше. Та це лише мить. Далі знову ніби прокидаєшся і розумієш, що не сон - сина нема і сльози неможливо зупинити.

Ярослав Пацюк - гідний син. Таким його виховали батьки: світлим, добрим, чесним, щирим, відповідальним. Його життя відібрали кати, не спитавши хто ти, як жив? Світлий воїне, вклоняємось тобі, що ти став на захист рідної землі. Ти назавжди залишишся у наших серцях теплим промінчиком, в очах якого душа України. Хай покарає Бог катів, які принесли чорне горе на нашу землю. Світла і вічна пам’ять тобі, Ярославе!

Джерело: Газета "Вісті Сосниччини" від 09.06.2022, Наталія МАТВІЄНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Пацюк, загинув, Чорнотичі

Добавить в:
 
 


Центр Комплект