• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Іван Коваль карту Марса знає краще, ніж географію Землі


Радио

Іван Коваль карту Марса знає краще, ніж географію Землі

 

Іван Кирилович Коваль – це вчений зі світовим ім’ям. Він керував відомою групою з вивчення Марса, Венери та Меркурія, а потім очолював і комісію з фізики планет в Академії наук СРСР.

Був директором головної астрономічної обсерваторії Національної академії наук України. Саме зусиллями таких вчених людству вдалося уникнути третьої світової війни… А потім Іван Кирилович тривалий час мешкав у Чернігові, з яким зріднився. Він викладав в університеті і, як і раніше, годинами милувався зоряним небом. Так і відійшов у вічність.


Як «монстр» примусив наших вчених на столах спати

У дитинстві Іван Коваль втратив руку. Це сталося в 1943 році. Його рідне село Рижове, що в Барвінківському районі на Харківщині, шість разів по черзі займали фашисти та радянські бійці. Жителі, як могли, підтримували червоноармійців, носили снаряди артилеристам. Дорослим допомагали й хлопчаки. Був серед них і малий Іванко.



«І ось раптом поблизу розірвався танковий снаряд, – пригадував Іван Кирилович. – Кілька наших бійців загинули. Дивлюсь, а у мене лапи, тобто руки, немає. Увесь одяг у крові!.. Побіг у село. А назустріч – медсестричка, виручила мене, перев’язала рану. А потім до фашистів у госпіталь потрапив. Односельці вмовили німців, і ті взялися мене лікувати».

Хлопчина вижив… Проте вже в повоєнному 1946-му йому довелося рятуватися від голоду. Іван переїхав до Махачкали. Там майбутній видатний вчений із неабиякими труднощами здобув середню освіту в місцевій школі, адже майже рік ніде не навчався.

Тільки в десятому класі, завдяки своєму вчителю астрономії, він по-справжньому зацікавився зоряним небом. Ця пристрасть виявилася настільки сильною, що юнак навіть наважився надіслати телеграму відомому вченому – академіку та директору головної астрономічної обсерваторії Харківського університету Миколі Павловичу Барабашову. І, уявіть собі, невдовзі отримав лаконічну відповідь: «Старий, ми чекаємо на тебе!»

Вчений інтуїтивно відчув рідну душу і потім постійно опікувався своїм учнем. Іван фактично жив у оселі академіка. Барабашов дуже любив класичну музику: Генделя, Моцарта, Вагнера... – і писав вірші. Отож Іван Коваль і зараз із задоволенням слухає класичну музику. Та і власних поезій у Івана Кириловича немало. Звісно, майже всі – про дорогий його серцю Марс.

Академік запропонував Іванові Ковалю, тоді ще взагалі студентові-другокурснику, досліджувати саме цю планету. Юнак погодився з радістю. І незабаром друзі та колеги вже жартома називали його «Марсіанином»... Ще б пак! Згодом карту Марса він знав значно краще, ніж географію Землі.

Микола Барабашов був фанатично відданий своїй професії, тому до нього нерідко приїжджали видатні вчені з усього Радянського Союзу та закордону. А ще Микола Павлович знімав фільми про космос, якими захоплювались далеко за межами СРСР. Правда, іноді на цих зйомках траплялися курйозні випадки.

«Виготовили з глини такий хід, в який залазив павук. А коли він з’являвся в отворі з іншого кінця, його знімали впритул. І потім давали збільшене зображення цього „монстра” на увесь екран – мовляв, ось які жахливі істоти можуть мешкати на Марсі! – розповідав Іван Кирилович. – Це був такий кіношний прикол, ми ж не знали тоді – є там життя чи ні. Звісно, павук був земним, але отруйним. Його принесла Валя – донька Барабашова, біолог – і запропонувала „увічнити” цю тварюку. Але вночі „актор” зі своєї банки кудись утік. Тому намастили ніжки столів, аби цей отруйний павук туди не заліз… І всі ми спали на столах, зокрема й академік Барабашов зі своїми ста тридцятьма кілограмами. Боялися злізти на підлогу...»

«Коли загинули наші космонавти, співчувала вся Америка!»

Захистивши докторську дисертацію, Іван Коваль очолив спочаткугрупу з вивчення Марса, Венери та Меркурія, а потім керував комісією з фізики планет в Академії наук СРСР. Був директором головної астрономічної обсерваторії Національної академії наук України. Мешкав він у Києві, але часто їздив до Москви та за кордон. Бував у США, Англії, Німеччині, Нідерландах, Польщі, Чехословаччині та багатьох інших країнах. На найпрестижніших наукових симпозіумах виступав англійською, якою володіє вільно.

«Тоді змагалися дві країни – США та СРСР, – розповідав мені Іван Кирилович. – Ми з 1966 року почали розробляти проект висадки людей – шести космонавтів – на Місяць. Отож займалися рельєфом – куди посадити наші апарати. Але коли в 1969 році стало зрозуміло, що американці нас випереджають і точно планують послати на Місяць свої „Аполлони”, від цієї програми в Москві відмовилися. Кремль вирішив: оскільки ми не можемо висадитися першими, не варто взагалі продовжувати цю роботу. А це – змарновані зусилля і час багатьох радянських вчених! У Сіетлі, в США, проходив конгрес міжнародної астрономічної спілки. Таке поважне зібрання кожні три роки відбувається. З нами був космонавт Євген Хрунов. І ось його посадили поруч із Джоном Янгом, командиром космічного корабля „Аполлон-16”. Ну, вони й поспілкувалися між собою. Джон хвалиться: „У США успішно втілюється програма висадки астронавтів на Місяць!” А Женя йому у відповідь: „Зате у нас автомати найкращі...” Ми першими привезли на Землю місячні зразки. Першими! Звісно, шкода, що не вдалося першими висадити людей на Місяць. Така праця пропала... Проте завдяки автоматам нам немало вдалося. Вони продовжували літати. І, слава Богу, хай літають!»

Іван Кирилович запевняв, що радянські космонавти щиро хвилювались за американських колег-астронавтів, які висаджувались на місячну поверхню. І добре, що все завершилося благополучно: „Нейл Армстронг, правда, спочатку ніяк не міг ногу на ґрунт поставити, бо ж абсолютно новий світ був навкруги. І тільки коли із Землі вигукнули: „Та стань же ти нарешті!” (сорок секунд його вмовляли), він наважився ступити... А потім Олдрін упав на спину в скафандрі. Впав і не міг підвестися. Дякувати Богу, Нейл допоміг другу, а то б він так і залишився там лежати! Ось тоді створенню скафандрів приділили належну увагу. У Джона Янга, про якого я згадував, скафандр був уже іншим, надійнішим...»

Проте й коли загинули радянські космонавти Волков, Добровольський і Пацаєв, про це зі співчуттям говорила вся Америка. Іван Кирилович саме був у США і на власні очі бачив, як прості американці переймалися чужою бідою. За словами Івана Коваля, стосунки між космічними «відомствами» двох супердержав, починаючи з 1973 року, відчутно потеплішали. Вчені, на відміну від політиків, чудово розуміли – потрібно не ворогувати, а навпаки об’єднувати зусилля!

Іван Кирилович болісно сприймав усілякі плітки про те, що американці начебто не були на Місяці, а створили міф завдяки сучасним комп’ютерним технологіям. Постаралися і письменники-фантасти, що пропонували художні версії подібних фальсифікацій. Теж додавали сумнівів свідчення астронавта Колінза, який не виходив на місячну поверхню, але перебував на супутнику і начебто помітив на іншому боці кратера чужий космічний корабель… Як відомо, потім у Колінза були серйозні проблеми з психічним здоров’ям.

Проте Іван Коваль знав: астронавти таки висадилися на Місяць. Адже всі докази – надзвичайно переконливі. До того ж, він, знайомий із такими мужніми людьми, як Джон Янг та Нейл Армстронг, анітрохи не сумнівався в їхній порядності.

Взагалі, саме завдяки радянським ученим, зокрема геніальному Сергію Корольову, вдалося відвернути третю світову війну. Політ у космос Юрія Гагаріна буквально приголомшив США, Англію та інші країни, наочно продемонструвавши могутність радянської супердержави.

Цеглина для... партійного керівництва

Іван Кирилович згадував і 1971 рік, коли радянські апарати висадилися на Марс: «Тільки-но вони підлетіли до планети, там така буря здійнялася, що лише шпилі гір стирчали з отої суцільної пелени. Нічого не можна було роздивитися! А у нас безвихідна ситуація – потрібно примарсіанюватися... Та, попри все, обидва супутники сіли на поверхню! Ми на радощах побігли до заступника міністра оборони СРСР, генерал-лейтенанта Тюліна, котрий керував цим проектом. Бігли, носи задерши догори, – ми це здійснили! Але коли, захекані, стали на порозі його кабінету, він уже був, мов грозова хмара. Гримнув: „Вийдіть і зачиніть двері з іншого боку!” Виявилося, що супутники зникли. Один попрацював там секунд сорок, інший – трохи більше хвилини. Почали панораму знімати – не видно ні чичирк! Все пропало...»

Однак у 1973-му цю помилку виправили: «Коли наші апарати входили в марсіанську атмосферу, вони всі отримані показники, вже безпосередньо з поверхні, мали передати на супутник, що знаходився на орбіті. Проте в 1971 році апарати зникли і „викрикнути” знизу нічого не встигли. За два роки ми порозумнішали. Апарати почали фіксувати і одразу передавати на орбіту всі параметри атмосфери. Так тривало протягом усього спуску. Я думаю, ми цілком нормально спрацювали. Не даремно ж американці й досі нам дякують за допомогу в кожному своєму серйозному науковому виданні. Вони згодом дуже вдало цим скористалися!»

У тому ж таки 1973 році партійне керівництво СРСР поцікавилося у радянських астрономів: «Як виглядає Марс? Із чим його можна порівняти? Ви ж науковці, то й наведіть якийсь простий, наочний приклад – без своїх хитромудрих формул та креслень!» Вчені зачинилися в кабінеті, довго сперечалися і таки знайшли відповідь – Господи, як усе просто: вийшли на вулицю і, після нетривалих пошуків, підібрали десь... обпалену червону цеглину, яку урочисто й продемонстрували керівництву: «Оце і є Марс...»

Ще один курйозний випадок. Видатний астрофізик Шкловський оприлюднив гіпотезу про Фобос – супутник Марса. Мовляв, оскільки умови життя на їхній планеті виявилися вже непридатними, марсіани влаштували своє господарство всередині Фобоса... З цього одразу створили сенсацію: «О, Шкловський! Марсіани – на Фобосі!»

Проте американські вчені надіслали власний коментар: «Передайте Шкловському, що супутник Фобос вкритий кратерами, тому, потрапивши туди, живі істоти незабаром просто б розбилися вщент...»

Власне, на звичне запитання: «Чи є (або чи було) життя на Марсі?», однозначної відповіді астрономи досі не дають. Факт такого існування не встановлений. Проте жодних сумнівів, що мільйони років тому на цій планеті була вода: «Американці заклали в суперпотужний комп’ютер усе, що на сьогодні відомо про Марс, і поцікавилися його далеким минулим. Машина підтвердила: на планеті були вода та атмосфера, вдвічі щільніша за нашу, земну. Більше того, коли почали там „розкопки” – знайшли кригу. А в горах, на марсіанських вершинах, є полярні „шапки” – це кілька десятків, а то й сотень метрів льоду. Тобто води там вистачає... Тільки уявіть, скільки ми тут, на Землі, встигли натворити за останні п’ятдесят років! Але що таке півстоліття для всесвіту? Це ж – мізер за космічними масштабами! А коли мова про мільйони років – що там було на Марсі? На Марсі могло бути все, що завгодно! Взагалі, зараз усе більше вчених схиляється до думки, що раніше ця планета таки була заселена живими істотами. А хто ж ми? Важко сказати – можливо, прибульці з інших планет та зірок. Наприклад, нащадки марсіан...»

Це – не жарт. Нині у всесвіті відкрили вже понад сорок молекул, серед яких є й органічні. Якісь із них цілком могли потрапити на Землю. В усякому разі, в теорію Дарвіна, яку досі вивчають у школах та вузах, Іван Коваль не вірив: «Відверто скажу: та я б краще марсіанином був, ніж нащадком мавпи. Я в це не вірю, не може такого бути! Чому риба залишилася рибою, жук – жуком, а птах – птахом? Власне, досі і мавпи не перетворилися на гомо сапієнсів! Як же виникли люди? Запитаємо у Господа...»

«Якщо є безкінечність, то є і Бог!»

Видатний учений був переконаний, що наука про космос аніскільки не заперечує існування Всевишнього: «Що таке безкінечність у просторі та часі? Якось одна бабуся запитала: „А скажи, синку, з чого все почалося?” – „Не знаю, бабусю...” – „А чим усе закінчиться?” – „Не знаю...” По суті, ми ще нічого не знаємо! Але, якщо ви вірите в безкінечність у просторі та часі, облиште будь-які ваші розрахунки і визнайте Бога. Бо все взаємопов’язано: якщо є безкінечність, то має бути й Творець».

Коли у видатного американського астрофізика Карла Сагана якось поцікавилися, чому він носить на шиї хрестик, то вчений абсолютно щиро відповів: «Про всяк випадок...»

Ще в 1971 році академік Віктор Глушков заявив: мовляв, забезпечте необхідними коштами та кадрами, і буде створено такий штучний інтелект, який зможе впоратися з усіма справами, краще за будь-яку людину!

«Але, на жаль, поки що ми можемо дуже мало, – визнавав Іван Коваль. – Наші мізки налаштовані лише на тривимірний світ. Це як пісня акина: що бачу – те й співаю...

А спробуйте дістатися до Бога! Спробуйте!!! Ніхто не знає, як. Навіть геніальний Ейнштейн...»

Взагалі ж, Іван Кирилович був щиро переконаний, що земна цивілізація приречена. Бо людство створило всі передумови для майбутньої екологічної катастрофи та практично не переймається своєю сумною перспективою. До речі, цілком можливо, що подібне мільйони років тому трапилося на Марсі. Хоч розвиток тамтешньої цивілізації міг дозволити їй врятуватися – заселити ще до глобальної катастрофи інші планети та навіть інші галактики. «Нам же таке точно не „світить”, – вважав Іван Коваль. – Адже для того, щоб винайти зореліт і мандрувати всесвітом, людству знадобиться надто багато років. А лихо може статися будь-якої миті».

Власне, наші знання про космос, навіть за останній час, дуже істотно змінилися: «„Вояджери” американські з 1986-го розпочали досить ретельно досліджувати планети-гіганти Юпітер та Сатурн. І ви знаєте, скільки тепер супутників у Юпітера? Нещодавно в підручниках було написано – 12. А на сьогодні вже їх відомо 40! І в Сатурна – не менше... Ми, скажімо, причини земних вулканів пов’язували, в основному, з сонячною активністю. Однак спочатку вулкани знайшли на Місяці, потім – на Сатурні. А ця планета – у вісім разів далі від Сонця, ніж Земля. Тож Сонце там – не настільки яскраве... На чотирьох так званих „галілеєвських” супутниках теж вулкани виявили. Звідки вони там? Це ж – така далечінь!.. Отже, справа – не тільки в Сонці? З’ясувалося, що супутник Титан має атмосферу, вдвічі щільнішу за нашу, та ще й з азотом. Все не так, як уявлялось раніше! Тож необхідно переглянути всі наші погляди з фізики, природи тіл та організації життя...»

Одного дня Іван Кирилович зрозумів, що страшенно стомився – його робота потребувала щоденної фанатичної самопожертви. А через безкінечні відрядження неможливо було часто бачитися з рідними. А тут саме брат переїхав до Чернігова. Наше місто Іванові Ковалю сподобалося, і він вирішив кардинально змінити своє життя.

Іван Коваль був видатним ученим, доктором фізико-математичних наук, професором Чернігівського національного педагогічного університету ім. Тараса Шевченка, членом Міжнародної астрономічної спілки, заслуженим діячем науки і техніки України… Та, попри солідний вік і такі вагомі відзнаки, колеги та друзі все одно називали його давнім юнацьким прізвиськом – «Марсіанин». Іван Кирилович не ображався: «Марс – чудова планета! Тим більше, а що як і справді всі ми – нащадки марсіан?!»

«Чернігівщина» №1 (871) від 6 січня 2022, Cергій Дзюба

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Коваль, вчені, астрономія

Добавить в:
 
 


Центр Комплект