У Городні жінка з нирковою недостатністю виховує сина з гідроцефалією та ДЦП

З грудня — День людей з особливими потребами. Не забувайте, що поруч з нами живуть люди, які потребують уваги і турботи.

«Я прокидаюсь і дякую богу за новий день, за те, що маю можливість йому радіти»



Коли мені доручили підготувати матеріал до Дня людей з особливими потребами, який відзначають 3 грудня, чесно кажучи, дещо розгубилась. Тому що не всі люди можуть відверто розповісти про свою, часто наболілу, проблему. Одні бояться висміювання, інші не хочуть розголошувати про свої труднощі. Тож, йдучи до Марії Матвієвської, хвилювалась за те, щоб розмова склалася, щоб собі не задати необережне питання й не зачепити молоду жінку за живе. Але Марія не ховається від своїх проблем за непробивними дверями — вона щиро та відверто почала розповідати про життєві випробування, які випали на її долю.

Народилась Марійка разом зі своєю сестрою-близнючкою у Смячі Сновського району. А у 1980-их роках разом з батьками, сестричкою та братом переїхала в Городню. Тут Лариса Михайлівна, мама Марії, влаштувалась на роботу на завод «Агат». Все було добре. Діти ходили до школи, батьки працювали. Коли завод закрили, батьки виявились безробітними. Але ж дітей потрібно було ставити на ноги. Тому, як і чимало городнянців, вони їздили торгувати в Гомель. Везли по 40 літрів олії, тягли важелезні сумки в руках. Лариса Михайлівна «жила» в поїзді, щоб заробити копійчину. Тяжкі були 90-ті, але тягнули як могли. Все здавалося б нічого, але в одинадцятирічному віці Марії та її сестрі Юлії поставили невтішний діагноз.

— Коли нам виповнилось з Юлею по 11 років, ми дізнались що таке цукровий діабет. Одного зимового дня ми з нею дуже змерзли, після чого захворіли на грип, який дав ускладнення на підшлункову залозу, — розповідає Марія. — Ніхто одразу не запідозрив цукровий діабет, тим більше, що аналізи цього не показували. Цукор в Юлі піднявся настільки, що вона впала в кому. Одного дня до нас приїхав професор, який одразу сказав, що це ознаки цукрового діабету, що потім і підтвердилось. Слава Богу, Юлю відкачали й назначили їй інсулін. А коли дізнались, що в Юлі є сестроа-близнючка, наказали спостерігати за мною, тому що історія може повторитися. Мене, звісно, пильнували, тож коли проявились перші ознаки хвороби, мені одразу призначили інсулін. Так ми з сестричкою вчилися жити по новому, з усіма обмеженнями, пов’язаними з діабетом.

У 1995 році Марія закінчила школу з золотою медаллю й поступила в Чернігівський юридичний коледж, який закінчила в 1998 році з червоним дипломом. Після навчання потягом трьох років працювала в терцентрі заступником завідуючої відділення.

— Я любила свою роботу, й колектив у нас був хороший. Але у 2002 році я познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Юрієм. Згодом ми одружились і я переїхала у Бровари. В 2003 році у нас знайшовся син, якого назвали Богданчиком, — розповідає жінка. — Після народження дитині поставили діагноз гідроцефалія, і у два місяці синочку встановили в голові шунт, який відкачує зайву рідину. У вісім місяців нам поставили ще один діагноз — діагноз ДЦП. Я оформила документи по догляду за дитиною й повністю присвятила себе Богданчику. Як і кожна мама, я шукала найкращих лікарів, їздили по різних лікарнях, реабілітаційних центрах, щоб вилікувати свого хлопчика, геть забуваючи про себе. А час ішов, що було мені не на користь. Я відчувала, що зі мною щось не так, але не звертала на це уваги й думала, що минеться. Згодом сімейні обставини скались так, що ми розійшлись з чоловіком і я повернулася до мами в Городню. Коли мені вже зовсім стало погано: набрякли руки, ноги, живіт, я звернулась до лікарів, які повідомили, що мені терміново необхідно на гемодіаліз й поставили мені діагноз хронічна ниркова недостатність. Цукровий діабет дав про себе знати й дав ускладнення на нирки. На той час ще діяв закон про те, що на гемодіаліз можна записатись лише за місцем прописки. Я ж то була прописана у Броварах. У Києві черги розписані на півроку вперед, або коштують непідйомні суми. Тому прийшлось шукати вихід з даної ситуації. Брат Владислав, мама, всі прикладали максимум зусиль, щоб якось вирішити цю проблему. Знайомі, які проживають в Чернігові, прописали мене в себе, за що ми їм вдячні, адже це врятувало мені життя. Рідні мене вже заносили в Чернігівську обласну лікарню на процедуру гемодіалізу, тому що ходити самостійно я не могла. У моєму організмі накопилось 20 кілограмів зайвої рідини, яка потрохи отруювала мене. Поступово вдалось очистити мій організм і я повернулась до звичайного життя. Але тепер моє життя не існує без гемодіалізу, на який я їжджу тричі на тиждень, і роблю це вже протягом десяти років.

Гемодіаліз — це порятунок для людей, яким поставили діагноз хронічна ниркова недостатність. Це шанс на життя, але під постійним наглядом лікарів, на дієті й ти прив’язаний до лікарні. Адже тричі на тиждень потрібно приходити на процедуру гемодіалізу, яка триває понад чотири години. На одній з процедур гемодіалізу Марія познайомилась з Максимом, який також приїжджав на діаліз. Вже близько восьми років вони живуть разом.

— З самого початку я їздила на процедуру в Чернігівську обласну лікарню. Але згодом дізналася про медичний центр «Фрезеніус», й тепер лікуюсь тут. Тут медики працюють у три зміни. Ми з Максимом приїжджаємо на першу зміну, тобто о сьомій ранку нам вже необхідно бути в центрі. Гемодіаліз проводиться за допомогою апарату «штучна нирка», який підключається до кровоносної системи пацієнта через створений хірургами судинний доступ – артеріо-венозну фістулу. Після процедури почуваюся «новою» людиною, сповненою енергії та сили. Але важливо не тільки своєчасно проводити апаратне очищення організму, а й дотримуватися дієти. Харчування при гемодіалізі – це важлива складова успішного лікування. Процедуру повністю оплачує держава, витрати на дорогу нам повертає громада. Єдиним виходом, окрім гемодіалізу, є пересадка нирки. Донедавна в Україні діяла програма пересадки органів лише від рідних, зараз дозволили пересадку органів не споріднених донорів, але потрібно ставати в чергу, що я й зробила близько двох років тому. Можна провести пересадку в Білорусі, але вартість її становить 60-70 тисяч євро. Таких грошей у нас нема. Шкода, що через політичні заворушення в Білорусі закрили програму, яка давала можливість пацієнтам зробити пересадку нирки в Білорусі, а вартість її оплачувала наша держава. Нашій знайомій вдалось зробити пересадку нирки за цією програмою, але чекала вона цього тринадцять років. Але ми не втрачаємо надію та віру.

Марія радіє найменшим дрібницям у житті. Вона тішиться, що її син Богдан навчається в 11 класі за індивідуальною формою навчання, що вона має можливість спостерігати за тим, як він росте та розвивається. Жінка не звинувачує долю за те, що чимало випробувань випало на її долю. Дякує Богу за Максима, який являється для неї підтримкою та опорою.

Слухаючи цю мужню жінку, диву даєшся, де в ній береться стільки оптимізму та сил після пережитого. Не кожен зможе прийняти свою нелегку долю й продовжувати радіти життю після стількох випробувань.

— Єдине чого мені не вистачає — здоров'я, — каже Марія. — Все інше — дрібниці, які сьогодні є, а завтра їх нема. Я дякую Богу за людей, які поруч зі мною і простягують руку допомоги в найскладніші періоди мого життя. Без них я б не справилась. Це, наприклад, моя мама Лариса Михайлівна, яка завжди допомагає мені у всьому. Доки я на гемодіалізі, мама доглядає за Богданчиком. Вона його нагодує, помиє, переодягне за необхідності. Поки ми повернемося з Максимом з Чернігова з процедури, вона вже їсти приготує, зробить усі хатні справи. Двічі на рік Богдан їздить у реабілітаційний центр «Відродження», що в Чернігові. З ним їде мама, тому що мені здоров’я не дозволяє. Цукровий діабет також дав ускладнення на очі — одне зовсім не бачить, а інше лише на 0,4. У мене остепороз кістки на лівій нозі, мені складно самостійно ходити.Нам дуже допомагає мій брат Владислав. Щиро дякую Ліані Петрівні Білоус, яка жодного разу не відмовила нам у допомозі. Без її сприяння ми б не мали у хаті ванної кімнати. Вона знайшла спонсорів, щоб придбати необхідне і майстрів, які зробили ремонт і облаштували санвузли. Наш мер Андрій Богдан теж допомагає нам. Наприклад, потрібні були кошти на операцію Богданчика чи на мою операцію — жодного разу нам не відмовив. Величезне дякую Наталі Березинець, яка має магазин «Натуся». Вона завжди відкликається на прохання про допомогу. Сама допомагає фінансово й в інтернеті , в знайомих просить нам допомогти. Варто їй лише подзвонити, як протягом години – двох вже ми отримуємо допомогу.

Отець Володимир, отець Мирон з матушкою Дарьєю та прихожани Миколаївського храму нас підтримують. Однокласники Олексій Березовський, Андрій Черепан, кума Світлана Журавльова нам допомагають. Я жодного дня не відчувала себе самотньою та покинутою. Я вірю в Бога і я переконана, що завдяки йому ми живемо. Я прокидаюсь й дякую за те, що я прокинулась, що маю можливість радіти й бачити навколишній світ, розмовляти зі своїм синочком Богданом. Шкод,а що сучасний світ озлобився й ми забуваємо про любов до ближнього свого.

Пані Марія живе по трьох принципах, якими вона поділилася з нами: перший — радійте життю за будь-яких умов, щоб в житті не сталося. Адже Господь створив природну красу для нас, яку ми часто не помічаємо. Другий — дякуйте Богу за кожен прожитий день і за те, що ви зранку прокинулись. Третій — допомагайте один одному, залишайте у своєму серці місце для любові і ніколи не втрачайте надію.

Джерело: "Новини Городнянщини", Тетяна Романюк

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: