• Брухт Минус 40
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Виливали пожежні машини і форми для горішків

Радио

Виливали пожежні машини і форми для горішків

 

Ганна Іванівна Пилипченко родом з Журавки. Це велике - село кілометрів за сім від Ладана.



— Батько з війни не повернувся, залишилися удвох з мамою. Зразу після школи ланку пахала. Заміж вийшла за Миколу з Журавки. Після заміжжя трохи поробила в їдальні в Ладані, але платили мало. І пішла туди, де працював чоловік, на завод «Пожмашина». У ливарний цех. Випускали пожежні машини.


Тоді називався завод ППО (Прилуцьке протипожежне обладнання).

Ганна Іванівна була формовщиком.

— Робота тяжка, тягали опоки по 40 і більше кілограмів. Це такі формовки, сталеві або чавунні конструкції, для тримання формувальної суміші. Деталі відливали в земляні форми. Для цієї формовки привозили спеціальний пісок. Його закладали в форму, трамбували. Потім приходив заливщик і заливав розплавленим металом. Заливщиками були чоловіки. І потім цю важку форму кожній формовщиці треба підняти і віднести. Було таке, що одна не підніме, тоді вдвох несли. Потім з цих деталей варили пожмашинй. У малярному цеху їх фарбували. Машини випускали готові, відправляли кругом по країні і за рубіж. У ливарному — до сотні робітників. Жінок було багато, усі молоді. Робота з землею, брудна. І жарко там було дуже. Ми працювали в легких платах круглий рік. Зверху халат. Вистачало на місяць, потім розлазилось. Щодня в баню на заводі ходили: самі купалися і плата прали. Перевдягалися, в автобусі їхали чисті. Але ми так звикли до жари, що нам було добре.

Виливали не тільки деталі для пожежних машин. І чашки, і кружки, і сковорідки, і каструлі. Усе з нержавійки.

Це був військово-пожежний завод. Охорона пускала тільки за перепустками.

Але начальник дуже ловкий, то можна було і для себе вилити: формочки для горішків, для трубочок, щось невелике. Проносили в сумці. Може, і через паркан перекидали. Або з шофером домовлялися, щоб провіз. І ловили, і штрафували.

Хоч важко, а все одно було весело працювати, — пригадує молоді роки жінка.

— Оце ми з подружкою Галею — вона з Подища, а я з Журавки — балакаємо про все. А тоді як захватили — і робимо навіть у перерив. Ой, лорко було, страх! Тоді знялися, побігли кудись з Галькою вдвох.

Коли працювали, узяли з чоловіком ділянку, будувались у Журавці. Майже всі, хто на заводі робив, будувалися. Завод будматеріалами допомагав. Можна було дошки виписати, дрова, вугілля. Люди платили гроші, їм привозили. Був деревообробний цех, де дошку пиляли. Там і вікна замовляли. Зарплати були і по 170, і по 250 рублів. У колгоспі платили 30-50.

Будинок хороший збудували.

Дочка Ніна народилася у 1959 році.

— Коли вийшла заміж, батьки купили нам цей будинок. Самі залишилися в Журавці.

А в 90-х уже була скрута, — пригадує Ніна Миколаївна. — Роботи на заводі не стало, безгрошів’я. Мій чоловік, Григорій, теж на «Пожтехніці» працював. У Білорусь торгувати їздили. Чоловік — у Москву, у Польщу. Мати вже на пенсію тоді вийшла.

— Після 50 років удома сиділа. Спина боліла, радикуліт постійно — що ж, така робота була. Руку і ногу тягло, — потирає руку Ганна Іванівна.

— 13 років тому хату в Журавці продали. Батька не стало у 1998 році. Раптова смерть. Зробилося погано, відвезли до лікарні. З тих, хто працював на заводі, уже одиниці залишилися. Він мені завжди казав: “Не гонися за великими грошима. Бо де великі гроші, там коротке життя», — сумно продовжує Ніна. — Потім у матері інсульт за інфарктом. Вона без батька трохи пожила в Журавці і сама сказала: «Продавай». Збули все господарство, продали будинок, купили тут мамі двокімнатну квартиру на четвертому поверсі. Кота й собаку забрали.

Онучка Аліна, правнучка Ганни Іванівни, навчається в медуніверситеті в Києві на стоматолога. Третій курс. Була в школі відмінницею, прилуцьке медичне училище з червоним дипломом закінчила, і в медичний вуз у Київ пішла вже на другий курс. Улітку вже копійку сама заробляла в клініці.

—Одна я була в сім’ї, одна в нас з чоловіком дочка Ніна. У неї одна дочка Алла і одна правнучка Аліна, — перераховує Ганна Іванівна. — На літо до нас усі з'їжджаються. І на Різдво ось будуть (говоримо 6 січня).

— Допомагають усі дівчата. Город у нас тут, і ще в кінці вулиці соток чотири на пустирі розкопали. Під картоплю, бурячок.

А біля будинку квітів багато. Саджають усі, а сапувати мені, — сміється Ніна Миколаївна. — І лаванда, і гібіскус, петуній багато. Троянд 75 кущів. Жовті, білі, кремові. Усі, які тільки бувають. Вишневі, чорні, бузкові. Є різнокольорові: починається біло- жовтою, розквітає, стає рожевою, потім червоніє. Арку трояндову зробили. Хризантем багато. І мама там чорнобривці підтикує, майорики. Хто не зайде: «Ой, скільки у вас квітів багато!»

Мама любить сидіти на лавочці під хатою, ходити в квітках.

На спинці дивана лежать рядком гарно вишиті подушки.

— Хто вишивав?

— Я, — сором’язливо посміхається Ганна Іванівна. — Було, сиджу на печі до другої години ночі, шию. А чоловік Микола теж не спить, коло мене. Щоб компанію скласти. Рушники, картини, салфетки, сорочки... Любив він, щоб я вишивала. Добре з ним жили.

«ВісникЧ» №2 (1861) від 13 січня 2022, Олена Гобанова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Пилипченко, Журавки

Добавить в:
 
 


Центр Комплект