Вже 30 років Микола Линок прикутий до інвалідного візка

Уже 30 років Микола Линок із Шабалинова змушений нести свій важкий хрест, який під силу не кожному. Та попри весь біль чоловік, сильний духом і з жагою до повноцінного життя, не зламався. А свою віддушину знаходить у спорті: аж сорок разів однією рукою виконує жим 32-кілограмової гирі.



Вічність, довжиною у 30 років

Для журналіста кожен із героїв його публікацій залишає свій слід у серці. Бо ж люди різні, у кожного свій внутрішній світ, своя життєва ситуація, у кожного своя доля, і часто не зовсім барвиста. І кожну життєву історію, чиюсь долю, чужий біль пропускаєш через свою душу. Інакше не можна, мабуть. І навіть більше того, кимось із героїв ти захоплюєшся, у когось чомусь вчишся, дехто спонукає до певних дій чи то до роздумів про життя-буття.

Навіщо все це пишу? Нещодавно познайомилися із незвичайною людиною, яка нагадала просту істину: цінувати кожну мить буття, навчитися радіти простим речам, не втрачати сенс життя навіть тоді, коли, здавалося б, він загублений, попри біль, і фізичний, і моральний, не падати духом, а дуже вірити, що все буде добре.

Хто ця людина? 51-річний Микола Олександрович Линок із Шабалинова, який став для мене справжнім героєм, а його життя -то справжній подвиг. Вразив він дуже своєю силою духу, залізною волею і жагою до повноцінного життя. Так-так, саме до повноцінного. Микола вже тридцять років прикутий до інвалідного візка.

Фатальний день

28 травня 91-го розділило життя чоловіка «до» і «після». Страшна аварія: з товаришем розбилися на мотоциклі. Друг отримав незначні пошкодження, а ось у Миколи - травма хребта. Хоча, каже, відразу після ДТП ноги свої відчував, але після транспортування швидкою перестав їх чути. Хлопцю, який, до речі, родом із Нехаївки, тоді був лише 21 рік. Відучився у Сосницькому технікумі, відслужив армію у Німеччині у розвідувальному батальйоні. Молодий, красивий, дужий, він мав море планів і мрій, бо ж життя тільки-но починалося. І в одну мить, таку трагічну, усе розбилося. Увесь тягар цієї страшної біди взяла на себе Миколина рідна сестра Олександра зі своїм чоловіком. Чому саме вони? Миколиної мами на той час уже не було, пішла у засвіти, коли хлопцю було п'ятнадцять років. Батько жив з іншою жінкою. Тому Олександра та її чоловік Василь стали для Миколи справжніми янголами-охоронцями. Сестра, якій тоді було 26 років, забрала брата до себе у Шабалинів. Лікарні, операції, і не одна. У Чернігові шанси на одужання давали, але дива не сталося. Були і в Києві, але столичні лікарі сказали, що час уже втрачено, бо після аварії минуло три роки. Словом, довелося пройти всі кола пекла...

І шеф-кухар, і нянька

Та жити треба було далі, вчитися з цим жити. І Микола вчився, перемагаючи біль, щодня, щосекунди. Хтось у подібних ситуаціях замикається у собі, хтось - злий на весь світ, а хтось свої біль і горе топить у чарці... Але це не про Миколу. Сила духу у нього - неймовірна. Не зламався і духом не впав.

І перша, мабуть, його роль - це роль няньки. У сім'ї підростав Ігор - син Олександри та Василя. Малому було тоді чотири роки. Для свого племінника Микола став вихователем.

- Микола виняньчив сина, бо ж ми обоє з чоловіком на роботі. Бувало, посадить Ігоря на руки - і поїхали селом. А як десь загрузнуть, то малий пхає ту коляску. Взагалі Ігор - то його ноги: подай, принеси. Разом багато з чим справлялися. Ми ж вранці як пішли з дому, то до вечора, уся робота, що під силу, була на хлопцях, - розповідає бідовенна Олександра, про таких кажуть, не жінка - а вогонь, і дарма, що маленька, та робота у руках кипить. - Виріс уже наш Ігор, у нього своя сім'я, онучку маємо - Ілонку.

Згодом Микола і кухню опанував.

- І суп, і борщ, і плов, і перець фарширований може приготувати, наприклад, і деруни, і гриби, - розповідає Шура. - Словом, багато чого.

- Може, ви ще й торти печете? - питаємо у Миколи.

- Та ні, з борошном я не дружу, - посміхаючись, відповів чоловік.

- Ви любите кухню, бачимо.

- А що лишається робити - кухарити. Коли чимось зайнятий, то час швидше проходить, - каже.

Рекорди силача

- А крім кухні, ви чим себе займаєте?

- У мене біля ліжка он подружка стоїть, - почав розповідати з посмішкою на вустах.

- Яка подружка? - здивувалися.

- Гиря 32-кілограмова.

З'ясувалося, що фізкультура та спорт, якими Микола займався з юності, для нього - то величезна віддушина, можливість не втрачати фізичну форму. А чоловік то він, видно, дужий, м'язи накачані.

Випитали, скільки ж разів може виконати жим двопудової гирі. Зізнався.

Уявляєте, аж 40 разів! Лівою рукою -сорок. І стільки ж правою. Це просто нереальний результат! Аби зрозуміти, наскільки це багато і як це непросто для людини, яка прикута до візка, скажемо, що силачі, кидаючи гирі, велике навантаження дають саме на ноги. У Миколи ж можливості задіяти свої ноги немає. Цю вправу він робить лежачи і тільки завдяки силі своїх рук. Уявляєте, наскільки вони сильні!

В арсеналі у Миколи і пружинний еспандер, якому чоловік теж спочинку не дає. І береться за спортінвентар не тоді, коли йому захочеться. Щодня 45-50 хвилин він приділяє спорту. Сам собі розробив програму і займається. Розслаблятися собі не дає. Любить, щоб в усьому був порядок: і в спорті, і в душі. І передачі по телевізору тільки спортивні дивиться.

Буває, виходить у світ широкий - на рибалку. Буває, знайомі до Миколи у гості забігають.

Кожен свій день Микола вміє наповнити якимось смислом. Людина він не дуже балакуча, та все ж відчувається, що цей нескорений духом чоловік такий чуттєвий, такий добрий і людяний. А ще - з почуттям гумору. Помітили і те, з якою вдячністю і любов'ю говорить він про свою Шурочку, та і не тільки про неї.

Заповітна мрія

Які біль та муки, фізичні і душевні, довелося пережити Миколі, знає тільки Бог. Що твориться у його душі зараз, теж відає тільки Господь. Та чоловік на життя не скаржиться, і слова не зронив, як важко, як боляче. Терпляче несе свій хрест. А відлік свого нового життя, сповненого болей і печалей, веде саме від 28 травня. Пам'ятає не тільки, скільки років минуло від тієї трагедії. Скаже точно, навіть спросоння, скільки місяців, тижнів, днів від того минуло.

Має Микола заповітну мрію, яка не полишає його вже тридцять років, - стати на ноги. Кажуть, у світі дива бувають. Сучасна медицина багато чого може. І так хочеться, аби заповітне цього нескореного духом силача стало реальністю, стало життям.

Коропська газета «Нові горизонти» №45 (9315) від 12 листопада 2021, Людмила Власко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: