Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Про Нову Тарнавщину, любов і життєву драму

Радио

Про Нову Тарнавщину, любов і життєву драму

 

Є на Прилуччині населені пункти, у яких ми буваємо дуже часто. А є такі, куди навідуємося вряди-годи. Чому? Не питайте. Однозначної відповіді все одно немає. Тому якщо випадає нагода побувати у якомусь віддаленому і нечасто відвідуваному куточку нашого краю, хочеться про нього розповісти якнайбільше. Тому потерпи, любий читачу, бо сьогодні мова буде знову про Нетяжинський старостинський округ і зокрема одну з його невід’ємних часточок - Нову Тарнавщину.

ЯК БУЛО КОЛИСЬ...

Проект історичного нарису, написаний місцевим жителем Миколою Миколайовичем Макаренком з власної ініціативи на основі свідчень старожилів та даних колгоспу імені Жданова, розповідає, що назва села походить від прізвища пана Тарнавського. Засноване воно було 1870 року. Після Тарнавських маєтком і землями володів пан Александрович Василь Васильович, котрий переселився у Нову Тарнавщину із Богданівки. З власної ініціативи новий пан захотів назвати село на свою честь Нововасільєвськ, але його мати наказала синові не вигадувати дурниць і повернути стару назву.

У далекому сивому минулому село було невеличким хутором. У 1907 році налічувало 60 дворів. Усі селяни були кріпаками. До 1917 року земельних угідь у селі Нова Тарнавщина обліковувалося 1789 га. З них 514 десятин мав пан Александрович. Решта 675 десятин належали селянам. Панські землі обробляли кріпаки. Праця була тяжкою і виснажливою, з раннього ранку і до пізньої ночі. Пан платив кріпакам по 15 копійок за день. У зимовий період кріпаки переходили на роботу на завод. Робочий день там тривав по 12-14 годин. За місяць робітникам заводу пан платив вісім карбованців. Як згадували старожили-очевидці Федір Петрович Чумаченко та Іван Кіндратович Скрипченко, через відсутність техніки безпеки робітники на заводі часто зазнавали травм, від яких або ставали каліками, або помирали.

У 1905 році селяни організували повстання проти поміщика: вчинили погром панської економії, покинули роботу і розібрали худобу по своїх домівках. Однак воно не увінчалося успіхом, бо вже через два місяці приїхало військо і все вернуло на свої місця. Повстанців жорстоко побили, а організаторів забрали в тюрму. Селяни знову почали працювати на пана.

Під час революції 1917 року селяни спалили панський маєток і зруйнували спиртзавод, який більше ніхто не відбудовував.

Після скасування панщини у селі був створений організаційний комітет, до складу якого увійшли місцеві жителі Федір Чумаченко, Антон Купенко, Михайло Мельник та Яків Міхно. Вони й розділили усі поміщицькі землі між селянами, а пізніше виступили ініціаторами встановлення у Новій Тарнавщині радянської влади. Це відбулося 15 січня 1918 року.

У 1929-1930 роках у Новій Тарнавщині було створено колгосп, котрий назвали «Перемога». Колгосп мав 1085 гектарів земельних угідь, 264 гектари сіножатей і пасовищ, 13 га лісів і 58 гектарів непридатних земель та інших угідь. Садів на території села не було.

У колгоспі сіяли жито, овес, пшеницю, ячмінь, горох, просо, віку, з нових культур - м'яту та кукурудзу. З худоби вирощували корів, свиней, овець, були кури та гуси. Кількість поголів'я на 100 га у 1962 році становило: корів - 13 голів, овець - 12 голів, свиней - 46 голів, птиці - 182 голови.

До 1930 року земля у селі оброблялася кіньми та волами. З встановленням радянської влади та утворенням колгоспу у селі з'явилися трактори та комбайни. Збудовано кузню, як один з видів допоміжного виробництва.

У школі у 1-4 класах навчалося 35-40 дітей. Крім школи, у селі були ясла, де виховувалися 36 дітей різного віку.

- Після Великої Вітчизняної війни життя трудящих стало краще і веселіше, - пише Микола Миколайович. - Село повністю радіофіковане. В особистому користуванні селян є 57 велосипедів, 5 мотоциклів. Село перерізують грунтові дороги. У центрі села стоїть магазин. У післявоєнні роки у центрі села збудований також просторий клуб. При клубі організовані співочий, драматичний, літературний гуртки. Їх учасники беруть активну участь у районних оглядах художньої самодіяльності. Демонструється кіно на різні теми. Стаціонарної кіноустановки немає, приїжджає пересувна. При клубі випускається газета «За високий урожай». Добробут населення з року в рік зростає. Непрацездатних громадян забезпечено пенсіями і різними допомогами, виділяються гроші з колгоспу на культурні й побутові потреби членів колгоспу.

«ЖИЛИ ТРУДНО, ЗАТЕ ВЕСЕЛО»



У одному з небагатьох жилих дворів у Новій Тарнавщині останньому осінньому теплу на ослоні коло хати тішаться чи не найстаріші жителі села Любов Василівна та Микола Дмитрович Зубки. Коло них по нехитрому сільському господарству метушиться їхня донька Оля. Саме приїхала зі столиці у відпустку допомогти стареньким батькам зібрати городній урожай.

Усі гуртом лущили квасолю. Родинну ідилію порушив наш візит. Йому старенькі зраділи, бо вже не часто на обійстя навідуються гості: що часи не дуже сприятливі настали, та практично вже й немає кому навідуватися.

З перших хвилин знайомства і розмови різонуло - «дідуню», «бабуню», «котику», «рибочко», «моя дорогенька». Причому щире, яке йде з глибин душі, а не штучно награне для когось незнайомого чи публіки. У цій сім'ї, мабуть, так заведено. І це не лише по відношенню батьків до своєї хоч і дорослої вже доньки, а й одне до одного. Видно, немає тут місця ні злості, ні агресії. Тут панують любов, повага, знають, що таке ніжність, добро, ласка, тут уміють терпіти і жертвувати, поступатися. У сучасному світі таке зустрінеш украй рідко, тим паче на теренах міста. Як так можна? Невже за стільки спільних років ніде не причаїлася образа, якийсь докір, роздратування чи банальна втома одне від одного? Подумалося, дивлячись на цих стареньких: «Ось вона, справжня любов!!! У горі, і в радості, до самої смерті...».

Для Зубків це норма спілкування не лише в сім'ї, а й поза нею. Тому й кличуть односельці Любов Василівну «Любочкою».

Миколі Дмитровичу пішов вісімдесят четвертий рік. Він корінний житель Нової Тарнавщини. Говорить: «Тут закопаний пуп, і звідси - ні ногою».

У школу ходив зразу у своєму селі, тут була тільки початкова, а за кінчував навчання у Нетяжинській Одразу після школи - колгосп.

«Був старшим, куди пошлють», жартує Микола Дмитрович. Тобто різноробочим.

- Одразу після війни наш колгосі називався «Перемога», - пригадує чоловік. - До нього входило тіль ки наше село. А потім зробили один на три села і назвали імен Жданова. На ті часи він вважався найкращим на весь район по виро щуванню свиней. Щороку у Нетя жино з цього приводу проводились загальнорайонні наради. З’їжджа лися голови колгоспів, секретар - обмінювалися досвідом. Як заставлять, було, вулицю машинами, ні пройти, ні проїхати! Людей у нас тоді було теж дуже багато. Це зараз тридцять душ, а то до півтисячі населення було тільки в Новій Тарнавщині.

Очевидно, що так і пропрацював би Микола Дмитрович у тому колгоспі все життя, якби не підвело здоров'я. Через двадцять два роки колгоспного стажу у нього приклю-чилася астма, і лікарі заборонили тяжку фізичну працю. Довелося шукати легшу роботу. Підвернулася посада завідуючого сільським клубом.

- Робота була не важка, - каже Микола Дмитрович. - У мої обов'язки входило відчиняти і зачиняти приміщення. Концертів у клубі ніяких не було. Крутили тільки кіно. Майже кожен день. Кіноустановку привозили з Нетяжино. Там кіно крутили сяк-так: один раз покажуть і все. А у нас - часто, бо людей більше. Кіномеханік теж був з Нетяжино - Кондратенко, він, здається, і досі живий. Квиток на кіносеанс коштував 20 копійок. Фільми старалися демонструвати індійські, бо вони двохсерійні і користувалися великою популярністю. Людей набивалося в клубі стільки, що й продихнути ніяк. Інколи доводилося допомагати кіномеханіку продавати квитки. А так у нього був свій помічник, він і завідував касою.


Працювати Миколі Дмитровичу зазвичай доводилося у вечірній час. Літньої пори клуб відчинявся о сьомій годині вечора. О десятій вже мав бути закритим, а якщо кіно індійське - о дванадцятій ночі. За порядком у храмі культури стежила прибиральниця. Взимку, каже Зубко, у клуб майже ніхто не ходив, бо було холодно, приміщення не опалювалося. Пізніше в клубі почали облаштовувати парове опалення. Та працівники щось недогледіли, і клуб згорів дотла. Залишилися лише цегляні стіни. На його місці пізніше збудували церкву. А Миколі Дмитровичу після тринадцяти років роботи на посаді завклубом довелося знову міняти професію. Пішов поштарем. Каже, ні скілечки не шкодує. Робота йому подобалася.

- Мені ніхто не вказував, роби те чи біжи туди. Я своє діло знав: отримав пошту, розніс і - вільний. Працювало нас троє: начальник і двоє листонош. Я обслуговував Нову Тарнавщину і пів Нетижи-но. Інша поштарка - Покрівку і другу половину Нетяжино. Зразу газети розносили пішки, потім нам стали видавати велосипеди і форму. Раніше люди дуже багато передплачували різних газет іжурналів. У кожен двір приходило по 6-7 штук. Воно ж копійки коштувало, а не так, як зараз. Особисто ми передплачували «Правду Прилуччини», «Сільські вісті», «Гарт», «Порадницю», «Радянську жінку», «Перець», потім ще й «Бабушку». Листів багато доставляли, бо на той час телефонів ще не було, листи були найдоступнішим видом зв'язку. В одну сумку уся періодика й не вміщалася.

Ще тринадцять років Микола Дмитрович Зубко пропрацював зв'язківцем селян з навколишнім світом, доставляючи їм світові новини та звісточки від рідних. Говорить, працював би ще й на пенсії, так сказали, що не положено. Загалом трудового стажу у чоловіка назбиралося сорок шість років.

Любов Василівна трохи старша за свого чоловіка. їй пішов вісімдесят п'ятий рік. З Миколою Дмитровичем вони познайомилися у клубі на танцях. Хоча й до того ходили разом у школу. Одинадцять класів Любов Василівна закінчувала у вечірній школі.

- Вступати, нікуди не вступала, так у колгоспі й залишилася, - пригадує жінка. - Спочатку у ланці працювала, а коли вийшла заміж - перейшла свинаркою. Була в передовиках. У шафі он і досі лежать грамоти й медалі, прапор соціалістичних змагань.

Першою у подружжя Зубків народилася Галинка. Дівчинка страждала на епілепсію. Куди тільки не возили її батьки, а вилікувати не змогли.

- Якби це зараз, то може б і врятували нашу дівчинку, а тоді ця хвороба була не дуже вивчена, -каже Любов Василівна. Зрештою, у 39 років Галинка померла.

Тяжка робота на свинокомплексі та нерви підірвали здоров'я й самої Любові Василівни. Цілий рік вона лікувалася у Чернігові. Після хвороби до свиней вже не повернулася, пішла дояркою. Каже, була підмінною, завдяки цьому й пенсію заробила.

- Тоді нам дуже мало платили. А зараз і пенсію добавляють, та жити вже ніколи, - зітхає Любов Василівна, журиться: - Молодь виїхала, старики повимирали. Оце ми найстарші, мабуть, залишилися та ще пару чоловік. Хоч моя мама прожила і0і рік. Її ще з району приїжджали вітати. Всього нас було п’ятеро у сім’ї. Сестра у Прилуках померла зразу, як тільки на пенсію пішла. Брат ще у Вітчизняну війну в сімнадцятирічному віці в Німеччині загинув. Утікав додому. На кордоні його викрили. Посадили на два тижні у підвал, де було по кісточки води. Він захворів, і його спалили. Про це нам розказали вже після повернення його дівчина Дуся та наш односелець Федір, котрий з ним разом утікав. Ще один брат дожив до вісімдесяти років.

Любов Василівна каже, що не залишилося вже й подружок.

- Відійшла у засвіти і Віра з Не-тяжино, а недавно померла й На-стунька. З нею ми 15 років на свинарні разом пропрацювали.

Старенькі згадують, як молодими ходили на досвідки, потім у клуб на танці.

- Не було нічого, а жили веселіше, - неквапом резюмує Микола Дмитрович.

Старенькі сумують за піснями, що рікою розтікалися вечірніми сільськими вулицями, за танцями, за людським щирим спілкуванням, за колишнім життям, за молодістю. Кажуть, ще донедавна життя у Новій Тарнавщині кипіло, а нині все завмерло.

- Якби не місцевий інвестор Микола Полухін із своїми синами, хто знає, як уже б і жили. Не було б тут нічого. І пішки не можна було б пройти. А так і дорогу нам прочистить, і олію дає, і борошно, і цукор у рахунок паю, ще й гроші платить. Стареньким безкоштовно городи оре. Навіть тим, хто позабирав од нього паї. Золотий чоловік, дай Бог йому здоров'я, - розхвалює інвестора Любов Василівна.

За межі двору старенькі майже не виходять. Усім необхідним їх забезпечує донька Оля. Вона на п'ять років молодша за покійну Галинку. Медик з більш ніж двадцятип'ятирічним стажем, навідується до батьків, як тільки випадає вільна хвилинка. Лишень під час жорсткого карантину не була, боялася заразити батьків. Але зв'язок телефоном тримали не раз на день. Любов Василівна не натішиться сучасними гаджетами, говорить, таке придумали, що можна не лишень побалакати, а ще й побачитися. Особливо з онуками Юлею та Танею і правнучкою Машенькою.



Недосяжною для подружжя нині стала й духовна потреба - відвідування церкви. «Після смерті Галин-ки, не минала ні разу», - каже Любов Василівна.

Коли занедужала, Микола Дмитрович на служби ходив сам. Тепер не ходить і він, каже, ходова частина «одказала». Теж дві операції переніс.

Тепер усе їхнє життя - двір, невеличкий городчик, вісім курочок і лисиці, які що не рік стають все нахабніші і нахабніші. Бо довкруж одні хащі. На кілька метрів вимерлої вулиці в обидві сторони Зубки тримають життєву оборону лише на пару з рідним братом Миколи Дмитровича та його дружиною.

Із розваг - телевізор, особливо коли передають новини, футбол та музичні вітання.

- Більше там дивитися нічого, -каже Микола Дмитрович.

Перед фотосесією Любов Василівна просить донечку швиденько принести їй нову хустину і джемпер. Микола Дмитрович піджартовує, мовляв, як не прибирайся, а баба дівкою ніколи не стане. Та жінкам своє: хто знає, коли ще випаде нагода святково прибратися.

Районна газета «Прилуччина» №49 (15678-15679) від 9 грудня 2021, Наталка Травнева

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: НоваТарнавщина, Зубки

Добавить в:
 
 


Центр Комплект