• Брухт Минус 40
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Жанна Вахутинська розповіла, як її родина виживала у війну

Радио

Жанна Вахутинська розповіла, як її родина виживала у війну

 

27 січня відзначають день пам’яті жертв Голокосту. Ця страшна сторінка з нашої історії зачепила тисячі людських доль і обірвала тисячі єврейських життів. Вона назавжди закарбувалась у пам’яті тих, кому вдалось врятуватись від жорстокості тогочасної влади і тих, кому вдалось евакуюватися. У Городні залишилось небагато свідків тогочасних подій, але Жанна Вахутинська пам’ятає все, ніби відбувалось вчора. Вона була маленькою трирічною дівчинкою, яка сприймала всі події як належне, але її сестра, восьмирічна Фаїна, попри дитячі роки розуміла що відбувається й свої спогади назавжди залишила в своєму щоденнику, який принесла Жанна Борисівна. Розповідь в нотатнику розпочинається зі слів: «Я дитина війни. Я хочу, щоб майбутні покоління знали, як діти того часу переживали це лихо, яке на все життя залишило скорботною раною. Тож писатиму так, як ми – діти, сприймали наше життя».



На знімку Жанна Борисівна Вахутинська


Жанна Борисівна Вахутинська народилася 16 листопада 1937 року. Вона називає себе корінною городнянкою, адже тут народилася й провела все життя, за винятком 1941—1944 років. Рєвека Володимирівна та Борис Давидович, батьки Жанни та Фаїни, жили звичним життя. Жінка працювала статистом, а чоловік у кооперації. З ними жила няня Поліна, яку в сім’ї називали Поля. Вона допомагала Рєвеці Волоимирівні з вихованням дітей, тому що жінка через стан свого здоров’я не справлялася і їй потрібна була допомога. В 1941 році життя перевернулось з ніг на голову і в звичайні життєві будні увірвалась війна. Батька ще зовсім маленьких дівчат одразу мобілізували, почалась евакуація єврейського населення. Про це в своєму записнику розповідає Фаїна Борисівна. Жанна Борисівна береже записник як зіницю ока, адже це одна з найдорожчих речей, яка залишились від сестри. Вона тремтячим голосом зачитує рядки із нотатника:

— «Через стан свого здоров’я мама боялась вирушати з нами в дорогу. Але Поля погодилась їхати з нами. Евакуацію відкладали до тих пір, поки маму не відпустили з роботи. У другій половині серпня ми вирушили в дорогу. Їхали конем з возом, який був накритий мішками. Дітей посадили у віз, а Поля з мамою йшли пішки. Напрямок був до Курська. З нами йшло ще декілька сімей, дорога була дуже довгою. Їхали переважно вночі, тому що вже відбувались бомбардування. Всі були налякані, але перечікували до ночі, адже вночі вибухи стихали. В перший день, як ми вирушили в дорогу, бомбардували станцію у Щорсі. В цей час ми знаходились у лісі, але здавалось, що вибухи були досить близько. Думалось лише одне — що скоро буде бій, але страху не було і хотілося, щоб все скоріше закінчилося. В’їхали ми в якесь село. Нас, дітей, взяли на ніч до хати. Наступну ніч ми провели в лісі, тому що з літаків вже проводили обстріл населених пунктів. Їхали коли вдень, коли вночі, тому що боялися зустрітися з німцями. Адже на той час вже всі шляхи, крім одного, були перекриті ворогами».

Кров стигне в жилах від тих спогадів Фаїни Борисівни. Завмерши, чекаю, поки Жанна Борисівна продовжить читати рядки з нотатника сестри:

— «Доїхали до Глухова, там приєдналися до великого обозу. Їхати було важко, дорога мала чимало підйомів та спусків. Кінь до крові понатирав своє тіло в тих місцях, де була упряжка. Нам було шкода його, але й без нього нікуди. Дісталися річки, яку треба було переплисти паромом на другий берег. Дорослі ставали попереду коней, закривали їм очі, щоб вони не злякалися й в паніці не поскидали всіх у воду. Було небезпечно, але іншого шляху не було. Попри страх та довгу дорогу, ми дісталися Курська. Тут не бомбили населені пункти, було спокійно. Нам сказали, що ми повинні віддати коней. Мама роздерла на собі сорочку на широкі смуги й перев’язала коневі рани. Після чого ми всі прощалися з ним і плакали.

Через деякий час нам подали товарний вагон, в якому було тісно — це було наприкінці вересня. Їхали повільно, стояли в тупиках, пропускаючи поїзди на фронт. Куди їхали — ніхто не знав. Знали лише одне — в тил. Доки були гроші, на станціях купували продукти. Коли гроші скінчилися — їсти було нічого. Оскільки це вже була друга половина вересня, ночі були холодні. На одній із станцій мама побачила елеватор і вирішила, що там має бути хліб. Тому ми і ще декілька сімей зійшли саме тут. Це була невелика станція Заглядино з елеватором та початковою школою №39. Це Чкаловська область, 200 кілометрів від Оренбурга та 200 кілометрів від Самари Куйбишевської області. Мама пішла працювати на роботу — лопатити зерно, незважаючи на своє слабке здоров’я. Ми жили на квартирі з ще однією сім’єю, в якій було четверо дітей. Грілись на печі. Протягом семи місяців ми їли мерзлу картоплю. Через деякий час мама пішла працювати статистом. Нам дали кімнату в бараці, який не був пристосований для життя— стало просторніше, але в цей же час захворіла мама і я, тому я не ходила до школи. Мама застудилася так, що її 10 січня непритомною принесли з роботи додому і злягла вона на вісім місяців. А в 1943 році вона померла. Залишились ми з Польою».

Слухаєш і душа замерзає від тієї страшної правди. За що такі випробування випали маленьким дітям в незнайомому краю? Батько на фронті, мама померла. Добре, що няня Поля була вірною своїм вихованкам виживати.

— «Ми виживали як могли. Поля ходила по людях, які жили по другій стороні залізничної колії, пряла вовну, прала білизну, мила підлогу, обробляла городи і про свій невеличкий город теж не забувала. Міняла речі, які залишились, на продукти, щоб ми не померли з голоду. Пам’ятаю, за мамине плаття давали пуд муки або пуд пшона,— продовжує зачитувати рядки Жанна Борисівна з щоденника. — Поки мама жила, Поля знала, що ми маємо вернутися в Городню. Але коли мами не стало, вона почала думати інакше. І я згадувала життя до війни. Старий двір навпроти пожежної частини, коні з великими бочками води. Наш двір, уквітчаний квітами. А в кінці подвір’я в кутку росли величезні лопухи, де я часто ловила метеликів. А як хороше було босоніж бігати по травичці! Де це все поділося? І я заплакала. Це був цілий переворот в душі. Саме собою прийшло рішення — треба продовжувати любити те, що дороге серцю, і те, що залягло в душу. Але, дякуючи долі, в 1944-му році ми повернулись в Городню. На очах почало мінятися наше місто. Було радісно, що воно міняється, і одночасно жаль, що зникають любі серцю старі куточки. Але я все ж знаходжу стару милу Городню, яка закарбувалася в душі навіки:

Зірка в небі летить,
Я ловлю її мить,
Загадаю бажання своє —

Хай на сотні століть
Буде мирна блакить,
А людина щасливо живе».

Жанна Борисівна береже ті спогади своєї сестри як найдорожчу реліквію в світі. Їй самій в період евакуації було всього три роки, але її пам’ять також зберегла певні моменти того лихоліття:

— Дорогою до Курська, коли ревіли самальоти, нас, дітей, дорослі знімали з воза, падали на землю й прикривали своїми тілами. Мама прикривала Фаїну, а мене — Поля. Коли ми їхали у вагоні вже з Курська, всі хотіли їсти, — ділиться своїми спогадами жінка. —І один хлопчик, який дуже зголоднів, сильно плакав. Йому люди давали крихти — в кого що було, а він кричав: «Дайте мне целый пуд!».
Назавжди запам’яталась маленькій Жанні й перша зима в бараці:

— Ой, якою вона була холодною! У кімнаті були піч і грубка-голанка, але топити не було чим. Вугілля видавали лише для приготування їжі. Під ліжком та тапчаном задував сніг і я чула, як Поля казала: «Дітей врятувала перина». Коли Фаїна одужала й могла відвідувати школу, Поля її переводила через рельси. Самостійно відпускати сестру було небезпечно. Був, звісно, тонель, яким можна було перейти, але від нашого бараку він знаходився дуже далеко. Поки Фаїна була в школі, Поля ходила працювати та міняти речі. Я залишалася сама вдома і мені залишали платок і дерев’яну ложку — це була моя лялька, з якою я гралася, доки Фаїна не повернеться зі школи. Згодом Поля принесла мені металеву решітку, яка слугувала для моєї ляльки і ліжком, і столом, і всім чим хочеш.

Щоб взимку було чим опалювати оселю, влітку дівчатам з Польою доводилось добряче попрацювати. Але в такі складних життєвих ситуаціях знаходились приємні моменти:

—Ми влітку всі втрьох ходили робити собі паливо —«кізяки». Ногами місили солому з гноєм, які нам давали на МТФ, правда не знаю, що це таке, але, мабуть, ферма, — згадує Жана Борисівна. — Працювали цілий день,хоч і ще малими були. Зате взимку мали чим топити піч. Одного разу Поля привела додому молоду кізочку, яку їй дали за виконану роботу. Ми її називали Ночка, тому що вона була чорною. Через деякий час вона привела ще двох козенят — одна була Фаїнина, яку вона назвала Зінкою, а друга моя, наречена Бєлкою. Вони разом з нами жили в бараці. З тих пір у нас появилось молоко й вівсяний кисіль, забілений ним. Це було дуже смачно.



На знімку маленькі Жанна й Фаїна з нянею Полею

Кажуть, що час лікує… Але дивлячись, як Жанна Борисівна зі сльозами на очах розповідає ці страшні сторінки свого життя, розумієш, що повністю зцілитися таки нікому не вдалося.

—Нас розшукував батько.Після госпіталю йому дали відпустку і він приїхав до нас, — тремтячим від хвилювання голосом згадує жінка. — Я його не впізнала. Він посадив мене до себе на руки й вручив подарунок. Це були чобітки та військова шапка-вушанка. Я тоді не носила плаття, а лише шаровари з батькового шарфа. Мені дуже сподобався подарунок, а ще мені заздрили всі хлопці, особливо Колян. Це хлопчик, який жив по іншу сторону залізної дороги. Наприкінці війни почали ходити слухи по станції, що приїхала банда й обкрадає приїжджих. А двері в нас були досить слабкі й зачинялися на гачок, зроблений з дроту. Тому коли лягали спати, до дверей присовували все, що могли: топчан, на нього стіл і табуретки. Лячно було. Я маленькою дослухалася до всіх розмов й якось почула, що війна має закінчитись війна. «А коли вона закінчиться?» — питала сама в себе. А ще казали, що коли закінчиться війна, то з Асікеєвської гори (це було в нашому районі) буде текти кров. І я кожного ранку виходила на ганок і дивилася чи не тече кров. Нічого такого не бачила. Бачила лише те, що рейсами йдуть розбиті вагони, від яких залишились лише самі ребра. І чекала, чекала, чекала... Чекала коли нарешті насправді війна скінчиться і ми повернемось у рідну серцю домівку, в нашу омріяну Городню...


Джерело: "Новини Городнянщини"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Вахутинська

Добавить в:
 
 


Центр Комплект