• Брухт Минус 40

Радио

Хористи нового «призову»

 

Сьогодні вже ніщо не нагадує навпроти садиби Івана Погорілого в Нових Млинах колишнього цвинтаря. Так собі, вільне місце, скверик. Хіба що приїжджому впаде у вічі якесь незвичне планування вулиці. Вона ніби огинає скверик зусібіч і далі розгалужується...



А Петро Прокопович Погорілий, дід нинішнього господаря, котрого по-вуличному звали Смілянським як вихідця з міста Сміла на Черкащині, поставив свого часу хату ледве не впритул до Миколаївської церкви, у якій же і служив регентом. Чи була та фізична близькість до храму простим збігом обставин, чи мала інші причини, його внук, Іван Григорович, не знає. Та й діда він на сім світі не застав, бо народився вже після вигнання німців із села. Зате сімейний переказ про діда живе й досі: Петро Прокопович був музично дуже обдарованою людиною і оскільки це діла «давно минулих днів», то міг навіть не знати музичної грамоти, але тональність співу задавав камертоном, що свідчило, що він був справжнім регентом хору. До того ж, грав на сопілці, скрипці.

Утім, його талант простягався далі. Як професійний столяр (що теж могло бути досягнуто самотужки) міг виготовити віолончель, мав учнів столярної справи. Уявляєте, що відчував на серці церковний регент, коли перед твоїми очима нищать церкву, скидають хрести, топчуть ікони, перед якими він стільки років стояв на молитві?! Якщо тільки до тих страшних тридцятих років дожив.

Зате його син, Григорій Петрович, не тільки дожив, а й теж співав у хорі. Мав хороший тенор.

- Із раннього дитинства пригадую, -ділиться Іван Григорович, - як батько з матір’ю на Великдень співали вдома перед образами щось церковне.

Це вже коли Миколаївської церкви не існувало і співати можна було тільки вдома.

Дві дороги

Якщо дід з батьком здобували свій хліб одним ремеслом, то перед внуком Іваном пролягло відразу дві дороги. Здобув вищу освіту, викладав у школі математику, а паралельно пролягла відкрита родовими генами друга дорога - музична. Іншого вчителя музики за півстоліття роботи Івана Григоровича в школі не знали.

- У мене в житті не те що музичної освіти, а навіть «музичного коридора» не було, - посміхається співрозмовник. -Усе освоював самотужки, за допомогою самовчителя гри на баяні. Тональність, акорди, хорові партії - все це приходило на розум якось так, у процесі роботи.

Крім баяна, Іван Григорович освоїв гру на балалайці, мандоліні. Але спершу була гармошка. Ще хлопчаком майстрував посилочні ящики (столярські ж гени діда й батька!), продавав на базарі і складав гроші на свій перший інструмент.

Ну, дороги-то дорогами, але що спільного між тими паралельними прямими, що ніколи не перетинаються? Це ми, згрібаючи докупи залишки власних математичних знань, хочемо запитати математика, як можуть поєднуватися в одній людині такі рівновіддалені й несумісні величини.

- Та хто його знає! - знову посміхнувся Іван Григорович. - Воно все життя при мені. Нізвідки не взялось і нікуди не поділось.

І все життя він ніби ступав однією ногою по одній дорозі, другою - по другій, втім, аж ніяк не роздвоюючись, а тільки доповнюючи сам себе. І все село знало, що якщо на їхній фабриці був організований хор, якщо був там керівник, якщо колектив посідав призові місця на обласних оглядах, якщо сільська самодіяльність у райцентрі була представлена в першу чергу чоловічим ансамблем «Новомли-нівські козаки», так то все робота Івана Погорілого. Навіть посада голови сільради не заважала йому стояти на сцені з баяном.

Ось, здавалось би, і підсумок життя. Але ж чекайте!.. Не все ще він зробив на своїм віку. Якось завітав до господи недавно призначений настоятель Троїцького храму отець Богдан: «Чи не хотіли б ви поспівати в церковному хорі?». М’яко просив, по-синівськи, але таким тоном, що відмовити не можна було, як і Богу. Бо те прохальне повеління, власне, і йшло через батюшку від Того, Хто дав талант.

Недовго вагався Іван Григорович. Бо в пам’яті зринули відразу і дід із камертоном у руках, і красивий батьків тенор на кліросі. А він тепер у новоствореному хорі бас. Поруч із дочкою, що виконує партію сопрано.

«Девушка пела в церковном хоре»

Цю тендітну молоду жінку хочеться називати саме дівчиною. Може, за не-розтрачену дівочу скромність, може, за приязну манеру спілкуватись, так властиву добре вихованим дівчатам із пристойних сімейств. Але ще напередодні знайомства з Юлією прийшов на пам’ять прекрасний, із нотками ностальгії вірш Олександра Блока.

Девушка пела в церковном хоре
О всех усталых в чужом краю,
О всех кораблях, ушедших в море,
О всех забывшых радость свою.
И голос был сладок, и луч был тонок,
И только высоко у Царских Врат,
Причастный тайнам, плакал ребенок
О том, что никто не придет назад.

Це ніби вона і ніби про неї, адже якщо проникнути в суть церковних піснеспівів і спробувати зрозуміти внутрішній світ Юлії Мірошниченко, можна знайти багато спільного і такого, що прикладається навіть до кожного з нас.

Вона, правнучка регента Миколаївської церкви, стала на ангельське клірос-не місце навіть раніше за батька. А в житті її були не тільки видимі світу посмішка, а часто невидимі сум’яття, томління духу, втрати, надія, палка молитва перед бабусиними іконами вдома, а в рідкі відвідини домівки і в церкві.

Тепер вона зовсім несподівано для себе знову вже кілька років тому повернулася з міста додому, і, не зважаючи ні на що, сповнена оптимізму, бажання жити і творити нове життя. Юля небайдужа до всього, що оточує, що потребує нового погляду і нового підходу.

Ось говоримо про занепад, бідність, чекаємо яскравих харизматичних вождів, нарікаємо на обставини. І так вимирає не тільки село. Витлівають у розпачі й безнадії душі. А хіба для надії нема церкви, а для конкретного поліпшення життя - усвідомленого розуміння того, що саме нічого з неба не впаде?

Ось хоча б останній приклад. Може, й багато хто бачив, що стела на в’їзді в село потребує хоча б легкого ремонту, але ініціативу проявила тільки молода бухгалтерка фабрики спорттоварів. Заручилась підтримкою старости Надії Роєвої - у них повний контакт і взаєморозуміння, - узяла фарби й пішла ремонтувати «...ові Млини». Утім, достеменно не знаємо, яка там буква в назві села відпала, та батько дочці допоміг.

Юля за всієї своєї неконфліктності сповнена ідей разом з кількома десятками однодумців-земляків власними руками наблизити сільський рівень життя хоча б на крок до міського.

Ось старостат організував вирубування чагарників, прибрали смітники, полагодили дороги. Це ж не для когось - для себе! Хочеться створити для дітей канатне містечко (де ж воно й могло б бути, як не в селі, де вміють робити канати). А ось іще навіть не озвучена ідея влаштувати дітям кінотеатр під відкритим небом. Давайте обговорювати, пропонувати, щось намагатися робити, каже Юлія, упевнена, що без початку ніколи не буде кінця.

- Та я й сама вирубувала б оті хащі. У нас же річка Гнилиця, де ще мій дід купався, - ділиться співрозмовниця, - в що перетворилася... Вірю, ми таки з нашою сільською владою чогось доб’ємося. Он же потроху привчили людей не викидати пластикову тару. Варто було тільки поставити в центрі села ящик - бачу, їдуть відпочивальники з Сейму і складають...

Загалом я сповідую принцип Теодора Рузвельта: «Роби, що можеш, з тими, що маєш, там, де ти є».

І нині, в ці святі дні, вона в складі хористів нового «призову», продовжуючи багатолітню родинну традицію, співає: «Христос народився - славімо Його!».

Районна газета «Вісті Борзнянщини» №3 (9977) від 15 січня 2022, Михайло Москаленко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Погорілий

Добавить в:
 
 


Центр Комплект