Рекламодателям

Радио
Радио

Їхній фронт - волонтерський

 

Багато людей, котрі мусили втікати із самого пекла, де стріляли і бомбили, їхали на Коропщину. Перш за все маленьким діткам потрібне було харчування, хворим - ліки. А полиці магазинів та запаси в аптеках уже з перших днів спорожніли. І лише завдяки гуманітарній допомозі, котру вдавалося привозити, роботі наших волонтерів і волонтерок багато людей були забезпечені необхідним.

Як усе починалося, про труднощі, які виникали у роботі, і про щирість наших земляків у розмові з коропськими волонтерками Валентиною Саволєй, Тетяною Єрмак, Веронікою Тарасенко, Оксаною Нестеренко та Юлією Соловйовою



На фото Валентина САВОЛЄЙ та Вероніка ТАРАСЕНКО (верхній ряд), Юлія СОЛОВЙОВА, Оксана НЕСТЕРЕНКО і Тетяна ЄРМАК


Аби було все необхідне

Про волонтерство до 2014 року ми, чесно кажучи, мало що чули. Але нині, під час війни з росією, волонтерський рух набрав такої шаленої популярності і сили, що, здається, і гори може звернути. І виникає таке відчуття, що Україна - це один величезний волонтерський центр. Бо ж ми об'єднуємося, аби допомагати і вимушеним переселенцям, і дитячим будинкам, збираємо гроші для наших мужніх захисників, один одному допомагаємо. Ми, українці, - неймовірні. Але є люди, для котрих волонтерство стало способом життя, світосприйняттям.

Багато хто з вас бачив черги біля колишнього продуктового магазину у центрі Коропа: там понад два місяці кипіло волонтерсько-гуманітарне життя, де кожен міг отримати й одяг, і засоби гігієни, і дитяче харчування... Де день у день трудилися дівчата, розбираючи ящики з гуманітаркою, розфасовували і перераховували, роздавали і вели облік.
До речі, до війни стосунки наших волонтерок були на рівні «добрий день» і в основному на «ви». І як утворилася така компанія, не відразу можуть пояснити. Але, об'єднані однією справою, єдиною метою - допомагати, вони згуртувалися і зробили багато добрих справ не лише для жителів Коропа. Бо постійно на зв'язку були зі старостами, діловодами чи соціальними працівниками, котрі складали списки потреб, і волонтерки намагалися допомогти кожному.

Згуртувалися заради спільної мети

- Із чого ж усе почалося, як усе це закрутилося? - і було моє перше запитання.

- Мабуть, усе почалося з того, що з перших днів війни зверталися люди, в основному мами з дітками, бо не було де дістати дитяче харчування та підгузки. Спочатку розглядали варіанти, де можна було б купити це все. А потім Таня Єрмак (власниця перукарні «Світлана»), каже, що є можливість взяти в Києві гуманітарку. Але треба якось її привезти. Тож за допомогою звернулися до нашої територіальної оборони, і Валентина Саволєй організувала доставку. Тож там, у перукарні «Світлана», і починали все роздавати, там спочатку був наш волонтерський центр. Наступна гуманітарна допомога потрапила у Короп через Вероніку Тарасенко, яку організували наші землячки з Києва Таня Редько (Ложечко) та Оксана Синиця- Беспала, - розповідає Оксана Нестеренко.

- А для мене все почалося тоді, коли у тероборону почали звертатися люди через відсутність ліків тут на місці. Навіть у наших хлопців із територіальної оборони аптечок не було. Тож треба було щось вирішувати, - підключилася до розмови і Валентина Саволєй. - Допомогу запропонував Юрій Кучеров, який запевнив, що може дістати медикаменти. Тоді ж ми й почали виходити на львівських волонтерів. І паралельно треба було шукати, як же це все доставити. Та й питання, де ж цю гуманітарку розвантажувати і роздавати, висіло у повітрі. Ось тоді за допомогою звернулася до Оксани Нестеренко. Після цього все закрутилося-завертілося. Шукали ми і самі, де ж взяти ту гуманітарку. Приходили-дзвонили наші місцеві люди, котрі пропонували свою допомогу з доставки необхідних речей.

І таких людей, які самі пропонували поміч, було немало. Список наших земляків-добродійників - чималий: Людмила та Володимир Пилипенки, Віталій Карнаух, Валентин Грицай, Олена Шостак, Вікторія Дроб'язко, Тетяна Шундрик, Тетяна Назарчук, Лідія Олексієнко, Микола Колодко, Василь Перепадя.

Приїжджали величезні партії, привозили і невеличкі гуманітарки, але кожна була цінною і такою необхідною. До речі, не лише Коропська громада отримувала допомогу. Їхали пакунки і в Понорницю, і у Покошичі та Вербу, Конятин і Сосницю. Усі, хто звертався, допомагали. Бо ж не існувало чужих людей і чужих проблем.

Відчуваєш радість, коли допомагаєш

- До цих пір під враженнями від земляка Олександра Ложечки, який нині в столиці живе. Я ж до цього ніколи не працювала з гуманітарною допомогою, не була волонтером. Тож мене дуже вразило, якими можуть бути люди, - підхопила розмову на емоційній ноті пані Валентина. - Я дзвоню ввечері Олександру, якого, до речі, не знаю, і кажу, що треба гуманітарну допомогу забрати. А він: «Зробимо». Ніяково кажу про те, що її треба забрати завтра о п'ятій ранку на вокзалі з перону, на що знову отримала впевнене: «Не переживайте». І вже рано-вранці скидає мені фото, як він із дружиною та сином тягає ось ці важенні коробки з медикаментами через колії. До речі, за цей час він нам неодноразово допомагав.

Знаходилася гуманітарна допомога, без проблем знаходилися і ті, хто міг з'їздити її забрати. І до кого лиш не зверталися, ніхто не сказав: «Не можу», а навпаки: «Треба - поїду, заберу, привезу». З особливою вдячністю розповідають дівчата про водіїв, котрим доводилося їздити за гуманітаркою бозна-куди, по суцільному бездоріжжю, коли стріляло, під час комендантської години. Наші безстрашні водії: Олексій Хоменко, Олег Чуча, Олег Барбенюк, Олег Дринь, Євген Пальчиковський, В'ячеслав Муха.

Найпростіше сказати, та що там ту гуманітарку привезти і роздати. Було б там турбот! Е, ні! Аби у наших дітей були підгузки, дитяче харчування, переселенці мали чим зуби почистити, голову помити і в що вдягнутися, треба, подекуди, навіть понад свої можливості викладатися, відставляти свої проблеми, сім'ї, дітей на другий план і працювати.

- Усього було за цей час. Розбирали ту гуманітарку з 7 ранку і до сьомої вечора. Часто й нерви здавали, бо ж люди до нас різні приходили, але ж не можна цього було показувати. Пам'ятаю, як прийшла бабуся і для онука, якому півтора місяці, комбінезон вибирала. Я ж їй кажу, що він завеликий, це на півторарічну дитину підійде. Давайте щось інше шукати. А вона як почала кричати: «Вам що для мене тряпки жалко?». І почалися прокльони, - згадує Вероніка.

- Бувало, приходили люди і брали, аби що тільки взяти: треба воно їм чи не треба. Але від одного моменту при згадці у мене до цих пір мурахи по шкірі. Нам прийшла невеличка гуманітарна допомога із засобами гігієни. Ми її швидко й роздали. Прийшла до нас переселенка і попросила хоч зубну пасту. Я почала порпатися у коробках і знайшла набір: зубну щітку і невеличкий пробничок пасти. Коли їй віддала, у неї сльози на очах з'явилися, каже: «А можна я вас обніму». Тож як би важко не було, але ми отримували позитив від того, що мали можливість у такий надскладний час людям допомагати.

Скільки всього було роздано - важко полічити. Дещо приїжджало, щось несли і свої, коропські люди. Наприклад, приходили мами за харчуванням для своїх малят, а натомість приносили дитячі речі. І для багатьох ця гуманітарна допомога була підтримкою, котра додавала сил і віри, що все буде добре. Та попри все, вдавалося деяким людям і ложку дьогтю у цю добру справу додати: «собі все розбирають, торгують гуманітаркою», час від часу було чути. Та ні, не вгадали, шановні, за кожною взятою одежиною чи зубною щіткою - конкретне прізвище стоїть, з усіма даними і телефоном.

Кажуть, що добро робиться тихо, бо все, що озвучується, - це показуха. Але, впевнена, ми маємо знати про добрі справи і про людей, котрі їх роблять, аби їхнім прикладом надихатися і розуміти, що наші жінки - все ж таки неймовірні.

Джерело: Газета "Нові горизонти" від 09.06.2022, Ірина БОРОВСЬКА. Фото авторки

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Короп, волонтерки

Добавить в:
 
 


Центр Комплект