• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Кохання тривалістю 57 років. Неймовірна історія життя подружжя Катерини та Анатолія Ляповко


Радио

Кохання тривалістю 57 років. Неймовірна історія життя подружжя Катерини та Анатолія Ляповко

 

Майже 60 років спільного подружнього життя. Їм довелось пережити чимало, але через всі труднощі вони проходили разом і протягом життя не розгубили найголовнішого — любові.



Анатолій Ляповка народився в Конотопі 4 липня 1941 року, коли вже гриміла війна. Пам’ятає —мати Олександра Петрівна розповідала, що він з’явився на світ тоді, коли зі сторони Дібрівного все палало й чутно було постріли. Таких як Анатолій Ляповка називають дітьми війни і їхні спогади про дитинство пов’язані з кровожерливою війною.

— Яке могло бути дитинство у воєнні та повоєнні роки? Звісно, тяжке, — з сумом у голосі розповідає Анатолій Якович. —Мама розповідала, як німці увійшли в село, зупинились біля нашого саду. Вона тримала мене малого на руках, біля нас сидів мій старший брат Петро. Підійшов один німець, подивився на нас, по голівках погладив і пішов. За деякий час повернувся і приніс носочки, панчохи, колготки, шоколадки, цукерки й дав нам. Мама казала, що він ледь не плакав — мабуть, вдома в самого такі ж діти залишились. Іншу історію пригадую з розповідей матері. Як наступали німці, обстрілювали населені пункти. Люди від пострілів та всього воєнного жаху ховались у льохах. І у нас в Конотопі теж люди, ледь побачивши, що ворог входить у село, всі поховалися в льохи. Один німець відкрив двері льоху, в якому разом з усіма ховалась мама зі мною. Дивиться на нас і тримає в руках гранату. Жінки попадали навколішки й просили, щоб не вбивав нас і показують на мене малого. Німець подивився, подивився й пішов. Потім люди казали, що всіх дитина врятувала, бо якби кинув ту гранату, ніхто б не вижив.

Чимало жінок так і не дочекалися своїх чоловіків з війни. Нелегка доля спіткала й батька Анатолія Яковича, який двічі повертався з фронту, а після третьої мобілізації назавжди залишився у Приякулє у Латвії.

— Батько був на фронті і в фінську війну. Повернувся живим та здоровим додому, але як тільки почалась Друга світова, його одразу знову мобілізували. Він поїхав на фронт, а незабаром в наше село приїхали люди зі Смячі й казали, що бачили як женуть колону військовополонених вздовж залізної дороги зі Щорса на Городню. Їх там були тисячі, — розповідає господар. — І в числі тих полонених був мій батько Яків Миколайович. Серед місцевих жителів, які підводами тягали мішки з сіллю з розбоибленого ешелону, батько який впізнав знайомих і крикнув їм, щоб передали дружині, що він буде в Городні ночувати. Серед полонених четверо були з Конотопу, вони разом трималися. Моя мама й ще одна дружина одного з полонених того ж дня після обіду запрягли коня, взяли з собою одяг, позамотувались у хустки, вимастили лице сажою і поїхали в Городню. Заїхали в місто, а далі куди йти — не знають. Хто зна, куди тих полонених повели. Зайшли в перший двір на в’їзді в місто. Їх запросили до хати. Жінки розпрягли коня й зайшли в будинок й бачать, що тут живуть дві жінки — одна старша, інша — молода. Мама розповіла їм усе. Городнянки сказали, що полонених тримають на території, де тепер розташована лікарня. А потім їх усіх поженуть на Гомель. Переночувавши, мама із супутницею вирушили до лікарні. А там по неогороженій території німці ходять, поліцаї. Жінки вичекали момент й якось змогли передати чоловікам одяг. Батько з товаришем теж примудрились переодягнутись в туалеті й почали тікати. Третій полонений чоловік з Конотопу бачить, що його дружина не приїхала, й почав просити жінок-односельчан, щоб виручили його й допомогли втекти. Вони знайшли й йому якийсь одяг, і він теж втік. А четвертий відмовився тікати — мабуть, злякався. Пішки через ліс вони всі й повернулися додому. Після визволення України батька знову мобілізували. Він дійшов до Латвії, і я добре пам’ятаю, як мама читала його останній лист: «Ми взяли штурмом місто Ригу, тобі прийде подяка від Сталіна, але дальше ми продвигатись не можемо. Скоріш за все мене не чекай. Дітей тобі прийдеться самій ростити. Вижити тут неможливо». Батька поховали в місті Приякулє Латвійської СССР, на братському цвинтарі. Ось така страшна доля нашого дитинства.

І все ж життя продовжувалось. Анатолій Якович у Конотопі закінчив сім класів школи, а з 8 по 10 навчався у Дібрівному.

— Щодня нам доводилось долати відстань довжиною у сім кілометрів. Чи то весна, чи то зима, — розповідає Анатолій Якович.

— На той час багато молоді було в селі. Отож ми щоранку всі разом йшли до школи й після уроків поверталися. Старші хлопці йдуть вперед, протопчуть нам у снігу стежину, а ми вже йдемо за ними, — долучається до розмови Катерина Григорівна. — Ми ж з Толею неподалік жили одне від одного й разом ходили до школи. Ми нічого не боялися. Ні того, що взимку швидко темніє, ні того, що йшли через ліс і могли стріти вовка. Знали лише те, що йти потрібно лісом, бо понад лісом понасипало такі здоровенні кучугури снігу, що не пройдемо. Завжди поки до школи дійдемо, то вже впріємо.

Мама Анатолія, як і кожна жінка, хотіла щоб її син отримав хорошу освіту. Тому просила його, щоб пішов вчитися у Чернігівський юридичний технікум.

— Я — за документи, й поїхав спробувати вступати, — згадує Анатолій Якович. — Прийшов до комісії, яка приймала документи. Вони взяли мою папку й кажуть: «А, ви з села?». Я кажу — так. «Ми з села не приймаємо. Ми готуємо фахівців, які будуть працювати в містах. Вас же потім направлять працювати в місто, а ви без квартири…». То я забрав документи й поїхав додому. Згодом на очі трапило оголошення, що Сокиринський сільськогосподарський технікум на спеціальність агрономія набирає студентів. І я знову подався шукати щастя. Після здачі іспитів для вступу не вистачило одного балу. Але в комісії був одн сліпий викладач, викладач, якому під час війни куля пройшла крізь голову. Він викладав історію. І коли зачитували мою справу, він почув, що я з села, що батько загинув на фронті, мати залишилась сама. І той історик рішуче сказав: «Прийняти!». Так я й навчався там майже три роки.

У студентів технікуму не було канікул, а була виробнича практика. Їм вручали сапи, трактори, відправляли на ферму. Анатолію вдавалося лише раз на рік приїжджати додому. І під час одного з таких візитів трапився інцидент, який йому запам’ятався на все життя.


— Одного разу я приїхав додому, а мама й каже: «Я тут гроші зібрала, з’їзди в Чернігів і купи круп, макаронів та інших продуктів», —згадує він. — Добрався я до Чернігова попутками, тому що грошей на автобус не було. Дивлюсь — магазин, ще й до сьогодні його пам’ятаю. Піднімаю очі на вивіску «Продукти» й далі не дочитуюсь. Зайшов,зайняв чергу й чекаю. Доходить моя черга, я й зачитую продавчині список продуктів, які мені потрібно. А вона мені: «Ваш талон!». Я й не зрозумів про що мова. Мені пояснили, що це спеціальний магазин для учасників війни, вдів, інвалідів. Я їй кажу, що в мене батько на фронті загинув, але вона все одно за своє, що потрібен талон. Мене й досі образа тримає. Зрозуміло, що продавчиня свої обов’язки виконувала, але ніхто з черги й слова на мій захист не замовив. Від образи аж сльози здушили. Так і йшов вулицями міста, яке мене відкидало.

У 1961 році Анатолій повернувся в Конотоп. Голова сільради Іван Шандар запропонував юнаку працювати агрономом. У 1970 році молодий спеціаліст заочно закінчив Українську сілгоспакадемію. Так 12 років свого життя він присвятив праці на рідній землі.

— Нас часто викликали в райком,виконком, райвиконком, партійні збори і ми з головою сільради їздили на них разом,— згадує він ті часи. Одного разу вертаємось додому, а він і питає: «Слухай, а в тебе є інший одяг?». Я хоч і не зрозумів до чого це, але відповів, що нема. В мене був простий костюм й туфлі, в яких я й їздив на всі засідання. Він відповів: «Зрозуміло». Прийшла осінь, врожай льону хороший був. Всім дали премію. Голова мене викликає й каже: «Йди в касу, отримай гроші й вдягнися, взуйся, як з молотка, бо мені соромно з тобою таким їздити». Ото я й поїхав у Щорс, закупився, і йому, мабуть, більше не було соромно зі мною їздити. Я ж не винен, що в нас зарплати були малі, не могли собі дозволити новий одяг. Нам платили 40 трудоднів і 30 рублів. А на кінець року за ті трудодні нам виплачували по 10-15 копійок.

Катерина й Анатолій одружилися у 1964 році. Жили одразу в невеличкій кімнатці. Згодом оформили кредит й купили своє власне житло. До 1973 року Анатолій Якович працював агрономом. А потім життя несподівано звернуло в інше русло, чому посприяв нещасний випадок.

— Одного дня я зі своїм знайомим їхали через ліс на мотоциклі й зіштовхнулись з автомобілем, — згадує він. — Я сидів позаду й мене від удару відкинуло назад. Я сильно вдарився головою об сосну, отримав перелом ноги. Винуватці аварії були п’яні, та й я лежав непритомний і синій, вони думали, що я вже помер і не везли мене в лікарню. Добре, що знайшовся хлопець, який мене відвіз у медичний заклад. Десь тиждень я лежав там синій — груди сині й голова синя. Виписали мене з лікарні, але легше мені не ставало. Щораз приступи, мені все гірше й гірше. Й лікарі не знають, що зі мною. А дядько дружини жив у Ленінграді, він сказав, щоб мене привезли до нього, він покаже мене фахівцям.

— У Городні мені медсестри дали уколи, розказали, як колоти, якщо буде погано, — приєднується до розмови господиня. —Поїздом ми добралися до Ленінграду. Нас на пероні вже чекав дядько зі швидкою допомогою, Толі зразу зробили якийсь укол і повезли в лікарню. Там йому зробили операцію на голові, З тих пір ми й лікуємося. Чоловіку довелось покинути роботу, тому що кожного тижня їздив у Чернігів у лікарню, та й знаходитись на холоді йому не можна.

Коли справи більш-менш налагодились, Анатолій Якович прочитав у одній з газет оголошення, що Українська сільгоспакадемія проводить набір слухачів на педагогічний факультет. Умови прийняття — щоб був стаж роботи і вища освіта. Тож він вирішив спробувати. Рік навчання пролетів швидко і директор Конотопської школи Павло Миколайович Мироносенко запропонував Анатолію посаду вчителя географії та біології. Викладав він 25 років— доки не вийшов на пенсію.

Дружина Анатолія Яковича Катерина народилася у Великому Дирчині. Будучи ще зовсім маленькою, дівчинка втратила обох батьків. Батько не повернувся з фронту, а мама теж померла в 1943 році, коли Каті виповнилось три роки. Ще й батьківська хата згоріла. Тож маленьку Катрусю забрали в Конотоп родичі — так вона поперемінно й жила то в родині рідної тітки Анни, то у свого дядька Івана.

— Нас змалечку привчали до роботи, — розповідає вона. — І вдома по господарству допомагала: й свиней пасла, й траву рвала, господарство доглядала. Тітка на роботу йшла, а господарство залишалось на мені. По закінченню 10 класів хотіла вступити в Чернігівський медичний технікум, але мені не вистачило одного балу. Якби ж мені тоді мій теперішній розум, я б сказала, що я кругла сирота, що в мене нема ні матки, ні батька, ні хати, й допомогти мені нікому… А тоді зібрала речі й повернулася додому. Пішла працювати в колгосп. Там одразу виділили по пів норми картоплі копати. Я ж ще дівчиськом була, щойно після 10 класу, але на те ніхто не дивився. Багато тоді роботи було й все вручну робили — льон брали, в’язали. Потім пішла працювати дояркою на ферму. Коли вже працювала на фермі, прийшов документ, що Козелецький зооветеринарний технікум приймає на підготовчі курси. І мені завідуючий фермою сказав: «Їдь!». На той час я вже працювала обліковцем, приймала молоко й вела обліки. Я послухалась і поступила. Провчившись майже три роки, повернулась працювати на своє робоче місце. Потім мене перевели на посаду зоотехніка, а ще пізніше перейшла працювати в бухгалтерію. Довелось півроку пропрацювати й секретарем сільської ради, в мене не було вищої освіти, тож довелось повернутись у бухгалтерію колгоспу, де я й пропрацювала до пенсії.

Життя для подружжя підготувало багато випробувань, але вони пройшли їх достойно. Разом виховали трьох дітей —Сергія, Таню та Колю. Дали усім вищу освіту. Жили так, як усі живуть у селі — тримали велике господарство: корову, свиней, свиноматку, гусей, курей, город великий, адже потрібно було якось жити та вчити трьох студентів. Та вони й досі, у свої 80, самостійно обробляють город.

У Конотопі подружжя Ляповок добре знають та поважають. Кажуть, що це настільки щирі та позитивні люди, що їхній енергії та позитиву можна позаздрити. А найбільше тому, що вони й досі люблять, розуміють та допомагають одне одному. Радіють, що діти їх нагородили найціннішим — шістьма онуками, й що вони вже трьох правнуків. І, як сказала, Катерина Григорівна, що їм ще жити й жити, бо в 2024 році вони з Анатолієм Яковлевичем святкуватимуть 60-річчя спільного життя.

Джерело: "Новини Городнянщини"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Ляповко

Добавить в:
 
 


Центр Комплект