• Брухт Минус 40

Радио

Двадцять Сергійових зим

 

18 січня - сьома річниця з дня загибелі жителя Дрімайлівки, учасника АТО, оборонця Донецького аеропорту, «кіборга» Сергія Парубця. З нагоди цієї сумної дати друкуємо творчу роботу одинадцятикласниці Куликівсьгого ЗЗСОI-III ст. Лідії Пилипенко.



Сергій любив зиму. Народжений взимку, любив кожну з двадцяти, відміряних йому кимось там, звідки падають ось ці сніжинки за вікном. Кажуть, усе у світі відносно. Важко не погодитись. Двадцять зим для вічності - це настільки мало, що й порівняти немає з чим, двадцять зим для нього - це все життя.

Зима перша

Зима 1995 року не була якоюсь особливою: морози й заметілі змінювалися відлигами з брудною кашею під ногами, промайнули одне за одним зимові свята, життя увійшло у звичайне робоче русло. Уже й лютий на порозі. Хоч зима ще не збиралася відступати, а весни ніщо не провіщало, та все ж у повітрі, у темній блакиті неба, у голосному цвіріньканні горобців і набубнявілих бруньках бузку біля хати відчувався ледь вловимий подих нового життя, яке от-от вирветься на світ із мертвого зимового сну.

Нового життя ждала не тільки природа. Родина Парубців із Дрімайлівки чекала народження дитини. Очікування було радісним, водночас хвилюючим та трохи тривожним, бо ж мав з’явитися первісток.

П’ятниця, 10 лютого, стала найщас-ливішим днем для родини - на світ з’явився хлопчик, якого назвали Сергійком. Голосний крик новонародженого сповістив про появу продовжувача роду Парубців.

Зима шоста

Маленький хлопчик стоїть біля вікна. Щоб краще бачити, заліз на низеньку табуретку. Хлопчик бачить, як у світлі лампочки, що висить на розі хати, кружляють сніжинки. Він зачаровано вдивляється у їхній танок, намагається простежити поглядом хоча б за однією з них, але вони клубочаться, ховаються одна за одну, підштовхувані вітром прилипають до вікна...

У хаті тепло, на підвіконні зеленіє квітка, назви якої хлопчик не знає, на столі парує мисочка з улюбленою молочною кашею, і цей домашній затишний світ так різниться від чарівно-казкового за вікном.

Зима дванадцята

Його дванадцята зима була сумною. Це була перша зима без батька. Одинадцятирічний сергій залишився з мамою та братом. Ще досить малий, щоб розібратися в стосунках дорослих і зрозуміти причини батькового вчинку, та вже немалий, щоб відчувати біль та переживати втрату близької людини. Якось раптово змужнів, посерйознішав та став більш відповідальним. Мама спокійно залишала на нього молодшого брата, була впевнена в надійності старшого сина-помічника.

сільський хлопчина любив поратись по господарству, із задоволенням доглядав за домашніми тваринами, особливо, за кролями. Робота біля них і роботою не здавалась. Годинами міг бути зі своїми улюбленцям: годувати їх, чистити клітки, спостерігати, як вправно й швидко жують свіжу траву чи хрумтять буряком, милуватися кролячою малечею - пухнастими клубочками, з ніжним, м’якеньким хутром та полохливими вушками. Особливо турбувався про кроленят взимку, коли невчасно народжені могли загинути від холоду.

Щороку напередодні новорічних свят Сергій з братом писали Діду Морозу листи, ретельно виводили літери, просили подарунки, солодощі. Написавши свій лист-побажання, старший допомагав молодшому. Разом складали акуратні паперові конвертики та несли до вікна. Листи ставились на підвіконня «адресою» до шибки, щоб виконавець новорічних дитячих мрій не проминув їхню оселю. Вранці, щойно прокинувшись, бігли перевіряти підвіконну пошту й радісно носилися по хаті, коли лист звідти зникав. Дні очікування тягнулись неймовірно довго, та в цьому теж була своя насолода: уклавшись у ліжко, прислухатися до нічних хатніх звуків, до завивань вітру за вікном, мріяти й чекати свята. Одинадцятирічний сергій давно знав, хто насправді кладе подарунки під ялинку, та виду не подавав, щоб не розчарувати молодшого брата й не зруйнувати його віру в новорічне диво.

Цієї зими листа Діду Морозу він не писав.

Зима сімнадцята

Остання шкільна зима. Традиційний новорічний вечір. Весело й гамірно.Їхній випускний хлопчачий клас відповідально встановлює та прикрашає ялинку. Сергій разом з усіма бере участь у святкуванні, грає роль у шкільній виставі. Гарний настрій, музика, ілюмінація, запах хвої - свято. У новорічну ніч хлопець загадує бажання. Його мрія стати військовослужбовцем не змінилася. Перша спроба була невдалою: не вистачило чи то сил, чи знань, чи наполегливості вступити до профільного ліцею. Та поразка не розчарувала, він не здався, не опустив руки. У новорічну ніч темне зоряне небо чує тисячі бажань, сміливих і невпевнених, безнадійних та сповнених віри. До якої категорії належала мрія Сергія? До тієї, яким судилося здійснитися.

Попереду закінчення школи та випускний вечір, вступ і навчання в Чернігівському ліцеї залізничного транспорту. Сергій уже знає інший спосіб стати військовим. Після повноліття, коли не дочекається повістки, сам поїде до військкомату проситися в армію. Його як напівсироту зарахували до пільгової категорії, тож міг і не служити. Але ж мрія!. Чи доля?...Кличе .

Усе це буде потім. А в цю ніч стрункий, спортивної статури юнак стоїть біля того ж вікна, до якого маленьким підставляв табуретку, вдивляється в зоряне новорічне небо й палко вірить у здійснення своїх бажань. Стоїть довго й так наполегливо шле у височінь свої думки, що небо не витримує та відповідає феєричним відблиском метеора, який довго-довго падає на землю.

Зима двадцята, остання



Та зима була холодною. А якою ж їй бути?! Це природній стан пори року. Але ця стужа відносно теплої, безсніжної, з плюсовими температурами зими здавалася Сергієві схожою на страх, який проникає в найменші шпарини свідомості, сковує волю, паралізує тіло, гіпнотизує й знерухомлює навіть думки. Холод-страх своїми липкими щупальцями заповзає в душу, навіює сумні думки, псує настрій.

Особливо гостро став це відчувати після повернення з відпустки. У грудні був вдома. Своє село, мама, брат, тепло рідної оселі, смачна домашня їжа, наближення новорічних свят заспокоювали, умиротворяли, додавали сил. Ходив до школи, говорив із учителями, старшокласниками. Розпитували - відповідав коротко, не вдаючись у подробиці життя на війні.

18 січня - звичайний день на війні. Холодно. Зимно. Тривожно. Погляд постійно чіпляється за самотню хмарину в небі. Хлопець подумав, яким їй бачиться все, що є тут, на землі, яким вона бачить його?.

Зателефонувала мама, але розмова була короткою, бо майже одночасно із дзвінком пролунала команда збиратися:

-Мам, ми їдемо!

- Куди?

- /Пауза/

- Не чуєш чи не знаєш?

- Не чую! -Сергій так завжди говорив, коли не міг відповісти прямо, і мама розуміла й ніколи не перепитувала. Але цього разу вона порушила їхнє правило й повторила питання:

-Куди?

- В аеропорт, - порушив правило й син, відповів і швидко вимкнув телефон, чи тому що спішив, чи щоб не чути інших питань стривоженої матері.

Це була їхня остання розмова, це були його останні слова.



Сергій Парубець загинув 18 січня 2015 року. Колону, яка їхала в Донецький аеропорт вивозити останніх захисників летовища, під селищем Спартак обстріляли з російських ГРАДів. БТР, що їхав попереду, загорівся, Сергій вискочив, щоб урятувати побратимів, і попав під осколки. У тому бою їх загинуло троє.

* * *

Я уважно придивляюсь до своїх однокласників: веселі, симпатичні, розумні хлопці. Знаю, що дехто з них мріє про кар’єру військового, готується спробувати вступити до військового вишу, дехто хоче піти на строкову службу.

Але я також знаю, що в нашій країні вже восьмий рік триває війна.

Газета Куликівщини «Поліська правда» №2 (8790) від 13 січня 2022

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Парубець, АТО

Добавить в:
 
 


Центр Комплект