• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Павло Сакадьол: «Зі збройних сил звільнявся чотири рази, але все одно повертався»


Радио

Павло Сакадьол: «Зі збройних сил звільнявся чотири рази, але все одно повертався»

 

Бути справжнім чоловіком означає вміти брати на себе відповідальність, бути надійним, не кидати слів на вітер та відповідати за свої вчинки. Саме таким критеріям відповідає прилучанин командир відділення зенітно-артилерійського взводу молодший сержант Павло Сакадьол. За його плечима - миротворчі місії в Іраку, події на Майдані, війна на сході, Іловайський котел та волонтерство. Як вдалося чоловікові з гідністю пройти всі випробування долі і при цьому залишитися людиною - дізнавалася з перших уст.



ПЕРШИЙ КРОК - МИРОТВОРЧІ МІСІЇ

Ще зі школи Павло мріяв про військову форму і звання офіцера. Згадує, що навіть у характеристиці старшокласника, яка у нього зберігається, написано про таке бажання. Однак, поєднувати своє життя зі службою не поспішав. Після закінчення середньої школи №4, де навчався з першого по одинадцятий класи, трудився на будівництві, звідти пішов на строкову службу. Проте не залишився у Збройних силах, а пішов працювати на виробництво. З часом чоловікові запропонували взяти участь у миротворчій місії, яка проходила в Іраку.

- Дуже хотілося потрапити туди, - згадує Павло Сакадьол, - однак однією з обов’язкових умов було отримати дозвіл від батьків чи дружини (якщо одружений), завірений нотаріально. Ой, скільки годин, та що там - днів знадобилося мені, щоб їх вмовити. Ключовим став стіл переговорів, де все детально, спокійно та виважено проговорили. Згнітивши серце, батьки таки погодилися. Як результат - я двічі брав участь у миротворчій місії. При першій наша рота контролювала сто шістдесят кілометрів Ірако-Іранського кордону, а при другій - охороняли базу аеропорту. Час, проведений у західно-азійській країні, дозволив мені остаточно визначитися з майбутнім, зокрема, з тим, що Збройні сили України не для мене.

МАЙДАН, СХІД

Звільнившись з армії, Павло повернувся до звичного життя і до кінця 2013-го взагалі не планував продовжувати службу. Проте, події у листопаді на Майдані, які бачив на власні очі, бо працював у Києві, перевернули життя чоловіка з ніг на голову. Спостерігаючи за ситуацією, Павло виходив до студентської ходи і був свідком початку зведення наметового містечка, де об'єдналися ті, хто повстав проти насилля, несправедливості, порушення європейських демократичних цінностей та прав людини. Час від часу чоловік приходив на Майдан, а після його силового розгону, анексії Криму і захвату східних територій - записався до журналу добровольців, який вівся у Прилуцькому військкоматі.

- Сталося це на день народження Великого Кобзаря, -розповідає Павло Олексійович. - У списку був двадцять шостим, а всього, наскільки мені відомо, записалося п’ятсот чоловік. Дуже довго очікував виклику, разів мо’ вісім приходив до установи й допитувався, чому і досі мені нічого не повідомили. У відповідь чув, що ще не час, але мені вже кортіло взяти зброю до рук і захищати свою країну. Тому, як тільки побачив, що йде набір добровольців у Дніпрі та інших містах, зібрав речі і поїхав. За півгодини мене оформили у батальйон «Дніпро-2», наступного дня заступив у наряд, а через два тижні вже топтав землю під Маріуполем. Позивний був «Усатий», до речі, як і в Іраку, бо на той час мав вуса. Українські війська поступово просувалися все ближче і дійшли до Амвросіївки. Нашу роту перекидали у різні місця, де кожен виконував свої обов’язки.

Вже всередині літа ми потрапили під Іловайськ.

Майже одразу довелося відступити, залишивши на ворожій території свої пожитки. Зателефонував батькам і попросив передати мої речі.

Тільки тоді мати з батьком дізналися, де я і що роблю, адже до цього вони думали, що я у Дніпрі вікна встановлюю.

ПОЛОН

На початку серпня взвод Павла відбив позицію, від якої відступив, зайняв її і протримався близько двох тижнів. А на День Незалежності потрапив у полон. Сталося це через те, що російські регулярні війська, а саме - десантно-псковська дивізія, зайшли з тилу ще 23 серпня.

Російські солдати обіцяли, що не передадуть полонених угрупуванням ДНР та ЛНР, але слова не дотрималися, і через два дні Павло разом із взводом потрапив до невідомого підрозділу, яким керували найманці. Полоненим зв'язали руки, завантажили у КамАЗи і повезли у невідомому напрямку.

- Ніхто нічого не казав, а тим більше не пояснював, - поринає у спогади Павло, - але за моїм припущенням нас везли у бік Росії, бо сонце сідало позаду. Машина часто зупинялася, пропускаючи колони російської техніки, які прямували на нашу територію з боку країни-агресора. Везли довго, десь з півдоби. Це був вельми спекотний серпень, і нам дуже хотілося пити. Одразу пригадався випадок, який стався зі мною в Іраку. Якось ми забули взяти достатньо води і, коли вже залишилося півлітра, посадили одного з пробкою і він по хвилинах видавав нам воду. У ситуації, що опинилися, води не давали зовсім, тож бідолашні хлопці злизували язиками конденсат, який утворювався на тенті вантажівки.

Бійців доставили на якусь базу, опитали, а через день-два відвезли у місто Сніжне і знову допитали. Павло назвався снайпером (саме на цій посаді він воював в АТО. - Авт.), бо розумів, що приховувати щось даремно, адже відповідав не лише за себе, а й за всіх двадцять чоловік взводу, не рахуючи прикомандированих. До того ж згодом бойовики взяли їхній штаб з усіма особовими справами, де чорним по білому було написано посаду кожного українського військового.

- Помістили в ізолятор тимчасового тримання, - продовжує, - усі камери переповнені військовими полоненими. Уявіть, у п’ятимісній кімнаті тримали тридцять осіб. Було важко, особливо морально. Як снайперу підставляли ніж до ока, примовляючи, що зараз виколупають. Постійно говорили про те, що всіх потрібно розстріляти. Спочатку мене відокремили від своїх, пам’ятаю, як сказали: «А цього до собак». Підвели до обгородженого місця, де тримали собак. Невеличка клітка з драбиною вниз на два-три метри, а внизу розкидані закривавлені шматки військової форми і бігають дві вівчарки. Думав, що то вже кінець, але як виявилося - собаки були набагато наляканіші за мене.

Словом, я з ними потоваришував і вже пізніше, коли нас виводили туди на прогулянку, вони бігли до нас як до рідних.

На щастя, всіх бійців зі взводу Павла відпустили, щоправда, когось через місяць, інших - через два, найдовше пробули у полоні - півроку. Сакадьола разом з артилеристом передали українським військам через два тижні полону, попередньо взявши з них письмову обіцянку (написану під диктування) більше не брати участі на південному сході України, а у разі повторного потрапляння у полон - на них чекала вища міра покарання - розстріл.


ПОВЕРНЕННЯ І ЗНОВУ ФРОНТ

Павло доїхав до Харкова й перше, що його здивувало - молодь, яка спокійно відпочиває у парках і скверах, та вуличні музики. Життя триває, наче на сході немає ніякої війни. Повернувшись на Прилуччину, чоловік, насамперед, зателефонував і назвав прізвища всіх, хто перебуває у полоні. Відпочив кілька тижнів і знову вирішив поїхати на фронт.

- Важко було повертатися, - каже Павло, - бо розумів, що не маю права на помилку. До того ж вдома, окрім батьків, на мене чекали дружина та маленький п’ятирічний синочок, який постійно цікавився, коли вже я приїду. Обіцяв, що скоро, але сам розумів, що кожен мій від'їзд -кардинальна зміна обстановки, до якої звикаєш. І не тільки морально... Як снайпер - вивчаю територію, звички бойовиків - пристосовуюсь до відповідних умов і тоді всі працюють як злагоджений механізм, зупиняти який не бажано. Протягом року місцем дислокації нашого батальйону була Луганщина, де під Сєвєродонецьком контролювали територію. Відслуживши рік, звільнився з лав Збройних сил і повернувся додому.



Під час перебування на сході Павлу та іншим бійцям доводилося працювати і на блокпостах. Окрім перевірки документів, чоловік цікавився у людей, чому саме вони дозволили бойовикам країни-агресора перетнути кордон і зі зброєю зайти на українську територію. Дивно, але відповіді на своє питання він не отримав.

- Вважаю, що це все через те, що наш народ не знає своєї історії, - ділиться Павло Олексійович, - ось і «приміряє» на себе іншу. Чомусь згадався випадок, коли повернувся у Прилуки після полону і на ярмарку, який організувало місто, побачив людей у кубанських шапках. Передати словами, що я тоді відчув, неможливо. Взагалі-то військовим дуже важко переключатися з бойових дій на мирне життя, тож деякі, не витримуючи такого контрасту, роблять необдумані вчинки. Аби не зірватися і не накоїти шкоди, працюю за такою тактикою - зупиняюся, переосмислюю, зважую всі «за» і «проти» і лише тоді даю остаточну відповідь. Та що там мирне життя... Якщо мені, як військовому, тяжко навіть порівнювати дві війни, бо то - чужа країна і ти просто виконуєш завдання, а тут ти вдома і відповідаєш за кожен постріл.

ВОЛОНТЕРСТВО Й ДЕПУТАТСТВО

У післямайданівський період у Прилуках було сформовано місцеву самооборону, яка допомагала військовим, що тут розташовувалися, та передавала допомогу на схід. А вже після звільнення Павла з лав Збройних сил сформували чисто волонтерський напрямок ГО «Патріот Прилуки», представники якого кожні два місяці здають кров для потреб бійців, передають різні допомоги на схід та надають юридичні консультації.

- Чимало людей звертається по допомогу, - каже Павло, - адже кожен по-своєму переживає і проживає події на сході. Багатьом потрібна психологічна допомога, але, на жаль, у нас не вистачає фахівців. Добре, коли є підтримка родини або близьких. Мені з цим пощастило, бо моя дружина - Оксана, як ніхто розуміє мене та допомагає. Надихає й синок, який допомагає мамі, і розуміє відповідальність моєї роботи, бо, окрім волонтерської діяльності, є депутатом Прилуцької міської ради сьомого та восьмого скликань. Гадаю, що лише завдяки їхнім старанням, маю сили й бажання працювати далі.

Молодший сержант Сакадьол ніколи не прагнув високих звань, але навчався завжди залюбки. Спочатку це були курси снайперів у Львові, потім відповідне військове навчання у Василькові та Львові. Наразі ж чоловік завершує навчання у Сумському аграрному університеті. Цікаво, що сумлінний, відповідальний та сильний духом Павло до 2013-го не вважав себе патріотом, але події в країні кардинально все змінили.

- Вважаю, що людина, яка вийшла на Майдан, - каже чоловік, - не мала права відступати. Саме тому не роздумуючи пішов на фронт і жодного разу про це не пошкодував. Єдине, що засмучує, - кількість побратимів, які віддали свої життя задля миру й спокою України. На жаль, їхня

чисельність із кожним днем збільшується. Найбільше крає моє серце контакт бійця, якого вже немає серед живих, а його номер ще зберігається на мобільному. Наче і розумію, що все це життя і кому скільки відведено, той стільки й проживе, однак змиритися з утратами тяжко.

СЬОГОДЕННЯ ТА СПОГАДИ

Наразі ж Павлу Сакадьолу вдається вдало поєднувати командування відділенням зенітно-артилерійського взводу у військовій частині, депутатську роботу та волонтерство. Чоловік без прикрас згадує час, проведений в АТО, цікаві ситуації та вірного чотирилапого друга по кличці Пашка, якого так і не вдалося забрати додому.

- Молодого кавказця відбили у міліцейського підрозділу, - згадує молодший сержант. - Чималий пес був вірним другом і завжди чекав на мене з завдання. Звільняючись, поїхав у штаб і дорогою думав, що з ним робити. Поки мізкував над його подальшою долею, Пашку вкусила змія. Сумно було з ним прощатися.

Про специфіку роботи професійних стрільців чоловік може довго розповідати, бо чимало знає про неї. Враховуючи його бойовий досвід, людина, яка хоче опанувати цю професію, має бути спокійною, врівноваженою, зі сталевими нервами, вміти зливатися з ландшафтом та влучно вражати ціль. До того ж повинна розуміти природу, бути інтелектуалом і вміти правильно оцінювати отриману інформацію.

- У бойових умовах все відбувається не так, як на навчаннях, - каже Павло Сакадьол. - Дещо закарбовується в пам’яті і змушує замислитися. Наприклад, випадок, коли командир відправив мене на передову перекрити певну дорогу, але бійців, щоб прикрити спину, не було. Дійшов, зайняв позицію - з одного боку гвинтівка, з іншого - автомат, маскхалат, гранати - все як треба. Сиджу, чекаю, чую за спиною щось хруснуло і обережні кроки наближаються до мене. Розумію, що до зброї тягтися марно, адже одразу видам себе, отже, залишається тільки граната. Як шурхіт був вже зовсім поруч, почав витягувати чеку і був готовий до найгіршого, коли бачу... це дика кішка. Перевів подих, заспокоївся й обережно вставив чеку назад. А колись на зайнятій позиції мені заважала суха гілочка. Так ось, щоб її спиляти (на штикножі є пилочка) й одночасно не видати себе, чекав на вітер, який сколихне її, і в цю мить робив рух. Аби досягти бажаного, пішла не одна година...

Павло Олексійович служить у Збройних силах України вже десять років. За цей час чимало всього відбулося і є про що розповісти. На сьогодні українська армія суттєво відрізняється від тієї, яка була тридцять років тому. Навіть іноземні експерти, аналізуючи інформацію з відкритих джерел, переконані, що сучасна армія - це найкраща, яка коли-небудь була в Україні.

Районна газета «Прилуччина» №49 (15678-15679) від 9 грудня 2021, Олена Шеремет

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Сакадьол, війна, військовий, АТО

Добавить в:
 
 


Центр Комплект