Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Вдова 35-річного Олега Дожуки до цих пір не може пояснити донечці де тато
Рекламодателям

Радио
Радио

Вдова 35-річного Олега Дожуки до цих пір не може пояснити донечці де тато

 

Аж три тижні чекали рідні дзвінка від свого воїна - Олега Дожука із Шабалинова. Чекали і вірили, що він живий, що ось-ось дасть про себе знати, але... Страшне горе, на жаль, не оминуло молоду родину: 26 лютого 35-річний шабалинівець загинув поблизу Чернігова, загинув, захищаючи від рашистської орди своїх двох діточок, дружину, кожного з нас, свою Україну.



На війну - у перший же день

24 лютого... Ранок цього дня розділив життя українців «до» і «після».
24 лютого змінило і розмірений плин сільського буття і родини Дожуків. Глава сімейства тієї днини був на роботі: Олег працював у місцевій школі робітником із ремонту. І тут дзвінок із військкомату: «Негайно збирайся в дорогу».

«На військовій справі Олег знався добре, вона була йому до душі», - розповідають рідні. Свого часу Олег проходив строкову службу, був у резервістах, неодноразово проходив військові збори. У 2014-му, коли почалася АТО на сході країни, шабалинівець теж одним із перших був мобілізованим до ЗСУ. І цього разу сержанта-снайпера у перший же день призвали на службу.

На якісь лічені хвилини Олег, дещо розгублений, забіг до рідної хати, аби зібрати найнеобхідніші речі. Обійняв молоду дружину, яка від сліз світу Божого не бачила. Обійняв міцно сина, обцілував своє білокосе янголятко, якому лишень два з половиною рочки - і в дорогу. Прощання, сльози, щира молитва і віра, дуже міцна, що чоловік і татко обов’язково повернеться з війни. Олег обіцяв телефонувати. І телефонував. І першого дня, і наступного. Розповідав, що їх, воїнів, одягнули і взули, видали зброю. Телефонував і 26 лютого: ніхто з рідних і не здогадувався, що то була остання розмова, що то востаннє чує Наташа голос свого чоловіка. Олег розповідав, що знаходиться поблизу Чернігова, у Ягідному, але зарядити телефон можливості не має та і зв’язок може бути відсутнім. Тож просив не переживати. Буде можливість, набере сам. Чекає Наташа звістки від чоловіка день, чекає другий. А Олег усе мовчить. Молиться дружина за нього, відганяє чорні думки і чекає дзвінка. Минає тиждень. Минає другий. Минає третій. Тривоги на шматки розривають змучену душу Наталі, та дзвінка від Олега немає.

Захищаючи Чернігівщину

Та ввечері 20 березня, рівно через три тижні, коли Олег востаннє виходив на зв’язок, був дзвінок із старостату.

- Мене попросили назвати особливі прикмети Олега. Але в душі я все ще сподівалася, що йдеться не про чоловіка. Та наступного дня інформація, що загиблий - то наш Олег, підтвердилася, - плаче молода вдова, яка до останнього плекала у серці надію, що з чоловіком усе добре. - Де саме він загинув, точно не знаємо. Думаємо, що біля Ягідного, бо звідти був останній його дзвінок. Як загинув, нам теж ніхто не розказував. Щоправда, нам дзвонив родич із Сосниці, то говорив, що стояв у черзі за хлібом і чув, як люди розповідали, що біля Чернігова загинув хлопець із Шабалинова. Люди розказували, що Олег помітив коригувальника і зумів попередити побратимів, врятувавши багатьох від смерті, але сам загинув.

До села, до рідної хати нашого загиблого воїна привезли із Чернігова бійці територіальної оборони, яким неодноразово доводилося доставляти двохсотих.


Зайве, мабуть, говорити про те, які кровопролитні бої точилися за Чернігів, як надзвичайно героїчно наші безстрашні бійці боронили місто, аби не впустити рашистів, у які руїни-згарища після орди нелюдів перетворилися села. Усі ми слідкували за військовою хронологією області, і думаю, всі розуміють, що дорога ціна заплачена, аби рідний Чернігів вистояв. Ціна - життя наших воїнів-захисників.

Він був для всіх, як сонця промінчик

Проводжали Олега в останню путь 22 березня. Мабуть, прийшло усе село, і не тільки, аби в скорботі низько вклонитися світлої пам’яті свого Героя.
На адресу Олега від односельців ми почули багато теплих і щирих слів. І не тому, що годиться говорити тільки хороше. Олег справді був дуже гарною Людиною. Чудовий чоловік і прекрасний тато. Надзвичайно працьовитий: без роботи і хвилини не міг всидіти. Та і руки мав золоті. А бідовенний який: уся робота у руках горіла. І безвідмовний був, скільком тільки односельцям допоміг. Буває, хтось прийде попросить допомогти. Своє все кидає і спішить когось виручати. Завжди усміхнений, компанійський, життєрадісний. Кажуть, він був для всіх, як сонця промінчик, добрий і світлий. Він був справжнім Чоловіком і Воїном. І назавжди для всіх залишиться Героєм.



«Мамо, а де ж тато?»

Наташі дуже важко було говорити про чоловіка у минулому часі. Змарніла від горя, в очах - стільки болю, стільки невиплаканих сліз. А душа? Тільки Бог один знає, яким пеком пече вдовина душа. Добре, що поруч мама живе, яка з першого дня війни біля доньки, а нині допомагає хоч якось оговтатися Наташі від непоправного горя.

А Наташа? її очі не висихають від сліз. Не встигли вони з Олегом набутися разом. Лишилися тільки спогади, і теплі, і болючі. Виринає з пам’яті щасливий Чернігів, котрий поєднав дві долі, яким так мало судилося бути разом. Наташа тоді працювала у супермаркеті касиром, Олег - охоронником. Не місцевий парубок був. Родом із Рівненщини, та свого часу родина Олега перебралася до Ріпкинського району. Знайомство. Кохання. Одруження. Раділи первістку Максимку. Згодом із міста молоді перебралися до рідного села Наташі. І донечку Бог дав молодим, та щастям насолодитися не дав. Дівчинка мала серйозні проблеми із серцем. Операції дитину не врятували. Удвох пережили страшне горе. А згодом у сім’ї з’явилася Даринка - татова копія, біляве янголятко, якому нині лишень два з половиною рочки. Олег дуже любив дітей: і сином пишався, який у свої чотирнадцять років великим помічником у сім’ї став, і доню любив. Бувало, прийде з роботи, відразу на руки Даринку бере, зацілує своє біляве щастячко.

Максим, як не боляче це усвідомлювати хлопчині, розуміє, що тато вже ніколи не відкриє двері до хати, ніколи його не обійме і не спитає: «Як справи, сину?». А Даринка - вона ще маленька. Усе питає: «Мамо, а де ж тато?». А у відповідь - тільки мамині сльози.

Колись, як підросте Даринка, мама, як не боляче буде, розкаже доні, що тато їхній - Герой. Справжній. Що життя своє віддав, аби всі дітки були щасливими під мирним небом України, квітучої, заможної і по-справжньому вільної.

Джерело: Коропська районна газета "Нові горизонти" від 12 травня 2022 року, Людмила ВЛАСКО Фото авторки та з сімейного альбому

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Дожука, Шабалинів, загинув

Добавить в:
 
 


Центр Комплект