Дві довідки про смерть, або історія життям в 57 років

Історія, яку ви почуєте, сталася в 1964 році в місті Барнаул і нарікли її Барнаульським чудом. Про неі написали безліч газет, зняли багато сюжетів і показали по телебаченню. Ще в 1948 році Валентину Яковичу Бірюкову було передбачення про цю подію, хоча не він є її героєм. «Яким чином вона може бути нам цікава?» - запитаєте ви. Дочитавши до кінця, ви все зрозумієте, адже цей випадок не втратить своєї істини в будь - які часи. Її очевидці живі. І навіть зараз, через 57 років, журналісти ідуть до них і знімають все нові сюжети. Прочитавши, хтось повірить розповіді, хтось ні. Та є три документи, дати на яких змушують вірити в справжнє чудо. 5 березня 1919 року в селі Ярки Новосибірської області в родині Микити Трохимовича Устюжаніна народилась 13 дитина, яку назвали Клавдія. Всіх дітей Бог дав 14, та в 1928 році забрав їх маму на небо. Батько був добрий, справедливий, завжди відгукувався на чуже горе і часто давав милостиню нужденним, незважаючи на те, що в самого повна хата голодних. Люди батька любили. Та в 1934 році він захворів брюшним тифом і помер. Клавдія поїхала з дому. Закінчила технікум, далі провчилась на курсах шоферів і вийшла заміж. Народилась донька, та через два роки померла. Після війни втратила і чоловіка. Важко було одній. Та зустріла згодом іншого чоловіка, з яким одружилася. Дітей довго не було. І в 1956 році нарешті діждались синочка, якого назвали Андрійком.Та через 9 місяців після народження сина пішла від чоловіка, подавши на розлучення. Він розпився, і життя стало нестерпним. Працювала на різних роботах. В місті Барнаул була продавцем. Біля магазину знаходився Покровський собор. Бачила, як ходили до нього люди, та сама святе місце не відвідувала - в Бога не вірила. Одного разу все ж забрала подругу і пішла в храм. Побачене викликало в душі насмішку: люди христяться, стають на коліна, цілують ікону. Підійшла до святині: подумаєш, якась жінка дитину держить, ну і що тут такого? Я теж так можу. А вони на коліна стають перед дерев'яною дошкою. З такими думками пішла зі святині і так казала іншим. Клавдія любила компанії з келихом вина. На той час дружба з продавцем означала блат, адже вони з-під прилавка діставали дефіцитні товари і кожен за таку послугу намагався віддячити могоричем. Та стан здоров'я погіршувався і вона звернулася до лікарні. Зробили обстеження. Повідомили, що в неї доброякісна пухлина. Вона розуміла, що правди їй не кажуть, і щоб дізнатись справжній діагноз, пішла в лікарню і видала себе за сестру, яка цікавиться хворобою родички. «Сестрі» дали медичну картку, де вона прочитала страшне: рак підшлункової залози з метастазами. Зібравши думки до купи, жінка почала готуватись до найгіршого. На випадок її смерті родичі відмовилися від її сина і вона влаштувала його в дитбудинок.



Описала майно, 17 лютого здала всі справи в магазині і лягля до Барнаульської лікарні. 19 лютого її прооперував професор Ізраіль Ісакович Неймарк (єврей за національностю), в присутності трьох лікарів і семи студентів - практикантів. Коли розрізали живіт, то побачили, що підшлункову залозу вразив рак і від неї нічого не залишилося. Разом з тим знищив шлунок і прилеглі до нього тканини . З нього викачали півтора літра гною і під час операції Клавдія... померла. Лікарі намагалися повернути її до життя, але це було безрезультатно. Всі гнилі нутрощі залишили в ній, наклали декілька швів і відвезли до моргу. Три доби її тіло лежало на холодному столі. А далі сталось те, в що не могли повірити самі лікарі - вона ожила. Та після свого «воскресіння» Клавдія Микитівна розказала все, що вона побачила і почула під час смерті: - Сам процес відокремлення душі від тіла я не відчула. Тільки побачила себе на столі зі сторони. Бачила, як хвилювалися в метушні лікарі, як намагалися повернути мене до життя розуміла все, про що вони говорили. Я розхвилювалася, але щось сказати і показати, що я тут, не могла. Я все дивувалася, чому мене дві: я лежу і я стою. Раптом я опинилась в рідних місцях, і там де мені було погано, і там часто плакала. Та біля себе не бачила нікого. А тоді бачила, як мене повезли до моргу і поклали на стіл.Накрили моє тіло простинею по груди. А тоді бачила, як мій брат привів мого синочка Андрюшку. Він дуже плакав і цілував мене в чоло. Брат теж плакав. Я обіймала синочка, цілувала його і сама плакала, але він мене взагалі не помічав. А тоді я опинилась дома і побачила, як мої речі брали родичі і лаялись між собою за них.

І тут я, наче ластівка, зі швидкістю блискавки, ніби в скляному футлярі, полетіла вверх. Супротиву вітру не відчула ніякого. Раптом бачу - землі нема. Лише зірочкою блищала здалеку. А тоді опинилася в невідомому місті - головою на захід, а ногами на схід. Підімною лежав пухнастий килим коричневого кольору. Зліва від мене алея метрів 6 широною, довга і пряма, мов струна, кінця і краю їй нема. Обгороджена огорожею з лаврового листя. Да такого густого, що і комаха не пролетить. А на східній стороні побачила блискучі ворота, розміром з десятиповерховий будинок. Жодна людина в світі не здатна створити таку красу: сяяли, мов сонце, різними кольорами. І кольори ці весь час мінялися в переливах. Чудово і тепло і в повітрі пахло. А де я знаходжусь - не знаю. Забула, що жила на землі, забула, що помирала, навіть про Андрюшу свого забула. Захотіла дізнатись, де я є, та спитати ні в кого - кругом ні душі. І тут через овальні ворота, ніби з повітря йшла мама і вела синочка за руку, який плакав і щось їй казав крізь сльози. Думаю: спитаю в неї, де я є? А мама такої краси, що не можна навіть дивитися на неї. І строго так вона дивиться на мене, що я відразу відчула: знає про мене все від «а» до «я». Стало соромно - не знаю, куди відвернутися, або піти. Та нічого не вдасться - як лежала, так і лежу. Встати не можу. Вона підняла голову доверху і каже (а в голосі її я відчула любов): - Господи, куди її? Мене ніби струмом вдарило - зрозуміла, що я на небі і передімною Цариця Небесна. І не син то її був, а мій ангел, який плакав по мені. Чую голос зверху: «Опусти її назад, вона не в свій час померла». Я зраділа, хоча мене всю колотило. Цариця Небесна пішла назад до воріт і вони відкрилися перед нею зі швидкістю світла. Через них я побачила яскраве, блакитне світло. Потім двері небесні закрились. Лежу, а в мені пустка. Тоді відчуваю, ніби хтось (а це був Ангел Господній) мені думку вкладає, про що запитати, і я запитала:

- Господи, як я жити буду на землі - моє тіло все порізане. А Господь відповідає, а в голосі абсолютна любов: - Будеш жити краще. Ви, невдячні, не шануєте Творця свого, а тільки богохульствуєте. Не каєтеся в гріхах, а все більше грішите. Твій син зараз в дитбудинку, а твоя брудна душа тут. Я лежу і мовчу. І знову ніби Ангел підказує, що сказати. Я кажу: - "Господи, в мене синочок сиротою залишився". А Господь відповів: Знаю. Жаль тобі його? Я змогла лише вимовити: "Дуже". І сильно заплакала. - А мені втричі жаль кожну людину. Ангел знову третє вкладає питання і я промовила: - "У нас на землі кажуть, що тут, на небі, є Царство Небесне". На це Господь нічого не відповів. Знаю, що чув мене, але чому мовчав не знаю. Бачу, що ворота відкрились і Цариця Небесна швидко пішла до мене. В руці вона тримала волосся, заплетене у косу. Господь сказав їй: - "Підніми її. Вона покаже їй її рай". Вона зробила ледь помітний рух пальцем і мене ніби током підкинуло - я в мить встала головою на схід. Цариця Небесна потягла рукою до півночі, і там миттєво наче відкрилась завіса. Мене всю розвернуло в ту сторону і я побачила величезне чорне поле, якому з справа на ліво нема кінця. Я спочатку подумала: поле горілих бугрів. А коли придивилась ... всі вони шевеляться. Мені стало страшно: як це - бугрі шевеляться? І тут страх пронизав мене наскрізь: та це ж люди живі, але обгорілі, обвуглені. Хоча ніс, вуха, пальці - це ціле. Це їх душі були -чорні, мов вугілля. І не дізнатися: він то, або вона. Розмовляють, ніби морські хвилі шумлять. Просять мене, називають по імені, щоб передала на землю: якщо хтось йшов проти Господа, то краще не родитися тій людині. Покаянно шепочуть мені свої гріхи: «я блудник», «я грабіжник», «я розпустник», «я вбивця» ... Я зрозуміла, що це люди, які жили без віри і померли без каяття. Мені не було сказано, хто ці люди і чому сюди потрапили, та Господь дав таке сприйняття слів, що я кожного розуміла і чула. Всі шепотіли про одне: моліться, поминайте нас, кайтесь там, на землі, бо тут, на небі, каяття не приймається. Відчувала жахливий сморід, та дітись від нього нікуди не могла. Обличчя не відвернути, ногами не пошевелити -ніби приварені намертво. І люди ті стояли дуже тісно і теж ніби ногами заціпеніли. Тут пронизали Клавдію слова, які почула перед цим, що люди на землі не шанують Господа, а тільки грішать. - Каятись треба, а не грішити. Або життя залишилося мізер - ці слова чула всією душею. І відразу зрозуміла, що сказані вони для всіх, хто на землі. Адже Бог дав один закон, а не два -один на всіх. І ми повинні молитись за цих людей. Клавдія плакала і молила: -Господи, Цариця Небесна, хай я буду живою на землі. Я буду молитись і всім казати, що чула і бачила. Цариця Небесна пошевелила рукою і все чорне поле зникло. Та знову підняла руку і показала вниз. Я побачила землю, і ніби через збільшуване скло, перед очима з'явилось місто Барнаул. Побачила свій магазин і все до найменших деталей. Навіть соломинки і листочки, ніби вони ось, перед очима. - Це магазин, де я працювала, - сказала я. -Знаю, - відповіла Цариця Небесна. Я ледь не заплакала від сорому: вона ж все про мене знає - кому я кажу? - А це храм. Подивись, як люди моляться, - продовжила вона. Я побачила куполи, які стали ніби скляними і людей всередині, які хрестилися, молилися і вклонялися Богу.

Серед них впізнала тільки батюшку, Миколу Войтовича, якого знала. Згадала Клавдія, як до храму Божого пішла, як сміялася з тих людей і називала їх дурними, що дошці вклоняються. Та зараз закричала зі сльозами: - Господи, які ж вони розумні - вірять, що ти є поклоняться тобі. Жінку трясло. Цариця Небесна дозволила їй наплакатись вдосталь. В цей час з воріт попливли до Клавдії дванадцать пластин, прозорих, мов скло, з'єднаних золотими ціпками між собою і по краю обведених золотом. Ставай на кожну ногами по черзі. Жінка дійшла до останньої і побачила, що дна в ній нема. - Я впаду, - злякалася Клавдія. - Не бійся, заспокоїла Цариця Небесна і дала їй косу. Жінка взялася за косу і Мати Божа підняла її до верху. Душа в людини легка, нічого не важить. Тоді стряхнула косою і Клавдія полетіла крізь пластину вниз блискавкою, не відчуваючи ані краплі супротиву вітру. Бачила землю, яка ставала ближче, місто Барнаул, морг і своє порізане тіло. А далі відчула тілом страшний холод. Відчула, як болить її тіло. Відкрила очі і побачила, що вона лежала оголена під простинею і її тіло впритул торкалось поряд лежачого мерця. Вона зібрала всю силу і почала підійматися. В цей час до моргу зайшли санітари, які на носилках несли бездиханне тіло. Побачили, як Клавдія підіймалася. Від ляку кинули все і втекли. Воскреслу жінку негайно перевели до лікарні і знову поклали на операційний стіл. Та вже для того, аби розрізи зшити належним чином. А далі біля її ліжка встановили цілодобове чергування. Лікарі не могли повірити: як таке сталося? Адже в моргу холодно і три доби тіло пролежало там. Крім того, після смерті її, «померлу» віддали практикантам і ті робили на ній досліди. Жінка болю більше не відчувала і її виписали. Та через невеликий проміжок часу знову робили повторну операцію під виглядом того, що тоді не всі хворі органи вперше прибрали. Насправді лікарі не могли повірити; як таке можливо? Адже професор -онкоголог Ізраіль Ісаєвич Нейморук за всю медичну діяльність прооперував тисячі онкохворих, та жодного подібного випадку не сталось. Всі органи у Клавдії Микитівни при повторному оперуванні виявилися абсолютно здорові. Вона стала вірити в Бога. Все, що з нею сталось, розповідала тисячі разів. Цікавість була в усіх - від дійсно хворих на тяжкі хвороби, які намагалися знайти в ній останню надію на спасіння, до комуністичної влади, які погрожували їй за «не комуністичне чудо». Але серед тих, хто навістив її після «воскресіння», був один чоловік, якому в 1948 році, за 16 років до цієї історії, було пророцтво про жінку, яка воскресне в Барнаулі і цей чоловік буде бачити її сам 5 разів. Його звали Валентин Якович Бірюков і народився він у 1922 році в селі Коливанському, Павловського району, в Алтайському краї. Чоловік з дитинства знав гірке життя - їх розкулачили і кинули в тайгу без нічого виживати. А тоді була війна, де він дивом рятував себе і солдат від смерті. Завжди в серці вірував у силу Господа і коли бомбили, просив своїх товаришів: помоліться разом зі мною і ми будемо спасенні. Кулі летіли мимо і снаряди завжди підривались все далі від них. Отець Валентин мав особливий дар - він бачив у людях найглибше. Міг розпізнати, що найбільше їх турбує і простими словами міг так пояснити, що наступало прозріння від його слів. Якось зайшов до нього один старий чоловік і сказав йому, що в 1964 році Господь оживить жінку і ти підеш до неї, вислухаєш і будеш свідком того, що станеться. Ти будеш розповідати про це все життя і бачитимеш воскреслу 5 разів. Згодом Валентина пожалували в диякони. Він став священнослужителем, і коли до його дійшла ця історія, він поїхав до Барнаула і розпитав у людей, де йому знайти воскреслу. Вже кожен знав про цей випадок і його направили за адресою Крупської, 96.Він почув все, що розповіла Клавдія Устюжаніна. Потік людей, журналістів не меншав. Згодом жінка продала будинок і виїхала. Її син Андрій став священнослужителем і зараз живе в Сергієв-Посаді. А вперше служити Богу почав саме в Барнаулі, де відновили монастир. Зараз він Протоієрей собору Різдва Пресвятої Богородиці в місті Александров. Клавдія Микитівна померла 29 травня 1978 року. До цього часу люди ідуть до її могили, в надії знайти порятунок від тяжких хвороб. Господарі, які купили будинок за адресою Крупськоі 96, до цього часу не знають спокою - люди йдуть сюди і просять господарів, щоб дозволили зайти. Або просто потриматися за стіни. В багатьох були сумніви, що до цієї історії, та в сина Клавдії Устюжаніної, Отця Андрія є три документи, які підтверджують правду того, що відбулось. Перший, це медична довідка, де вказаний діагноз хворої. Другий — це довідка про смерть, яку видали 19 лютого. І третій, це відомості про другу операцію, вже після смерті. Вірити чи ні, вирішувати тільки вам самим. Та ми точно не знаємо, звідки ми прийшли у цей світ і куди підемо звідси. Та скажу єдине: є день і ніч, є ранок і вечір, є земля і небо, є добро і зло. Є чоловік і жінка. Все в цьому світі має паралельність один до одного. Є гріх і каяття. І головне, в що я найбільше вірю в цій історії - там, на небі, каяття не приймається, тому треба каятись тут, поки живеш. Це дійсно чиста правда!

Районна газета «Вісті Сосниччини» №45 (10122) від 6 листопада 2021, Наталія Матвієнко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: