• Брухт Минус 40
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Особистий Афганістан Григорія Назими

Радио

Особистий Афганістан Григорія Назими

 

Григорія Назиму призвали служити в прикордонних військах. Потрапив він у далекий Таджикистан, в селище Московське, де знаходився навчальний центр прикордонників, восени 1979 року. Кілька місяців поспіль новобранців муштрували й навчали особливостям специфічної прикордонної служби. Були нічні тривоги, марш-переходи, кроси, числені смуги перепон і стрільбища. Потім кілька тижнів відносно спокійної служби — і раптова нічна команда «До зброї!».



— У повній бойовій викладці я підбіг до своєї «шишиги» (так у війську й досі називають військову вантажівку ГАЗ-66). Завів, вигнав надвір й отримав наказ прямувати на військовий аеродром, який був поряд. Зрозумів куди мене направляють лише тоді, коли отримав наступний наказ: «Документи здати, знаки відмінності з форми зняти!». Так тільки в «Афган» посилали, — пригадав Григорій Васильович.

Машину разом із водієм завантажили в «корову» — вертоліт Мі-6 і полетіли через мальовничі засніжені перевали Паміру. Досить скоро вертоліт прибув у місце дислокації зведеного бойового загону в районі афганського кишлаку Хаун. На місці колишнього англійського аеродрому на відстані 10-15 кілометрів від державного кордону Радянського Союзу спішно створювалась військова база, яка повинна була стати опорним пунктом для радянських військ у цьому районі й одночасно прикривати кордон зовні. Наступні півтора року служби єфрейтора Григорія Назими минули тут. Секретність служби посилювалась ще й тим, що навіть у листах до рідних солдат мав описувати службу в межах прикордонної застави на батьківщині, а про Афганістан навіть згадувати було заборонено.

Молодий енергійний хлопець швидко знайшов себе на новому місці служби. Йому доводилось бувати на своїй вантажівці практично всюди – возити розвідгрупи, доставляти місцевому населенню гуманітарну допомогу, забезпечувати всю військову базу водою, по яку треба було їздити щодня до річки Пянж. Винахідливий солдат швидко зметикував, що за таких умов треба заручитись підтримкою місцевого населення, тому пригощав солодощами місцевих дітей, не цурався скуштувати хліб з рук жителів довколишніх кишлаків, хоч той хліб із полови був ледь їстівним. Якось покатав дітей на вантажівці, а згодом дізнався, що серед тієї гамірної юрби були й нащадки відомого ватажка-ісламіста Аладора. Після цього випадку «шишига» єфрейтора була недоторканою для місцевих банд, хоч попасти під «роздачу» від їхніх колег-гастролерів таки можна було.

У важких та виснажливих боях Григорію Васильовичу брати участь не довелось. Каже — траплялись іноді обстріли й перестрілки, проте прикордонників настільки добре готували, що втрат з нашого боку практично не було. Фізично й морально вимотували гірські рейди, під час яких треба було «прочісувати» схили гір на предмет озброєних угрупувань.


— За один день такого рейду можна було побачити всі пори року. Маршрут починався із справжнього середньоазійського літнього пекла, потім на схилах гір ми потрапляли у весну чи осінь, а на вершинах часто заставали справжню зиму із снігопадами та хуртовинами. Під час спуску спостерігали пори року вже у зворотному порядку. Після такого виходу ноги нестерпно боліли три-чотири дні, бо, окрім звичної амуніції, кожен солдат ніс на собі сухий пайок, три гранати і п’ятсот патронів насипом у рюкзаку, — пригадав ветеран-інтернаціоналіст.



Все необхідне на базу доставляли вертольоти, проте був іще один маршрут, яким користувалися при форс-мажорних обставинах – через Пянж. Гірська річка мала примхливий та небезпечний норов, з яким навіть алюмінієвий моторний човен ледь справлявся. Тож у разі раптової хвороби когось з військових, непередбачуваної поламки машини чи інших випадків доводилося форсувати стрімкий гірський потік, ризикуючи життям, щоб потрапити на прикордонну заставу на протилежному березі. Григорію Назимі також доводилося долати бурхливий потік, щоб отримати запчастини, бо «шишига» повинна була бути завжди на ходу.

Закордонне відрядження для солдата закінчилось несподівано. На військову базу з інспекцією раптом прибув дуже строгий полковник, який «впаяв» водію десять діб гауптвахти за брудний автомобіль. В умовах, коли людям не вистачало води щоб нормально помитися, звичайно, про миття вантажівки ніхто навіть не замислювався. Однак покарання є покарання. Оскільки «губи» на базі не було, винуватця Назиму відправили відбувати покарання в тил. Іронія долі полягала ще й в тому, що після гауптвахти Григорія призначили водієм саме до цього суворого командира, з яким він дослужив до демобілізації.

Афганістан залишився в душах всіх, кому довелося побувати у цьому чужому й непривітному краю. Про братерство воїнів-інтернаціоналістів сказано чимало, проте в житті Григорія Васильовича воно відіграло особливу роль. Коли трапилась біда й чоловіка розбив інсульт, його бойові побратими одразу прийшли на допомогу. Знайшли гарних лікарів, вибили місце в престижній клініці, допомогли й грошима. Не забувають про товариша й після його часткового одужання. Кожен День воїна-інтернаціоналіста й кожен День радянського прикордонника товариші забирають свого друга на урочистості, возять на зустрічі ветеранів й не дають розкиснути від хворобливих думок. Ці дорослі суворі чоловіки зберегли і з честю пронесли запал юнацького військового братерства через все своє життя.

Джерело: Новини Городнянщини

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: ветеран-інтернаціоналіст, Назима

Добавить в:
 
 


Центр Комплект